Перемишль і Львів – Івану Франкові

Анастасія КанарськаКУЛЬТУРА№43, 2016-10-23

 Творча майстерня «Театр у кошику» зі Львова привезла до Перемишля «Украдене щастя». Фото Ігоря Горківа
Творча майстерня «Театр у кошику» зі Львова привезла до Перемишля «Украдене щастя». Фото Ігоря Горківа

«Звідси не видно Варшави. Мені ж воно щемить, бо що ми, як не пригорща спогадів? Ale nie widać Warszawy, – каже маленький хлопчик на Замковій горі. А десь тут ходили мої рідні. Дідусь-гімназист забігав до стрийка в пекарню по булочки. Родина урочисто зібралася на висвячення. Ніде мені так не бринить тиша, як у колишньому греко-католицькому соборі. Тут якось затишно і неспішно. Це місто, як старий родич. Звідси не видно Варшави, але ти любиш місто навіть тоді, якщо виростаєш з нього…», – якось писалося мені після чергових відвідин Перемишля. Не новина, що немало львів’ян щось пов’язує з Перемишлем, тому культурні контакти наших двох міст є чимось природним і логічним, але й тим, чого ми все ще недостатньо маємо. Коли 25 вересня в Народний дім у Перемишлі творча майстерня «Театр у кошику» зі Львова привезла «Украдене щастя» Івана Франка, ми відчували себе якось особливо і піднесено. Скажу як людина, якій пощастило бути у львівській групі, що їхала тоді з акторами і режисером до Перемишля. Таки доїхала, незважаючи на якісь додаткові перевірки на кордоні (можливо, підозру викликав елемент реквізиту – топірець, на вістрі якого існують герої «Украденого щастя», змушуючи глядачів дихати з ними в унісон). Реакція аудиторії вишуканого залу Народного дому була суголосною з цими відчуттями. Виступ став відповідним продовженням попередньої події перемиських відзначень ювілейного року Івана Франка, а саме – читань «Мойсея» з участю Анджея Северина (правда, якось незручно було запитувати господарів, чому вже неактуальна афіша з 4 червня все ще висить на будинку). Невипадковою ця послідовність виглядає й з огляду на те, що «Театр у кошику», який більше виступає поза межами Львова, зустрічався неодноразово з А. Северином на фестивалях у Польщі.
«Украдене щастя» І. Франко написав 1891 р. Навіть важко дорахуватися, скільки митців творили свою інтерпретацію цієї п’єси. Режисер Ірина Волицька-Зубко 1998 р. поставила «Украдене щастя», зробивши акцент на ритмі аркана і вийшовши за межі побутового трактування історії любовного трикутника. На вістрі топірця твориться майже антична драма Анни – Лідії Данильчук, Миколи – Романа Біля і Михайла – Володимира Губанова. Виставі уже без двох років – 20, але вона й сьогодні звучить дуже сучасно та модерно, про що свідчили також відгуки перемиської публіки. «Вистава – бомба. Направду. Дуже гарно. Не думала, що можна це так гарно, по-сучасному поставити. Обмежена кількість людей, мінімалістське оформлення, а все ж таки глибока символіка, що вражає. Це було відчутне, а реакція глядачів є тому підтвердженням; зал аплодував стоячи. А моїм дівчаткам сподобалося? Так, бо пішли брати автографи на квитках. Вони чомусь не хотіли залишатися вдома», – поділилася своїми враженнями Уляна Боднар, яка прийшла на виставу з дітьми. Інша глядачка – Іванна Костів сказала таке: «Вперше була на виставі у Польщі. Раніше ходила в театр в Україні. Дуже сучасно. Мінімалізм впливав на уяву. Мені дуже сподобалося. Так, наче просто читала книжку». А Михайло – Володимир Губанов констатував: «Щастя нiколи довго не триває. Щастя – це день, година, одна хвилина». Саме про цінність людського тепла, взаєморозуміння говорили найбільше цього вечора глядачі поважнішого віку. Пан Роман, який не назвав свого прізвища, розповів відразу після того, як стихли довготривалі оплески, що має дуже позитивні враження від майстерності акторів та переданої ними ідеї «Украденого щастя»: «Так, як то в житті буває. Треба щастя берегти, жити в любові, мати велику довіру до дружини і родини».

«Театр у кошику» заснували 1997 р. режисер Ірина Волицька-Зубко та акторка Лідія Данильчук. Основу репертуару творять моновистави, які неодноразово бачили на різноманітних фестивалях за кордоном, зокрема в Польщі, і вистави, у яких театр співпрацює з акторами інших театрів, як в «Украденому щасті» – з актором Львівського академічного театру «Воскресіння» Володимиром Губановим та актором Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Романом Білем. Театр не має свого приміщення, існує фактично буквально в кошику, бо, як жартує пані Ліда, як назвеш корабель – так він і попливе. Та всі, хто бачив вистави творчої майстерні «Театр у кошику», впізнають її почерк і з нетерпеливістю чекають нових зустрічей та заглядають, що нового з’явилося в їхньому кошику. На фестивалі «Вроцлавські зустрічі театрів одного актора» 19 жовтня «Театр у кошику» вирішив показати у Вроцлаві свою останню постановку – моновиставу «Голос тихої безодні» за твором Неди Нежданої. А 25 вересня в Народному домі голова Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі Марія Туцька запросила «Театр у кошику» завітати знову та привезти і щось інше зі свого репертуару, в якому серед вистав є «Я йду, Христе» за повістю Григорія Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» і фраґментами спогадів Софії Шептицької «Молодість і покликання Романа Шептицького», «Сон. Комедія» за поемою Тараса Шевченка, «Річард після Річарда» за історичною хронікою Вільяма Шекспіра «Річард ІІІ».
Цей вечір був справді особливий і піднесений. Хочеться, щоб таких подій було щораз більше, а Народний дім у Перемишлі знову став осередком культурного життя міста і творив мистецькі мости з рідним містом Львовом. Хочеться вірити, що це здійсниться, бо інакше й не може бути. Треба просто крок за кроком робити своє, незважаючи ні на що. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*