«Перетворені Талергофом». Між міфом та історичною правдою

Бернадетта Вуйтович-ГуберПУБЛІЦИСТИКА№23, 2015-06-07

У березні цього року відбулася прем’єра фільму „Changed by Thalerhof”, реж. Джон Ріґеті, Марія Сільвестрі, присвяченого темі табору інтернованих у Талергофі, який утворила Австрійська монархія для шпигунів і ворогів держави в період І Світової війни. Це важлива тема, але, на жаль, витіснена з пам’яті і свідомості винуватців, а потомки тисяч жертв не висвітлили її достатньо публічно. Тому ініціативу піднесення цієї теми належить привітати як спробу розрахуватися з минулим. Центральну частину фільму становлять оцінки істориків та знавців проблематики, а також розповіді дітей і внуків жертв, які сьогодні не до кінця впоралися з травмою, спричиненою репресіями держави Габсбурґів.

Могила пароха Тилича отця Еміліана Венгриновича, в’язня табору в Талергофі. Фото: Wikipedia.pl
Могила пароха Тилича отця Еміліана Венгриновича, в’язня табору в Талергофі.
Фото: Wikipedia.pl

На самому початку фільм показує адміністративну та етнічну структуру Галичини яккраїни, що входить до складу багатонаціональної монархії, а далі штрихує проблеми розвитку національного руху галицьких русинів, його ідеологічний поділ на українофільський і русофільський. У презентованому фільмі показані в основному карпатські русини, які, з однієї сторони, відкидають українську опцію, з другої,
однак, зберігають поставу, сповнену дистанції до Росії. І хоча створення фільму на тему табору в Талергофі є цінною спробою впоратися з привидами минулого, тому можна погодитися з рішучою більшістю думок, проте появилося в ньому кілька історичних неточностей, котрі належить проаналізувати й уточнити.

Термінологія та ідеологія
Певний еквілібристичний елемент тут застосовано вже в моменті спроби назвати національну чи ідеологічну свідомість жертв табору, який проявляється у твердженні, що інтерновані тут були лемками, руснаками і русинами, а ці поняття є антонімами терміна «українець». В цьому випадку маємо справу з великим надуживанням дійсності, адже українець являється також русином, але в українофільській опції. Термін «русин» є поняттям набагато ширшим. Він охоплює не лише росіян чи білорусів, про що говориться у фільмі, але також українців, навколо яких у фільмі запала змова мовчання – принаймні в такому контексті (О. Дуць-Файфер). Щоб приблизити цей факт, належить додати, що в австрійських документах аж до 1918 р. появляється назва «Ruthenen» (русини), яких ділять на українофілів (Jungruthenen) i русофілів (Altruthenen). Щойно під кінець І Світової війни впроваджено в офіційне вживання спеціальним декретом віденської влади поняття «українець» замість використовуваного до цього часу поняття «русин» (der Ruthene). Оскільки австрійська влада не мала проблеми з дефініцією українофільської опції, остільки були труднощі з назвою русофільського табору, який мав свої внутрішні поділи. Від середини XIX ст. ми в Галичині мали справу з більш консервативним і лояльним товариством старорусинів, що продовжувало традиції Київської Русі, котре з часом піддавалося російським і православним впливам, з рядів якого перед І Світовою війною (1909 р.) рішуче виділилася проросійська москвофільська опція. У фільмі не згадано про значну роль російської пропаґанди, яка на початку ХХ ст. була посилена не тільки в Європі, але й у Сполучених Штатах, куди напливала велика кількість еміґрантів з Галичини, а там, зіткнувшись з православ’ям і російською пропаґандою, вони піддавалися їхньому впливу. Пояснення, яке з’являється у фільмі, що у США могла вільно формуватися свідомість руського селянина, стримувана і контрольована в Галичині державною владою, є певним спрощенням (A. Зємба), бо руський еміґрант в Америці попав під безпосередній вплив прекрасно організованої Російської православної церкви і світської російської пропаґанди, а Греко-католицька церква тоді мала дуже слабкі структури, отже і вплив. У фільмі звучить також твердження, ніби австрійська влада фінансувала виключно українофільські організації, у зв’язку з чим русофільські інституції були змушені черпати грошові засоби з Росії. Це не зовсім правда, оскільки, наприклад, і русофільське «Товариство Качковського», і українофільська «Просвіта» отримували ці засоби з державної скарбниці. Також треба додати, що перед початком І Світової війни русофільську партію в Галичині дуже підтримували консервативні поляки, і завдяки цьому вона, попри державний контроль, могла вести активну політичну діяльність.
Без сумніву, напередодні І Світової війни українофільська опція була ще досить слабка на Лемківщині, а домінувало там русофільство, у певному сенсі помірковано староруське. Австрійська влада була так міцно переконана у проросійських настроях на Лемківщині, що у внутрішніх урядових документах реґіон лемків називали «малою Росією». Варто додати, що цей реґіон перед І Світовою війною належав до одного з трьох галицьких осередків, крім Залуча і Теляжа, у яких перед війною дійшло до масових конверсій на православ’я. З цього приводу теж застосовано щодо мешканців тих реґіонів дуже гострі заходи, включно з інтернуванням у Тадергофі.

