Вчені з Підляшшя в добу національного пробудження

Юрій ГаврилюкПУБЛІЦИСТИКАДІЇ№3, 2014-01-19

У нашій історії ще й нині є багато сторінок, які мало відомі широкому загалові, адже не вписано їх в основну програму розповідей про минуле, у якій центральне місце займають володарі та борці. Тому зацікавленим у своїй історії українцям Вільно асоціюється, передусім, із перебуванням у ньому з осені 1828 р. до початку 1831 р. молодого Тараса Шевченка. Але українська присутність тут і значення цього міста для тодішньої України були значно більшими. Хоч початок формування української модерної культури пов’язаний з інтелектуальними середовищами Перемишля, Харкова, Києва та Львова, проте не можна забувати й про осередки поза етнографічними межами, наприклад, про Віленський університет (1803–1832), який здійснював нагляд над освітніми закладами Правобережної України. Тим паче, що в науковому ґроні цього вишу неабияку роль відігравали уродженці Північного Підляшшя.

Супрасльський монастир. Фото автора статті
Супрасльський монастир. Фото автора статті

Те, що в першій половині ХІХ ст. основним центром освіти земель Речі Посполитої, захоплених Росією наприкінці XVIII ст., стало Вільно, було наслідком низки реформ, які на початку свого царювання здійснив Олександр І (1801–1825). Отож 1802 р. постало Міністерство народної освіти, а через рік у межах Російської імперії утворено шість навчальних округів, з-посеред яких Віленський охоплював землі, повернуті від Польщі – Правобережну Україну (Київську, Волинську і Подільську губернії) і територію колишнього Великого князівства Литовського (Віленську, Вітебську, Гродненську, Мінську і Могилевську губернії). Центральне місце в управлінні навчальними округами займали імператорські університети, яким підпорядковувалася вся громадська шкільна мережа. Для Правобережжя це був, звісно, Віленський університет, що діяв з 1803 р. Освітнім центром для східноукраїнських земель був Харків, де університет постав у 1804–1805 роках.

Від єзуїтської академії до новітнього університету
Першим віленським вишем була єзуїтська Віленська академія, заснована 1579 р. Вона була типовою для того часу католицькою школою гуманітарного напрямку з богословським, філософським та юридичним факультетами і латинською мовою навчання. Лише в другій половині XVIII ст. тут з’явився факультет фізики й астрономії. Дальшій еволюції до новітнього університету сприяло скасування 1773 р. ордену єзуїтів. Академію перетворено на світську Головну школу Великого князівства Литовського з широким спектром не тільки гуманітарних, але й точних та природничих наук. Після остаточного розподілу Речі Посполитої 1795 р., Вільно опинилося в Російській імперії. Під російською владою Головна школа отримала новий статут, а 1803 р. вона була перетворена на університет із чотирма факультетами: «фізичних та математичних наук», «лікарських, або медичних знань», «моральних і політичних наук» та «словесних наук і красних мистецтв».
Університет мав широку внутрішню автономію, яка ґарантувала принцип вибору Радою професорів усіх посадових осіб, починаючи від ректора. Він підпорядковувався Міністерству народної освіти, а безпосередній нагляд над його працею здійснював куратор, якого призначав цар. Цю посаду протягом 20 років (1803–1823) займав близький до царя Олександра І князь Адам-Єжи Чарториський (1770–1861), який був також куратором Віленського навчального округу.

