Володислав Грабан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №36, 2020-09-06

Спомин про Семана Мадзеляна

Минят двадцет років, коли до друку здал єм книгу оповідань під званьом «Смак долі». Сімнадцетого липня шестий рік як одишол од нас єй автор св.п. Семан Мадзелян. Карпатска весна на схылах Бескиду розтігала килимы квітів, маіла залишены сьліды давных лемківскых садиб, забіляла здичавілы сады. Осіню товаришыл ім червений в своій самоті калиновий криячок, а побіч чорний бузок – званий през Лемків — хабзина. Они останут на все вірны замученій Лемковині і без огляду на тото, хто ґаздує на тій ролі, не залишат давных місц.

В. Мадзелян. Од верхів по купу каміня. … Вид на гору Дзелярку. Графіка, 1998 рік.

Минят наступний рік, ищы єден рік, якій одсуват нас од трагедиі,в ?тому. А так по правді, то за остатнє сто років не было спокою в Європі, а карпатскы села роздоптувано підкованыма чоботами в єдну, то в другу сторону.

Семана Мадзеляна острым олівцьом вписала доля в пейзаж ХХ-столітя – пришло му смакувати єй терпкых овочів. Было нелегко приодівати мундуры чужых арміі, бороти ся за несвоі ідеі. Нелегко погодити ся на розогнаня родины по далекых закутинах землі, погодити ся на вічну втрату вітцьовизны, втрату рідного краю – Лемковины. Того вшыткого досвідчыл він, його братя і родиче. Така доля была участьом десяток тисячи лемківскых родин.

Семан Мадзелян народил ся 18 лютого 1922 року в Білцареві, селі чудовой красы, яке зо своіх схылів шторано з молитвом і радістю витало новий день кружалом блискучого сонця. Його родиче, Василь і Александра (зо Щамбурів з Яшковы) тіж там пришли на сьвіт, а познали ся ближе і одружыли в америцкім Монесен в Пенсильваніі в 1916, а юж в 1920 з двома сынами, Васильом і Миколайом повернули до рідного села, до Білцаревы. Село запрашало отвореныма хыжами  – заходте, заходте до своіх. Жыли ту добры, жычливы люде. Росли, як весняна трава, штораз новы поколіня Лемків, двигали до синього неба маковиці деревяных церковних веж, а дзвоны скликували іх до сьвяткуваня в подяці за щасливо пережытий ден, за кождий рік, за працю на Славу Божу. Як міцно треба любити свою землю, переконує ся тот, што втратил єй, і нема змогы до ней вернути.  А Семан втратил єй втовды, коли зеленів ся і розцвитав, коли як молодий смеречок врастал штораз міцнійше в скалисту землю Бескиду, коли в отворены жмені хвачал сьвіжий вітер і дощову зливу, што несла заповід врожаів. Наймолодший дома, на вітцьовизні остав ґаздом. Няньо через долгы рокы тяжко зарабляли в гамерицкых „майнах” –   были „за водом» двараз по 10 років, так ґаздівка векшала ся до 24 гектарів землі, в тім 7 ліса.

Семан і Василь Мадзеляны з автором тых рядків і його родином (в другім ряді по середині) в Криници 1993 рік

Настал час войны. В 1940 році Семан трафлят на примусовы роботы до Німецчыны, до міста Брема, де працює майже через рік в гуті кольоровых металів. По „урльопі” втіче і укрыват ся перед Німцями. За такій поступок чекав Осьвєнцім. Втовды перший раз познає, што значыт чужына і яку вартіст має рідна земля. По пілрочнім укрываню, гарештує го польска ґранатова поліция. В вязници сідит коротко, лем зато, же выкуплюют го родиче, а такій „шпас” — як сам повідат – коштувал рівновартіст трьох коров. Ратунок завдячат комендантови поліциі в Ґрибові, якій звал ся Кубаля. Приходит 1942 рік, Бавдинст в Креници і Новим Санчы. Ту істория „крутит ся” скоро, а час влече немилосерно. Вчасном весном, 12 квітня 1945 року, забрано Семана „добровільно” до Червеной арміі, а родичів і брата Миколая переселено на Радяньску Украіну. З войны вертат по році, тяжко ранений в Празкій офензиві. прележал девят місяців в шпыталях. В ріднім селі родичів юж не стрітит. Перед другым выселіньом бере цивільний шлюб з Євгеньом з Галябурдів, дочком Володимира і Ольгы. Церковний юж на выгнаню. З Білцаревы выганяют іх з родином жены, 30 червня 1947 року до повіту Любін біля Вроцлава. По проблемах з поселіньом, жыют кутом через рік в сусідів, потім находят місце в Тшмелю недалеко Хоцянова. Роками ремонтуют приділену «нову хыжу», ґаздуют, аж приходит колективізация і вымітує іх на край села, поневерат і понижат. Але Семанова родина тверда, зносит вшелеякы біды. Там родят ся іх діти, пятеро. Выховуют іх на сьвідомых Лемків, котрых корені не зможе перетяти проклята акция „Вісла”.