Жертви
У фільмі появляється певний вид вибірковості вже у самому виборі опису жертв. У запропонованих кадрах тематика концентрується на в’язнях, які походять з Лемківщини і Закарпатської Русі. Зовсім не згадується про інтернованих, що походили з інших реґіонів східної Галичини, хоч коли у фільмі бачимо зближені кадри книги жертв, помічаємо поруч з Горлиця ми також місцевості з найбільш східних закутків Галичини. Це правда, що в табір у Талергофі, який задумано як місце відокремлення державних ворогів, шпигунів і русофілів, потрапляли часто цілком випадкові невинні люди. Спричинене це було не тільки фактом, що в представлених урядові звітах інформації на тему розповсюдження русофільства були значно перебільшені, але й тим, що українофілів уважали елементом, якому не можна довіряти. Таким чином більшість галицьких русинів сприймали як підозрілих громадян австрійської держави. В атмосфері хаосу, браку контролю і безправ’я з прифронтової зони евакуйовано населення, звинувачуване в русофільстві, а місцева влада не знала, як відноситися до заарештованих і як вирішити справу їх майбутньої долі. Ситуацію ускладнювало і те, що не було виразних адміністративних вказівок у цьому питанні, а це погано відбивалося на психічній і фізичній кондиції в’язнів. Хаотичні дії влади підтверджує і той факт, що на початку війни, під час евакуації в’язниць зі Львова, Станіславова і Перемишля доходило до випадкового інтернування арештованих, помилкових особових справ і навіть утрати багатьох документів. На початку війни в Талергофі інтерновано в основному русофілів і старорусинів, але й українофілів, євреїв та військовополонених. Були там навіть поляки і багато цілком випадкових та аполітичних людей. У наказі цісарського уряду нагляду за війною від 27 серпня 1914 р. читаємо, що інтернуванням мають бути охоплені особи, «присутність яких у прифронтовій зоні створює, щоправда, загрозу для провадження воєнних дій, але котрим неможливо довести здійснення злочинних учинків, і з цього приводу вони не можуть стати перед судом». Розпорядження це залишало велике поле добровільності місцевій владі. Селекція інтернованих мала відбутися щойно в Талергофі, але для багатьох це виявилося занадто пізно, бо багато арештованих, поки це сталося, померло внаслідок епідемії або виснаження.

