Степан МігусІСТОРІЯ№49, 2012-12-02

Мешканців Річиці Томашів-Люблинського повіту, які ще залишилися після вивезення більшості населення в Україну, військо виселяло з дому 13 червня 1947 р. Був поміж них і 18-річний тоді Василь Кулешка з родиною. Пригнали всіх до Угнова. Серед нещасних людей никали військові, забираючи в невідомість то одних, то других.

Дорога до пекла

У будівельному батальйоні. В. Кулешка вгорі третій зліва

Потрапив у вічі військовим і юний Василь. Зараз же за рідним селом йому скрутили руки й кинули до групки таких нещасників, як і він, які не знали мети цієї операції і побоювалися найгіршого – надивившись раніше, як солдати безжалісно вбивали й катували людей.
– У Динисках причепився до мене якийсь полячок і почав репетувати, що він бачив, як я з пістолетом над річкою в Динисках лежав, хоч ми ніколи один одного на очі не бачили. Мене били вже в дорозі до Угнова, а в Угнові почали катувати й кричали: «Рrzynieś ten pistolet, ukraiński bandyto». А я на це: «Який пістолет, я не маю жодного пістолета». Так тричі, три ночі поспіль мене викликали на слідство і нічого не видавили з мене.
Тоді в Угнові, як каже пан Василь, «стояла страшна горіч». В’язнів увіпхнули в кузов машини, як оселедці, й везли до Томашева-Люблинського. Уже в Махнові зомлів його шваґер Бурячок та ще троє. Тоді зупинилися, принесли три відра води. Але пити не дали, тільки в’язнів поливали водою. Врешті доїхали до Томашева, на якомусь подвір’ї наказали стати в ряд, повернути шапки задом наперед. Фотографували і хвалилися, що бандерівців з лісу привезли.
– Люди приходили, кидали в нас камінням, – згадує В. Кулешка. – Пізніше загнали всіх до якоїсь пивниці. Там лежав наш поранений партизан. Мудрий чоловік був. Підводили нас до нього, щоб упізнавав, хто в «банді» є або був… Не те що не впізнав нікого, але казав нашим катам: «Ці люди невинні, відпустіть їх, серед них діти; краще дайте їм їсти»… А ті роздивлялися, хто має добрі чоботи. Перші стягнули у шваґра. А я мав нові. Мені їх зробив брат, який був у підпіллі… Ті побачили й кричать: «A ty co się tak chowasz? Szybko pokazuj… O sk… syn jakie buty mа. Ściągaj, bandyto». Стягнули з мене новенькі чоботи, дали якісь старі черевики. Годі було ногу всадити. УБ-ек подивився й викликає мене та шваґра надвір (ми не признавалися, що ми шваґри). Там він стягнув зі шваґра кращі чоботи і дав мені, а ці гірші, менші, кинув шваґрові.
У Томашеві зігнали кілька десятків нещасних до «целі» (камери), а серед них – сімох річицьких з наймолодшим серед них В. Кулешкою. Сидів уже там священик з Диниськ Цалковський-Служала. Було неймовірно тісно. Якщо хтось спробував обернутися, мусили це робити одночасно всі. По підлозі лазили незліченні воші, які немилосердно кусали – здавалося, що підлога рухається. В. Кулешку викликали до Томашева «на слідство» ще з чотири рази. До сьогодні пам’ятає, як страшенно били по руках. Має від цього «пам’ятку» на все життя. Від того часу руки постійно трясуться. З Томашева в’язнів, яким нічого не доказано, повезли товарними вагонами до Явожна-Щакової. Був уже, здається, липень, але докладної дати пан Василь не пам’ятає.
– Звідти пішки погнали нас у відомому їм напрямку, – поринає у невтішні спогади В. Кулешка. – Це було вже під вечір. За якийсь час ми потрапили під браму з написом: «Centralny Obóz Pracy w Jaworznie». Навколо – колючі дроти, стражниці, вишки. Брама відчинилася… І нас туди загнали, сильно б’ючи стволами карабінів.

