Письмові спогади лемків як дзеркало пам’яті про Акцію “Вісла” та нюанси лемківської ідентичності – це питання, якими займаються дослідники д-р Патриція Тшещинська та д-р Мирослав Пецух. Своїми спостереженнями в рамках соціологічної дискусії вони ділилися з учасниками ІІ Конґресу українців у Польщі. Ось одне з головних запитань, на яке намагалися відповісти: “Яке місце у функціонуванні лемківської громади має минулий час і вписана в нього депортація?”

Аналізовані П. Тшещинською тексти показують, що автори рідко зо-ереджуються на внутрішніх хвилюваннях та особистих проблемах, а частіше відтворюють образ рідної Лемківщини, долю своєї сім’ї, дальших родичів, сусідів чи всього села: “Знищили нас і позбавили всіх людських прав. Знищили наші молоді роки, хоч ми, як весь польський народ, також важко переживали війну. А після неї народна Польща пограбувала нас і розкинула по кількох воєвідствах”, – такі слова, що описують особисто пережите, в оцінці П. Тшещинської, добре обґрунтовують ствердження: в лемківській колективній пам’яті надалі “перероблюються” події кількох десятиліть давності. Чому так відбувається, частково пояснюють самі автори, які говорять про бажання заповнити білі плями в історіографії чи ознайомити польського читача з темою. Однак такі тексти переважно мають риси самозахисту: “Після катастрофи депортації не трапилося нічого надзвичайного, на чому громада могла б будувати свою ідентичність”, – відзначала Тшещинська. Водночас вона бачить у спогадах засіб боротьби з колективною травмою. Її складовими є репресії з боку влади, полонізація, знищення культури, втрачені звичаї та мова, невреґульовані майнові питання і діти, які щойно в дорослому житті дізнаються про своє походження. Раніше/після, там/деінде, було/немає – саме в таких опозиціях найчастіше закривається світ спогадів про Лемківщину. Популярність цього роду споминів, за словами Тшещинської, можна інтерпретувати як бажання інтеґрувати розпорошених лемків. Дослідниця відзначає, що подібні відтворювані та висвітлені образи не лише мають освітній фактор (молодому поколінню передається знання про минуле, що робить його чутливим на кривду предків), але таким чином удруге наступні покоління закріплюються в ідентичності та просто дозволяють виживати громаді. Тшещинська запримітила, що сьогодні друге і третє покоління переселених лемків є активнішим в Україні, ніж у Польщі. Це прояв постпам’яті – молоді лемки над Дніпром шукають стежок до ідентичності, якими не провели їх батьки: чи то з огляду на радянські часи, чи з огляду на погані стереотипи лемка в Україні. Саме ті люди нині часто сягають до історичних та етнографічних опрацювань, у тому числі до згадуваних споминів: “Таким чином доповнюють розповіді, яких забракло їм у рідній хаті”, – підсумувала дослідниця.
М. Пецух зосередився на питанні лемківської самосвідомості. В минулому на Лемківщині, подібно як і на Підляшші, сильнішим було не етнічне чи національне прив’язання, а віднесення до т.зв. “нашості” – наші люди, віра, наша земля тощо. Серед звичайних людей національні декларації з’явилися досить пізно, а щойно після ІІ Світової війни почалися дискусії щодо приналежності або не приналежності групи до українського народу. При чому серед виселених у рамках Акції “Вісла” аж до 80 років домінувала категорія “нашості”. Пецух пояснює це тим, що “українство” асоціювалося з поганим, а саме “нашість” була способом виживання в рідному дусі. У середині 80-х рр.. уперше публічно появилася категорична теза про те, що лемки не мають нічого спільного з українцями. Потім лунали полемічні голоси, а ще пізніше лемкам, які співали на заходах Шевченкове “Реве та стогне…” – своєрідний замінник українського гімну в радянські часи – ставили закиди в ширенні націоналістичних постав. Наслідком цих явищ є те, що сьогодні лемківське організоване життя має як свій проукраїнський напрямок, так і той, де українство відкидається. Організації між собою суперничають, але звичайні люди, як наголошував М. Пецух, часто притримуються позиції, мовляв, “не залежить, хто організує щось – і так треба йти, бо то шитко є наше. Чи ми українці, чи не українці, то і так мусимо триматися разом”. В іншому варіанті єдність пояснюється тим, що люди радше не можуть мати різних ідентифікацій, якщо мають… спільного владику.
М. Пецух відзначав, що згадувана “нашість” як своєрідне поєднання страху виявлення своєї ідентичності та пошани до предків, надалі в багатьох хатах залишається стратегією виживання. Її прихильники в таких заходах, як перепис населення, і далі мають проблему з самовизначенням, тому вибирають найбезпечніший варіант – “я поляк”. Хоч би така ситуація підтверджує тривання згадуваного дослідниками процесу “перероблювання пам’яті”. Це виклик не лише для окремих людей та організацій, які хочуть їх притягнути, – автори польської державної політики також повинні задуматися, чому у ХХІ ст. й демократичному просторі частина громадян усе ж воліє сховати свою справжню національну та етнічну приналежність…