ПЕРША «азбучна війна» в Галичині

Степан ЗаброварнийІСТОРІЯ2011-04-07

Поняттям „азбучна війна” названо боротьбу українських громадських діячів Галичини в ХІХ ст. проти спроб австро-польських сил нав’язати українському письменству латинський алфавіт. Почин цій війні дала стаття відомого діяча і публіциста, о. Йосифа Лозинського (1807-1889) „O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego”, опублікована 1834 р. у львівському часописі „Rozmaitości”. Стаття була написана з добрим замислом, оскільки авторові йшлося про заміну церковнослов’янської кирилиці, не досить зручної для передання звуків живої народної мови.

Латинка була тільки одним з варіантів такої заміни, при чому Й. Лозинський пропонував польський варіант латинки, спираючись на приклад збірника українських народних пісень Вацлава з Олеська. Це й викликало цілий ряд гострих полемічних статей – як з боку прихильників кирилиці, так і з боку проґресивних діячів, які стояли на позиціях народної мови.

При цьому слід зазначити, що полемісти мали на увазі не тільки саму зміну азбуки, але й небезпеку поступової полонізації через заміну польською мовою „невиробленої” руської мови, яку вважали діалектом чи то польської, чи то російської мов. Уже 1816 р. з ініціативи латинського архієпископа Анквича у Львові галицький губернатор Гауер звернувся до львівського митрополита Михайла Левицького з листом, в якому висловлювався проти введення української (тоді – руської) мови в народних школах. Мотивував це тим, що ця мова – на його думку – насправді ще не вироблена говірка, якою мало або зовсім нічого не пишуть, тому вона не потрібна й для самих русинів, що переважно володіють польською мовою, щоб не пробуджувати серед населення однієї країни духу сепаратизму. Проти такого ставлення до української мови виступив тоді український освітній і церковний діяч Іван Могильницький, доводячи, що український народ – найчисленніший у Галичині, а його мова не є ідентична з польською, ані не є мішаниною інших слов’янських мов (польської та російської).
Багато років пізніше Яків Головацький писав, що питання заміни руської азбуки на польське „абецадло” – не таке маловажне, але таке, що глибоко вникає своїми наслідками в народне життя. Це питання існування: бути або не бути русинам у Галичині. Якби в 1830- х рр. заведено польське „абецадло”, пропала б відокремлена руська народність у Галичині, відлетів би руський дух і Галицька Русь перетворилася б на другу Холмщину.
Пропонуючи заміну кирилиці польським алфавітом, Й. Лозинський з одного боку вказував на вади й недосконалості кирилиці, а з другого – переваги і зручності в застосуванні польської абетки. Серед вад кирилиці називав: довгі назви букв, які не завжди правильно передавали звук мови, різні букви на означення того самого звуку або навпаки – позначення двох звуків однаковою буквою, передача твердих і м’яких звуків додатковими буквами тоді, коли в польському алфавіті вживаються тільки умовні позначення букв. Єдину перевагу кирилиці над польським алфавітом бачив у вживанні поодиноких букв на позначення таких звуків, як ч, ш, щ. На його думку, вживання латинки в руському письменстві могло спричинитися до розповсюдження руської мови і літератури серед слов’янських народів, натомість кирилиця, як алфавіт мертвої мови, тільки гальмує розвиток руської літератури.
Першим з опонентів Й. Лозинського був відомий історик Денис Зубрицький (1777-1862), стаття якого залишилася в рукописі (була опублікована щойно 1929 р.). Автор повністю представив у ній свою консервативну позицію що до азбуки, протиставляючись будь-яким змінам віками вживаного кириличного алфавіту. Спростував також всі закиди Лозинського щодо кирилиці, даючи при кожному закиді свою арґументацію. Позитивна оцінка кирилиці, на його думку, не є критикою польського алфавіту, оскільки кожна література може розвиватися на власних тради ціях, а прийняття польського алфавіту не наблизило б руської літератури до Європи.
Ще цього року (1934) в тому ж часописі „Rozmaitości” з’явилася стаття о. Йосифа Левицького (1801-1860) „Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego”. Автор вживає арґументації, подібної до стверджень Д. Зубрицького, звертаючи увагу на довголітні традиції кириличного письма в руській літературі, включаючи в це існування давніх руських граматик. Один за другим збиває арґументи Й. Лозинського щодо відповідності букв і звуків, заперечуючи його ствердження, нібито латинський алфавіт посприяє наближенню руської літератури до європейської. На його думку, це не вирішує алфавіт, але рівень творів руського письменства. Одним словом, позиція Й. Левицького полягала в тому, що русини повинні писати так, як писали їхні предки. Натомість Й. Лозинський, будучи прихильником народної мови і противником застарілої церковнослов’янської, вважав, що зміна письма спричинить розрив зі старими літературними традиціями та зв’яже українську літературу з живою українською мовою і народними звичаями.
Через два роки, 1836 р., з’явилася брошура Маркіяна Шашкевича (1811-1847) „Азбука і абецадло”, у якій автор виступив проти заперечення старих традицій, зокрема й письма, що найкраще відповідає особливостям духовної культури та історико культурних надбань народу. Не відкидаючи потреби оновлення старої системи, яка більше відповідала б духові часу, Шашкевич стверджував, що руська література повинна продовжувати традиції, з яких вона вийшла й розвинулася, в тому числі й кириличне письмо. Заперечував погляд Й. Лозинського, нібито русини не мали своєї літератури, даючи за приклад такі твори, як „Слово о полку Ігоревім”, „Літопис Нестора”, „Руська правда”. Був переконаний, що кирилиця більш придатна для вживання хоч би тому, що має більше знаків для передачі нюансів української мови. На його думку, уведення до української літератури чужого письма, що не відповідає особливостям мови, – це немовби встромляння в живе тіло, що має свою душу, іншої душі, чужої. І далі: прийняття польського „абецадла” призведе до зближення з польською літературою, але не зробить її доступнішою для інших народів, зокрема слов’янських.
Критикуючи Й. Лозинського, М. Ша шкевич не заперечував потреби реформування кириличного письма і сам зі своїми друзями у виданому 1837 р. альманасі „Русалка Дністровая” користувався т.зв. „гражданкою”. Спочатку проти неї був деякий опір з огляду на її московське походження, та згодом прийняли її в Галичині у варіанті, запропонованому наддніпрянцем Пантелеймоном Кулішем, від якого й пішла назва – „кулішівка”. У середині 1840- х рр. Й. Лозинський відмовився від свого попереднього проекту і сам почав послуговуватися „кулішівкою”. Коли ж на початку 60 -х рр. ХІХ ст. розгорілася друга „азбучна війна”, спровокована діями намісника Галичини Аґенора -Ромуальда Ґолуховського з метою введення польської абетки до ук раїнської мови, Й. Лозинський став на боці противників цієї ініціативи.
Сама ж полеміка, викликана статтею Й. Лозинського, добре прислужилася духовному збудженню галицької громадськості. Через багато років цей же Й. Лозинський писав: „Русини якби зі сну пробудилися, до свойого усвідомлення приходили”. Усвідомили перш за все, що вони – окремий народ, а водночас єдиний з тим, що на другому боці кордону в Російській імперії, тому не варто через зміну абетки на „абецадло” вводити різницю між ними.

„Наше слово” №15, 10 квітня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*