Пекельні «гарапи»
Як тільки нещасливці потрапили за браму, тоді й почалося.
– Уже на вході били по голові, куди попало, дротяними «гарапами» (гарапник – довгий батіг, сплетений з тонких ремінців), – каже В. Кулешка. – Люди з худобою краще обходяться. Били нас, саджали на стілець і стригли до шкіри, не щадячи болю. А інші обшукували кишені. Потім почали роздавати якісь гачки. У голові промайнуло, що, певно, будуть нас вішати. А це, як виявилося, щоб одяг залишати. Нас, голісіньких, весь час б’ючи і знущаючись, загнали до лазні. На вході один стояв з милом, а інший з «гарапою». Наказали намилитися, а потім «гарапою» куди попало, і гнали під холодну воду.
Після «купелі» нещасних повели до бараків. Там на них чекали триповерхові ліжка. Дошка одна від одної, як у драбині, на цьому – рештки гнилої соломи.
– Наказали лягати, – продовжує розповідь пан Василь. – Я ліг у тому, у що був одягнений. Приходить «стражник» і кричить: «Вставай!». Я встав, а він узяв дошку і б’є, а потім: «Za coś dostał?» – «Не знаю». – «Za to, żeś ubrany spał». Лягаю, а він знов: «Wstawaj!» і далі б’є. «Za coś dostał?» – «За те, що одягнений спав». – «Nie. Za to, żeś brudne nogi miał». І так було весь час. У бараку били, надворі били. На слідстві я бував вісімнадцять разів на добу. І там били за кожним разом. Певно, тільки раз не дістав.
В. Кулешка добре пам’ятав, що говорив на слідстві в Угнові і Томашеві. Те саме вперто повторював катам у Явожні – «Ніде не був, нічого не бачив». Ці насміхалися з нещасного, мовляв, «моя хата скраю, нічого не знаю». Та, видно, певності щодо своїх звинувачень не мали, бо в протилежному випадку вислали б до тюрем, а потім – убили б.
Кати, а серед них і «свої» запроданці, постійно знущалися над в’язнями. І в бараках, і на слідстві, і на роботі. Юного Василя з іншими кожного дня виганяли на високу штучну піщану «гору». В’язням дали носилки і наказали цю «гору» розносити, а потім назад приносити. Василь з іншим в’язничним другом, – пам’ятає це до сьогодні, – носив пісок під крик наглядача: «Вiegiem, biegiem». Ще інший в’язень насипав пісок на носилки. За якийсь час він сказав хлопцям, щоб так не бігали, бо довго не витримають. І сам почав насипати пісок помалу… Сповільнення побачив вартовий на вишці й покликав хлопців до себе. «Сzego stoicie?» – «Чекаємо, аж нам насипле». – «Sami nasypujcie rękami!» – і наказав покластися та «відміряв» по десять ударів палицею кожному. На Василеві палиця поламалася, вартовий наказав йому: «Idź znajdź taką, żeby się nie połamała, bo jak się połamie, to dostaniesz trzydzieści». Хлопець пішов і приніс кавалок дерев’яного кореня, що вигинався, як ґума. Наглядач влупив юному в’язневі десять ударів і наказав піти до другого наглядача. Цей запитав: «Po ile wam dał?» – «Po dziesięć». – «To idźcie i powiedzcie, żeby jeszcze po dziesięć». Хлопці повернулися до попереднього наглядача. «Co mówił?» – «Щоб іти до праці». А цей за телефон – розпитав і розпорядився, щоб за брехню ще по двадцять…
Сивочолий В. Кулешка ще нині дивується та дякує Богові, що пережив таке пекло.
– Я більшості своїх катів не пам’ятаю, – говорить нині. – Єдине, що товклося постійно в голові, то щоб не били і щоб щось з’їсти можна було. Голод часами був страшніший від биття. Але пам’ятаю деяких «gończych» (капо, наглядач – с.м.), як ми їх називали. Був такий на прізвисько «Чорний Ясьо», прізвище Венґжин, якому німці за жорстокість поламали ноги. Був і з наших, Демчук його прізвище, який пізніше потрапив на Вармію та Мазури. З оцим Демчуком я мав справу. Мене, вічно голодного, часом сухарями підкормлював мій далекий родич, який працював на кухні. Раз Демчук зловив мене з сухарями. За кару наказав скакати «жабки» і «szczekać». Що таке «жабки» – я знав, а «szczekać» – ні. Я попросив, щоб показав, що таке «szczekać». Щойно як показав, я скакав «жабки» і гавкав.
На все життя запам’яталося те, як кати збирали священиків і казали їм співати «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Як не захотіли, то їх безжалісно били. Побої тривали весь час. Особливо дошкульні вони були для старших, які не могли втекти або ухилитися від знущань наглядачів. Мертвих, які не витримали, швидко кудись вивозили. Серце боліло й за дітей, які теж були в цьому пеклі. Один річицький хлопець не мав і чотирнадцяти років, а молодших було більше. В. Кулешці запам’яталося прізвище 14-річного Богдана Козія (чи то з Горинця, чи то з Горайця). Діти там теж народжувалися, бо кати не жаліли й вагітних жінок, яких загнали за колючі дроти Явожна.

