“Перед Варшавською битвою”, або Вшанування союзників 1920 року і питання про майбутнє

Домінік Щенсни-Костанецький ■ ПОГЛЯДИ ■ №47, 2020-11-22

9 листопада в Скєрнєвіцах було відкрито пам’ятник “Перед Варшавською битвою”, присвячений безціннiй допомозі, яку в період смертельної загрози з боку більшовиків надали Польщі українці, угорці та французи, а з ними і представники інших народів. Найголовнішим, з точки зору автора цих слів, є те, що пам’ятник чудово вписується у такий розділ історичної політики, яка не лише повинна залишитися за дужками нинішньої політичної суперечки між Варшавою та Києвом, але і набути нової динаміки.

Версія польською мовою тут

На передньому плані видно сидячі фігури маршала Юзефа Пілсудського (ліворуч) та очільника Української Народної Республіки – Симона Петлюри. За ними, в другому ряду, стоять тодішній капітан французької армії Шарль де Голль (також зліва) та угорський прем’єр-міністр Пал Телекі. Якщо коротко, то так виглядає скульптурна композиція Кароля Бадини, представлена безпосередньо перед особливим Днем Незалежності, який цьогоріч проходить у контексті відзначення 100-річчя перемоги над більшовиками.

Ми бачимо відомих осіб, пов’язаних між собою антикомуністичним союзом 1920 року, гідних того, щоб вважати їх практично національними героями у своїх країнах, а також і в Польщі. Однак, якби їх було представлено таким же чином, як це задумували творці американського Національного меморіалу Гора Рашмор, або ще краще – “сидячи” з чотирьох боків артурівсього круглого столу, то склалося би враження хибної симетрії. Утім, митець слушно обрав саме таке рішення, що пропонує внутрішню ієрархію героїв – і варто припустити, що за цим стояли не художні міркування, а радше передусім історіографічні.

Перший план, на якому знаходяться Пілсудський та Петлюра, віддзеркалює їх ключову роль як лідерів, яким вдалося найскладніше: мобілізувати людські ресурси. У свою чергу, роль де Голля і Телекі, що їх тут трактують як уособлення власних народів, обмежилась лише навчальною допомогою у випадку першого і наданням полякам та їхнім українським союзникам величезної кількості боєприпасів у випадку другого. Я б хотів, щоб мене правильно зрозуміли: франко-угорська допомога мала вагоме значення для вирішальної перемоги, проте варто все ж варто її трактувати із тогочасного контексту арістотелівської ієрархії буття.

Окремої уваги заслуговує присутність на церемонії відкриття польських віце-прем’єра, міністра культури. Хочеться вірити, що кожен уряд буде поводитись у схожих ситуаціях так само або принаймні подібно. Так як предметом короткотермінової ворожнечі не повинні бути стратегічні відносини із США – єдиним гарантом світової системи безпеки, в якій би Польща та Україна могли існувати як суб’єкти, а не об’єкти політики – так само і відносини між Варшавою та Києвом повинні бути виключені з міжпартійних ігор.

Якщо у цьому питанні поляків не переконують ані сентименальні чи економічні чинники, ані культурна схожість, то нехай вони замисляться над уроком, який нам дав 1920 рік. Чи вдалося би захистити Замостя без допомоги генерала Марка Безручка, а відтак, чи могли б ми стримати наступ військ Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим, який загрожував чудовому маневру Підсудського? Ми цього не знаємо, адже історія не є експериментальною наукою. Проте, правомірність існування такого питання спонукає до ще активнішого культивування пам’яті про союзників 1920 року. Тим більше, що у ХХ столітті деякі з наших соратників у критичні хвилини виявлялися або ненадійними, або – і тут я маю на увазі СРСР – відверто ворожими. 

А що ж із вшануванням пам’яті Петлюри над Дніпром? Я усвідомлюю, що Головному отаману Армії УНР важко вдається пробитися до пантеону героїв сучасної України: йому не знайшлося місця на грошовій банкноті, пам’ятників поставлено мало, а є радше деякі вулиці, названі його іменем. Одним словом, у порівнянні з Шевченком чи Франком, розмах вшанування пам’яті Петлюри – поки – досить стриманий. Його долю можна потрактувати як свідчення банкрутства прекрасної ідеї польсько-українського братерства, причому слово “банкрутство” у такому порівнянні має найбільше значення. Цілком слушно, що згадка про той союз у сучасному контексті безперервної війни на Донбасі могла б викликати неприємні питання як про його ціну, так і про поразку 1921 року.

Ставлячись із належною повагою до цього аргументу, варто однак пам’ятати, що рішення поховати чи воскресити цю чудову ідею залежить тільки від нас самих – по обидва боки Західного Бугу. Інакше кажучи, лише ми можемо завершити ту історію чи дописати до неї новий розділ. Не маючи жодної гарантії, що цього разу вдасться, але маючи на це глибоку надію в серці.

„Będzie jasny, najpiękniejszy dzień –
Słońce złote zabłyśnie na chmurach,
Gdy Cię ziemi ojczystej oddadzą
Atamanie, Symonie Petluro…”[1].

[1] Cyt. za: Z. Kunstman, Duma o Atamanie, https://kuriergalicyjski.com/rozmaitosci/1630-duma-o-atamanie [data akcesu: 10 listopada 2020 r.]

Поділитися:

Схожі статті

Братовбивча мегаломанія. Як на Холмщині творять перемогу в польсько-українській війні 1918 року

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №47, 2020-11-22 Чотириметровий пам’ятник битві часів польсько-української війни 1918 року має з’явитися в наступному році в Довгобичеві на Грубешівщині....

«Політика непам’яті» на комісії нацменшин

Ігор ІСАЄВ, головний редактор порталу українців Польщі PROstir.pl На комісію національних та етнічних меншин, котра займалася вандалізмом проти українських пам’ятників, вчергове прийшов депутат націоналістів...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*