Як скоро минят час. В 1983 был з нами на першій «Лемківскій ватрі» в Чорній коло Устя Руского, де выбрано го «Лемком Року» і назначено Старостом того сьвята. За два рокы од той історичной подіі, яком вказала ся «Ватра», Семан з родином поселил ся над ріком Гадсон в США, недалеко своіх блискых. Не бракувало там лемківскых родин, а найкраще тішыла го, як повідал: тота околиця пофалювана горбками, з якых видно далекы і высокы верхы, бо рівнины ненавиджу од першого дня выгнаня

По десятох роках (1993) з Васильом приіхали до Європы. Підчас маршруты  в Украіну, мал єм щестя гостити обох братів в Креници. Нашы вечерны розмовы не знали іншой темы як Лемковина. В Украіні, перший раз од выселіня, стрітили ся вшыткы братя. Найстарший Василь і середущий Миколай, як зме спомнули, народили ся перед войном в США, в місточку Монесен в стані Пенсильванія. Василь был хлопцьом, котрому належало розпочинати науку, Миколай «в пеленках», а занедовго в Білцаревій пришол на сьвіт Семан. Здібны, а краще повісти, талановиты хлопці занедовго мали розийти ся по сьвіті на долгы рокы… на все. Василь, закінчыл середню осьвіту в Тарнополи. Артистична душа: маляр, графік, керамік, в 1939 році вертат до Гамерикы, хоче ся дале вчыти. Миколай сьпіват і дякує в білцарівскій церкви, а Семан наймолодший за «вольом нянья» остає ґаздом на ролі.

Коли Німці підпаляют сьвіт, Василя заберают до гамерицкой арміі. Бє ся в Західній Європі,  Семан як доброволец з Червеном армійом іде на Прагу. Коли триває ищы война, брата Миколая з родичами выселяют в Украіну. Семан вертат домів… незастає никого. Василя ищы раз высилают на фронт. Тим разом до Кореі.

Коли,  по майже 50 роках, зышли ся спільно в Украіні, перший раз… заспівали на могилі родичів «Вічная память».

Обкладинка Смаку долі, Семана Мадзеляна, 2000 рік

Семан Мадзелян не марніл свого часу, не закопал таланту. Борол ся за лемківске і все прагнул свого. Він через неєдно десятилітя на сторінках „Нашого слова” писал наповнены патріотизмом оповіданя, спомины, дописы. Давал нам молодшым імпульс, повчувал як быти Лемком, як кохати свою рідну землю. Сьміло можеме повісти, же не лем виховувал своі діти, але і другы, бо неєден з нас, потвердит як дуже Семанового серця было нам даруване. В девятдесятых роках дуже його оповідань і споминів трафило до выдаваной через мене «Загороды” — бо роками мали зме зо собом барз добрий, майже родинний контакт. Зобраны творы выдали зме друком, бо належало іх в цілости вказати людям: „Смак долі”, „Третій Абтайльюнґ», „Дощове літо в Європі», „Лемківску симфонію” – разом понад тридцет оповідань з минулого і сучасного жытя Лемків. Оповіданя в «Смаку долі» Мадзелян присвятил „вшыткым Лемкам”, незалежні од того, де жыют, якы сут іх релігійны чи політычны погляды — така была його дедикация. Обкладинка ілюструвана Васильом, показує лемківского ґазду-бачу, котрий пасе свою отару на фоні Карпат. Друк той незвычайной книгы был нашым лемківскым обовязком. Належало охоронити перед загыбельом память поколінь! Належало тото зробити не лем для творчой вартости оповідань, але і зато, жебы поколіня, што будут наступувати по нас, могли дале вчыти ся глубокой любови до рідного, пити з крениці, якой джерела находили ся під вічно зеленом гором – Дзелярком. Позерал на єй высокій верх, колиси малий хлопец, іменом Семан.

Репродукциі, фотографіі з архіву автора статіі.

Поділитися:

Категорії : Лемки, Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*