Тінь пекла на все життя
Врешті перед самим Різдвом 1948 р. В. Кулешці казали збиратися. Під вартою його та ще кількох посадили до поїзда і повези в невідоме. Коли доїхали, то виявилося, що вони в Ольштині. Вартові завели їх до бараку й наказали спати. Самі кудись зникли.
– Уже в Ольштині двоє з тих, що зі мною їхали, померли при мені, – згадує В. Кулешка. – Один, як добре пам’ятаю, був з Вербиці, а другий з Перемищини. Мені запам’яталося прізвище останнього: він звався Яскульський. Як нині пам’ятаю, а це була ж наша Коляда, свіжа солома, то ми й сміялися – мовляв, як на дідухові, як у рідній хаті на Свят-вечір… Рано встаємо, а ці два – уже мертві. Видно, мали якісь гроші, по дорозі купили щось і врешті наїлися досхочу на своє горе. Та чому ж дивуватися. Я сім місяців у Явожні навіть картоплі не бачив. Годували чимось таким, як рис із червоною лупою, аж алюмінієві миски цим кольором позаходили. Треба було їх швидко мити, бо ржавіли. Крім того, гнилу капусту давали. Ми були вічно голодні.
З Ольштина В. Кулешка вже сам, без «охорони» подався потягом у напрямі Кентшина, куди виселили його родину. Не без пригод, але й з допомогою зичливих людей на Богородицю потрапив до переселеної родини, яку загнали аж на сам радянський кордон, у село Доєво (нині Дуї).
– Вийшов я на горбок, а вже вечоріло, дивлюся, а село анітрохи нашого не нагадує, ледве кілька халуп. Та врешті знайшов своїх, тож і радості не було кінця, – зізнається пан Василь.
Повернувшись із явожнянського пекла, В. Кулешка потрапив під нагляд прикордонних служб. Як нині пам’ятає, кожного вечора заходили перевіряти, чи він удома. І 1950 р. явожнянця забрали до польської армії, але не в ряди піхоти чи артилерії. Боялися доручити зброю, тому забрали на два роки в будівельні батальйони. Вже як мав одружитися в середині 50­х рр. і ходив до Ленкниці неподалік просити на весілля, то зловили його над кордоном, який там був усюди. І погрожували тюрмою.

Явожнянець Василь Кулешка. Фото автора статті

Нині він – один з небагатьох явожнянців, які залишилися на цьому світі. Концтабір у Явожні випік пляму на все життя. До сьогодні не почув слів перепрошення від тих, які запроторили його за страшні дроти, або від їхніх правонаступників. Ще надіється… Ще сподівається… ■

Поділитися:

Категорії : Історія