ПОГЛЯДИ ■ №44, 2018-11-04

У давні часи, ще коли первісні люди і не і чули про інтернет-мережу, серед народу популярна була приказка – «що написане пером, не витягти цього волом». Сьогодні це прислів’я можна модифікувати, говорячи, що в соцмережі нічого не пропадає, зокрема – друковане слово.

Чи не кожного дня з медіа ми дізнаємося про чергові «крилаті думки» політичних лідерів окремих країн, які в мережі отримують «друге життя» у глузливих фото з підписами («мемах»), створених користувачами. Звичайно, співробітники та прес-служби політиків дуже швидко починають пояснювати, що шеф насправді мав на думці дещо інше, а публіка погано зрозуміла його слова.

У Польщі також трапляються подібні ситуації. Не раз прес-секретар лідера того чи іншого політичного угрупування пояснював із кам’яним лицем, що справді мав на увазі його шеф. Нещодавно сталося це з прем’єр-міністром Матеушом Моравецьким.

У розпалі передвиборчої кампанії перед самоврядними виборами, виступаючи на мітингу, Моравецький назвав «перекинчиками» опонентів із лав опозиційних партій.

Політичні коментатори наввипередки почали гортати старі, ще з ХІХ століття, галицькі словники та цитувати пояснення цього слова. Зокрема, у нас, в закерзонському народі, синонімом слова перекинчик є: перевертень, яничар, прихвостень. В Україні я знайшов лише один офіційний вислів, в якому з’являється це слово. В’ячеслав Чорновіл на початку 90-х років, виступаючи із трибуни Верховної Ради України, сказав «Перебуваючи в меншості, та ще й розбавлена різноманітними угодовцями та перекинчиками, Народна Рада таки добилася в липні 1990-го проголо-
шення Декларації про державний сувернітет» (цитований вислів походить з Вікіпедії).

На мою думку, ключем до пояснення, чому лідер польського уряду вжив це слово, є біографія М. Моравецького. Відомо, що родина його матері походить із Івано-Франківська (колишнього Станіславова).

Ми знаємо й про те, що в містах колишньої Галичини процвітала багатокультурність, мови і звичаї сусідів – поляків, українців, євреїв – змішувалися.

Зі свого досвіду знаю, що мій дідо, переселений у підольштинське село, вживав німецьких назв предметів щоденного вжитку: крайзеґа, майзель, братура, кухи, шпенцер, Ґебурстаг тощо. Це було необхідне хоча б для порозуміння із німецькомовними сусідами. Мешканці Вармінсько-Мазурського регіону добре розуміють це явище.

Сьогодні не кожен варшав’янин зрозуміє, що говорить поляк-перемишлянин, навіть коли той часом вживає в розмовній мові українську «ненормативну лексику»; очевидно, перемишлян впізнаємо також із «непольської» співучої інтонації розмовної мови. Зараз, коли серед нас перебуває мільйон мігрантів, взаємовплив культури і мови буде посилюватися.

Іншої думки дотримуються представники крайніх правих угрупувань, які вважають, що хвиля мігрантів «затопить» Польщу, особливо її культуру та мову. Зокрема, перемиські «кресові бультер’єри» уже б’ють на сполох, бо вважають, що українська стихія негативно позначиться на «польській рації стану». Тут треба зауважити, що такими поглядами вони також знецінюють, принижують себе, свій народ та культуру. Їхній політичний ідол Роман Дмовський був прихильником теорії так званого «суспільного дарвінізму» («Myśli nowoczesnego polaka»), тобто вважав, що сильніші народи «поглинають» слабші, a говорячи більш образно – сильніші символічно поїдають слабших. Чи таким чином націоналісти побоюються «слабкості» власного народу перед мігрантами? Де тут поділася їхня національна гордість?

Тим часом, один із учасників виборчої кампанії перед самоврядними виборами нарікав на те, що проти нього ведеться «брудна кампанія», тобто політичні опоненти натякають на його буцімто українські корені. У публічному просторі ми досягаємо чергових меж абсурду. Хочеться запитати: «Чи серед нас є лікар-психіатр?».

Поділитися: