ПЕТЛЮРІВЦІ в Перемишлі

Олександр КолянчукІСТОРІЯ2011-03-24

{mosimage}

У ході українських визвольних змагань – зокрема під час спалаху в листопаді 1918 р. українсько-польської війни в Галичині, – Перемишль (а точніше – розташовані на його східних околицях Пикуличі), Ланьцут, Вадовиці, Домб’є біля Кракова та ряд інших місцевостей відродженої Польщі стали місцем поселення десятків тисяч полонених та інтернованих українців з УНР і ЗУНР.
У країнці з табору в Домб’ї 1919 р., відтак 1920 р. – з Ланьцута і Пикуличів, організували мережу культурно -освітніх колективів. Деякі з них, – як от створений у Ланьцуті сотником Дмитром Котком (1892-1982) Наддніпрянський український народний хор, а згодом керований ним хор “Трембіта”, – десятки років популяризували українську пісню в Польщі й західних країнах, потім – у Радянському Союзі.
З огляду на передислокацію таборів, хорові Д. Котка не судилося першим виступити в концертному залі Народного дому в Перемишлі. Цей урочистий “петлюрівський акт” належав до хору полку Чорних запорожців (командир – Петро Дяченко) під керівництвом полк. Миколи Пекарського (1878-1931) з інтернованої в Пикуличах 1 ї Запорозької дивізії ген. Гаврила Базильського (1880-1937).
Виступ відбувся в березні 1921 р. з ініціативи діючого в Перемишлі товариства “Брат – братові”, головним ініціатором створення якого був Петро Шкурат, на той час опікун групи сиріт – дітей загиблих на фронті петлюрівців, пізніше – заступник голови Українського центрального комітету (УЦК) в РП, голова відділу УЦК в Перемишлі і будівничий Бурси ім. С. Петлюри. Підтримали його й державні діячі УНР, які тоді проживали в місті над Сяном: Віктор Приходько – колишній міністр УНР, Харитон Лебідь -Юрчик – колишній віце міністр УНР, полковник Борис Палій- Неїло – ад’ютант головного отамана Симона Петлюри, поет Микола Вороний, Катерина Марченко – діяльна членкиня Союзу українок. Своєрідними зв’язковими з петлюрівцями були Олена Кульчицька та Ольга Ціпановська, які ділили долю інтернованих з полоненими наддніпрянцями в таборі в Домб’ї 1919 р., проводячи там табірну культурно -освітню діяльність.
Виступ хору Чорних запорожців відкрив постійну участь наддніпрянців -петлюрівців у різноманітних заходах, що відбувалися в НД. У квітні 1921 р. виступила табірна театральна група (режисер Далекий). Відтак в НД проводилися спільні заходи перемишлян з власником Київської художньо- іконописної майстерні “Відродження” ген. Борисом Палієм -Неїлом і його співробітником Миколою Прасіцьким – майбутніми сценографами Драматичного товариства ім. Лесі Українки.
Однак найбільше враження на українців Перемишля зробили виступи двох визначних популяризаторів української культури – Василя Авраменка (1895-1981) та згаданого вже Д. Котка. В. Авраменко розпочав свою діяльність як організатор школи українських національних танців з майже тисячею учасників з інтернованого в грудні 1920 р. в таборі м. Каліша вояцтва 3 ї Залізної дивізії Армії УНР. Після піврічної праці створив репрезентаційний танцювальний колектив з участю, зокрема, кількох генералів. Його концертами, разом із 130- особовим офіцерським хором цієї дивізії під керівництвом сотника Созонта Калмуцького, захоплювалися мешканці Каліша та ряду міст центральної Польщі. На жаль, Авраменко до 1924 р. не мав дозволу виступати на терені східних воєвідств. Тому вибрав іншу стежку для популяризації українського танцю серед населення Галичини, Холмщини й Волині: протягом 1924 р. організував ряд місячних курсів українського танцю на цій території, зокрема, для майже сотні школярів Перемишля.
Відтак на сцені НД у Перемишлі прозвучали українські пісні у виконанні славної чоловічої “шістнадцятки” – Наддніпрянського українського народного хору під керівництвом Д. Котка. Хоч перший виступ не відомого нікому колективу проходив при неповному залі, проте під час другого концерту зал не міг вмістити всіх охочих. А через рік НД у Перемишлі знову приймав хор Д. Котка – цим разом мішаний.
Аж до початку ІІ Світової війни НД був місцем, де відбувалися науково по-пулярні лекції, організовані філією Учительської громади і Товариством наукових викладів ім. Петра Могили. Серед авторів цих занять були провідні діячі Державного центру УНР в екзилі – проф. Іван Фещенко -Чопівський, проф. Іван Огієнко, Харитон Лебідь -Юрчик, полк. Тимофій Шкарупа, проф. міністр Петро Холодний, проф. Леонід Бачинський, колишній начальник культурно- освітнього відділу генштабу Армії УНР Федір Стешко, пізніше – декан музично дириґентського відділу Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі, відомий з ряду патентів у галузі паровозів інж. Микола Дерев’янко.
Проте козацькому роду нема переводу… Розселені після ІІ Світової війни українці не втратили у Польщі своєї самосвідомості. зберегли свою ідентичність багато петлюрівців із тисяч полонізованих родин. Опинилися вони в рядах УСКТ, брали участь у створеному чоловічому хорі “Журавлі”. Одним із перших співаків цього колективу був Роман Авраменко – син полковника, командира інженерського куреня 1- ї Запорізької дивізії, інтернованої в Пикуличах.
Уже 2004 р. з ініціативи перемишлян з різним родоводом – галичанина Романа Боровика і холмщака Олександра Стеця – відродився рух т.зв. “новітніх петлюрівців”: вони відновили, зокрема, полк Чорних запорожців, заснували Фонд Чорних запорожців. До 90- річчя інтернування в пикулицькому таборі відбулася в приміщенні НД презентація книги спогадів командира ген. Петра Дяченка про історію полку Чорних запорожців (ред. Роман Коваль). У задумі “новітніх петлюрівців” – виступ у знов українсько му НД.
“Наше слово” №13, 27 березня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*