Вогнище польської культури під скіпетром російського царя
Кураторство польського політика і мецената культури А. Чарториського було знаковим. Незважаючи на те, що Віленський університет постав у сьогоднішній столиці Литви і не менше як 90 відсотків його студентів становили уродженці Литви, Білорусі та України, це була по суті польська установа. Її існування відіграло неабияку роль у збереженні національно-культурної ситуації, яка склалася в Речі Посполитій, де відбулася майже повна полонізація панівного шляхетського прошарку. Однак це не повинно дивувати, адже для високих петербурзьких чинів того часу гідним співрозмовником був не місцевий мужик, а шляхтич. Якщо він навіть і походив з руського князівського роду, як Чарториський, був по суті поляком з кількома поколіннями предків, які прийняли римо-католицьке віросповідання і виховувалися в польській культурі.
Саме освітні потреби цієї суспільної групи мав, передусім, обслуговувати університет, покликаний указом російського царя. Тому, хоч на деяких кафедрах, зокрема медичних, утрималася латина й існувала кафедра російської літератури, мовою навчання була польська, адже викладачі були переважно поляками. Польською мовою виходив науковий орган університету «Dziennik Wileński» та більшість підручників, наприклад, для початкових і середніх шкіл. Треба згадати, що студентами Віленського університету були такі світила польського романтизму, як Адам Міцкевич (1798–1855) та Юліуш Словацький (1809–1849).
Зрозуміло, польський характер мали також публічні школи початкового і середнього рівня, які діяли в межах Віленського навчального округу. Найкраще освітні заклади були розвинуті на території Віленської та Волинської губерній. Найславнішою стала школа в Кременці (1805–1831), заснована під назвою Волинської гімназії, потім піднесена до рівня ліцею з правом присвоювання нижчих наукових ступенів. Згідно з ідеєю організаторів, кременецький ліцей мав з часом перетворитися у вищу школу і стати центром польського культурного життя Русі, як тоді поляки називали Правобережну Україну. Однак після польського повстання 1831 р. ліцей ліквідували, а його майно і книгозбірню передали Університетові св. Володимира, відкритому 1834 р. в Києві. Сюди перейшла і частина вчителів. Репресивні заходи не обминули й Віленського університету, який був закритий 1832 р. На його місці організували Медико-хірургічну та Духовну академії, підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. Більшість наукового приладдя й університетську бібліотеку перевезено до Києва, решту – до університету в Харкові.

Підляські любителі старожитностей
Як би не оцінювати роль Віленського університету, саме завдяки ньому в науковому світі стали відомими постаті декількох уродженців Підляшшя, які в іншому випадку залишилися б, як і десятки їхніх попередників, у сірій масі міщан та сільських священиків. З’явилися вони у Вільні не зразу, адже Підляшшя після розподілу Речі Посполитої 1795 р. опинилося під владою Австрії і Пруссії, яка захопила північну частину Підляського воєвідства з його історичними центрами, заснованими ще в княжу добу, – Дорогичином, Більськом і Мельником (створено тут нову адміністративну одиницю з центром у Білостоці). Щойно 1807 р., після перемоги Наполеона над Пруссією та укладення союзу з Олександром І, Білостоцька область була приєднана до Російської імперії (з 1841 р. у складі Гродненської губернії). Зміна кордонів відкрила дорогу до навчання у Віленському університеті кільком дуже здібним уродженцям Підляшшя, які згодом, уже після розгрому наполеонівської Франції, очолили окремі кафедри факультету моральних і політичних наук та присвятили себе вивченню як «крайової старовини», так і давньої письменності слов’янських народів.
«Після наполеонівських воєн, – писав перед сторіччям один з польських істориків Віленського університету, – коли в різних країнах почала пробуджуватися ідея національності, у Вільні ґроно молоді, переважно сини греко-уніатських священиків, у пошуках даних для своєї національності і релігії почали збирати й відчитувати старі пергаменти. Виробилася в них навіть пристрасть до палеографії…». Автор цих слів мав на увазі, зокрема, синів сільських парохів з Більського повіту Ігнатія Даниловича (1787–1843) та Михайла Бобровського (1784–1848), відомого, передусім, відкриттям так званого Супрасльського кодексу – староболгарського рукопису з ХІ ст. Бобровський, який паралельно навчався в Головній духовній семінарії, що діяла при університеті, обрав духовний сан і з 1814 р. викладав богослов’я, натомість Данилович почав тоді читати лекції з цивільного права.