Українці: винуватці чи захисники?
У «Перетворених Талергофом» появляється ствердження, яке звинувачує українців у доносах, на основі яких висилали підозрілих у талергофський табір. Це переконання не нове, оскільки 1914 р. москвофільська «Прикарпатська Русь» опублікувала статтю про роль «мазепинців» (українців) у переслідуваннях лемківських русофілів на початку мобілізації. Звичайно, не можна виключити, що денунціації українофілів політичного характеру траплялися, однак частіше це були доноси сусідів, в основі яких лежала звичайна людська заздрість або бажання перейняти чийсь маєток, як це було у випадку Софрона Криницького, єдиного селянина, що мав у Криниці власний дім. Криницький став жертвою заздрісного конкурента, який хотів загарбати його маєток. Твердження про масові доноси українців, a часто навіть про складання ними списків русофілів чи русинів, перебільшене, бо влада досконало орієнтувалася в русофільськійруській сцені Галичини, – зрештою, у другій частині фільму з’являється інформація про складення таких списків державною владою на підставі членства в русофільських товариствах або абонементів русофільських газет (Б. Горбаль). Авторка нинішнього тексту протягом багатьох років дослідницької праці в архівах Львова, Відня і Перемишля не натрапила на списки русофілів, складені українофілами. Про існування таких списків не згадують також інші історики, які займаються галицькою тематикою. Щоправда, існував задум віденської влади щодо стеження руського еміґраційного середовища у США греко-католицькими священиками, але митрополит Шептицький відкинув його в дипломатичний спосіб. На Лемківщині напередодні війни траплялися доноси на православних конвертитів, однак вони часто мали характер сусідських порахунків, а місцева влада цілком їх іґнорувала. Треба підкреслити, що перед війною прошарок української інтеліґенції на Лемківщнині був такий незначний, що важко говорити про її організовану акцію проти місцевого населення. Навпаки, влада Греко-католицької церкви та українофільські партії, котрі на початку війни відкрито стали на австрійську сторону, могли почати (на відміну від русофілів) діяльність, спрямовану на звільнення талергофських в’язнів. Уже в перші місяці війни майже половина заарештованих була звільнена без допитів, а лише на підставі «лояльного» списку, представленого українофілами – в цьому випадку належить прийняти, що це справді були прихильники українофільської опції. Президія Українського парламентського представництва була змушена вияснювати положення інтернованих. В офіційних листах увагу звернуто на факт лояльності галицьких русинів до Австро-Угорської монархії і на безпідставне ув’язнення багатьох руських селян, греко-католицьких священиків, а також дітей і старших людей. Розчарована ситуацією Президія Українського парламентського представництва складала на зламі 1916 i 1917 років офіційні протести проти незаконного трактування талергофських в’язнів. В цьому моменті маємо наступну нелогічну ситуацію: якщо українофіли – згідно з обвинуваченнями – були звільнені з табору вже в перші місяці війни, то про яких в’язнів ішлося президії під кінець війни? Згідно з існуючими архівними джерелами, до найбільш витривалих українських делеґатів, які писали інтерпеляції у справі звільнення інтернованих, належав не тільки Микола фон Василько, але і д-р Кость Левицький, якого обговорюваний фільм не показує в позитивному світлі.
Звичайно, це правда, що в’язні, які склали декларації, що вони українці, мали більше шансів на вихід з табору. А тому представники українофільських партій, котрі переконували інтернованих, щоб ті підписали такі декларації, не можуть бути осуджувані. Кінець кінцем, то не українофіли вирішували справу звільнення, а спеціальна австрійська табірна слідча комісія, яка вимагала від арештанта насамперед віднестися до звинувачення в русофільстві.
Гострий спротив українофілів урешті змусив австрійську владу вирішити проблему, тим більше, що одночасно з закінченням війни «русофільська загроза», здається, втрачала своє значення. Кілька місяців пізніше, 1 вересня 1917 р., після трьох років функціонування, табір у Талергофі, через який пройшли загалом 16.400 в’язнів, ліквідовано на основі декрету цісаря Карла I.
Після закінчення війни староруські і русофільські організації почали ідеологічний наступ, маючи на меті записати історію табору в ексклюзивні рамки власної пам’яті. Сьогодні це прагнення продовжують головні ідеологи карпато-русизму в Центрально-Східній Європі, що знайшло своє віддзеркалення в деяких акцентах обговорюваного фільму. Все це приводить до того, що ретельна і підтверджена архівними джерелами дискусія є необхідною. При цьому належить залишитися особливо вразливими на страждання всіх жертв табору: і тих – з переконаннями русота українофільськими, і тих, хто взагалі не мав жодних політичних

Поділитися:

Категорії : Публіцистика