М. Бобровський швидко став відомим дослідником церковних рукописів та стародруків. Свої пошуки почав ще під час навчання в білостоцькій гімназії, коли відвідував книгосховища монастиря в Супраслі, недалеко від Білостока. Натомість Данилович цікавився, передусім, історією права Великого князівства Литовського. Як свідчать сучасники, його захоплювала архаїчність ділової руської мови колишніх документів, яка нагадувала багату на такі ж архаїзми українську говірку його рідного села: «Особливо любувався він у читанні та пояснюванні старих пам’яток права і литовсько-руських хронік, яких давня мова приймала в його устах звуки народної говірки, сухий спосіб писання набирався яскравих та живих барв, і колишнє минуле відживало у всій своїй старожитній красі».
Здавалося б, що захоплення минулим, яке проявляли не лише названі підляшани, але й чимало інших «поповичів», котрі навчалися в університеті і семінарії, повинно зробити з віленської alma mater осередок білоруського та українського національного руху. Все ж перша третина ХІХ ст. не була сприятливим періодом для національного відродження на території т.зв. Північно-Західного краю, до якого, крім етнографічної Литви і Білорусі, належало також заселене чвертьмільйонною українською громадою Північне Підляшшя і Берестейсько-Пінське Полісся. З однієї сторони, надалі сильним залишався вплив польської культури, також і серед греко-уніатського духівництва, яке було єдиною сяк-так освіченою суспільною групою. З другої – альтернативою для осіб, які противилися полонізації побуту й латинізації церковних обрядів було, зокрема після ліквідації 1839 р. церковної унії, москвофільство, назване згодом «западнорусизмом». Все ж таки як Бобровський, так і Данилович отримали можливість контакту з видатними особистостями українського відродження – перший у Відні, другий у Харкові.

У колі будителів
Отця М. Бобровського 1817 р. відправили в наукову мандрівку країнами Європи з метою вивчення античних і слов’янських мов та ознайомлення зі станом богословських наук. Вчений відвідав Відень і Прагу, де познайомився з такими видатними піонерами славістичних наук, як «батько славістики» Йозеф Добровський (1753–1829) та будителі слов’ян Австрійської імперії: Варфоломій Копітар (1780–1844), Вацлав Ганка (1791–1861), Йозеф Юнґман (1773–1847). У Відні Бобровський подружився з парохом греко-католицької церкви Святої Варвари і деканом богословського факультету Віденського університету о. Іваном Снігурським (1784–1847), майбутнім перемиським єпископом, завдяки якому місто над Сяном стало першим осередком національного відродження українців Галичини. Безсумнівно, це мало вплив на позицію Бобровського, який у листах того часу дописував при своєму прізвищі Ruthenus (русин). Питання щодо його національних поглядів постане перед прискіпливим дослідником пізніше. Однак треба підкреслити, що після ліквідації Віленського університету, коли вчений став парохом у Шерешеві, містечку на північ від Берестя, на українсько-білоруській мовній межі, він завжди виголошував проповіді українською мовою.

Покозачений підляшанин
Ігнатій Данилович, про якого Бобровський жартівливо писав у листі до польського історика Йоахіма Лелевеля, що він «походить із хахольської національності», 1825 р. потрапив до Харківського університету, де викладав на кафедрі російського і провінційного права та був обраний деканом факультету етики і політики. У 1835–1839 роках працював у щойно відкритому Університеті св. Володимира в Києві, де очолив кафедру кримінального права і став першим деканом юридичного факультету.
Переселення на Слобожанщину мало неабиякий вплив на наукові зацікавлення вченого, який загорівся бажанням написати нарис історії України. На жаль, хоч Бобровський після зустрічі з Даниловичем влітку 1827 р. писав Лелевелеві, що той «поміж козаками зовсім покозачився, чи то схахолився», історія України так і не вийшла у світ (у списку його праць знаходимо лише згадку про розвідку «Про маґдебурзьке право та організацію Києва»).
Більш плодоносною виявилася дружба з викладачем Харківського університету й поетом Петром Гулаком-Артемовським (1790–1865), ориґінальні твори і переклади якого дали початок харківському романтизмові. Першим її здобутком стало знайомство українського поета з Адамом Міцкевичем, який проїжджав через Харків у грудні 1825 р. Зустріч двох романтиків відбулася в помешканні Даниловича, який з польським «віщуном» був знайомий ще з Вільна. Між поетами зав’язалася симпатія та розуміння, результатом чого став переклад балади «Pani Twardowska» українською мовою (під заголовком «Твардовський»). Як стверджував Данилович, «балада „Твардовська” в козацькому костюмі подобала всім надзвичайно». Популярність переспіву засвідчує факт, що 1827 р. він був надрукований чотири рази, зосібна в польському журналі «Dziennik Warszawski».
Данилович пробував заохотити приятеля до праці над перекладом інших творів Міцкевича, зокрема драми «Dziady». Гулак-Артемовський, однак, не наважився на це, адже задумав створити український словник для, як писав Данилович Лелевелеві, «врятування мови від загибелі. Переконую, щоб його радше писаннями підтримував, і вже переклав „Рибалку” Ґете на малоросійську мову».
Серед харківських учнів Даниловича був видатний славіст і етнограф Ізмаїл Срезневський (1812–1880), який згодом зізнавався, що завдячує своєму професорові прищепленням «наукового скептицизму і звички до точного аналізу». Срезневський під час наукової подорожі за кордон 1842 р. відвідав Львів та Відень, де познайомився з діячами «Руської трійці». Мабуть, саме він став ініціатором публікації в першому томі альманаху «Вінець русинам на обжинки» (Відень, 1846) розвідки Даниловича «Старина литовсько-руського законодательства».

Образ русинів Більського повіту
Наукові праці М. Бобровського та І. Даниловича, хоч були піонерським вкладом у розвиток славістики й історії Великого князівства Литовського, зв’язку з минулим і культурою рідного їм Підляшшя не мали. На цьому полі прислужився Йосип Ярошевич (1793–1860), син міського писаря в Більську та єдиний римокатолик у цьому ґроні. Він відомий передусім як автор тритомної історичної монографії «Образ Литви» (1844–1845), у якій проаналізував політичну історію та суспільно-культурне життя Великого князівства Литовського. Після ліквідації університету вчений повернувся до Більська, де продовжував діяльність, пов’язану з зацікавленням минулим, результатом чого стали перші історичні розвідки про Більськ і Дорогичин – коронаційне місто Данила Романовича. Цікавився він також етнографією, опублікував декілька статей на тему українського фольклору Підляшшя і статистично-етнографічний огляд Більського повіту. Характеризуючи племінний склад населення, вчений стверджував, що майже всі тутешні русини є грецького віросповідання, а їхня мова найбільш споріднена з мовою мешканців Волині.

Призабуте покоління
Ця «підляська трійця» – лише частина всього гурту вчених підляшан. Треба сюди зарахувати і дещо старшого о. Антонія Сосновського (1775–1852), пароха церкви Святого Миколая у Вільні в 1820-х роках, яку на початку XVI ст. заснував князь Костянтин Іванович Острозький. Саме з його іменем пов’язане відкриття в церковному книгосховищі відомого ілюстрованого «Київського псалтиря», переписаного 1397 р. протодияконом Спиридоном у Києві. Отець Антоній цікавився ще й народною культурою своїх земляків. Деякими його фольклорними записами користувався Й. Ярошевич, інші потрапили до Імператорського географічного товариства. Історію Церкви в Україні та Білорусі активно вивчав його син Платон (1799–1827), який з 1823 р. викладав моральну і душпастирську теологію.
Все ж загал підляських русинів надалі залишався інертною масою, яка своєї окремішності не визначала нічим, окрім мови та народної культури. Це не змінилося і пізніше. Підляшшя, передовсім його північна частина, що межує з Біловезькою Пущею, залишалося на марґінесі українського національного життя (завдяки цьому реґіон оминуло як насильне виселення до СРСР у 1944–1946 роках, так і депортація під час Акції «Вісла» на залишені німцями землі). Тільки в останній чверті ХХ ст. тут зародилися паростки національного відродження. Одним з його наслідків стало повернення до надбань призабутого покоління перших вчених підляшан – любителів старовинного письменства і перших дослідників народної культури. ■

Михайло Бобровський. Фото автора статті
Ігнатій Данилович. Фото автора статті
Петро Гулак-Артемовський. Фото автора статті
Київський псалтир. Фото автора статті
Підляські селяни початку ХІХ ст. на малюнках Івана-Петра Норбліна. Фото автора статті

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*