Cвітлана Лагуз ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №41, 2019-10-13

Павло Гриб — наймолодший український політв’язень, який провів за ґратами російських в’язниць два роки. Сьомого вересня в рамках обміну утримуваними особами між Україною та Росією Павло повернувся на Батьківщину. Наша бесіда з ним відбулася у Кракові, куди юнак приїхав на кілька днів разом з батьками і сестрою.

На момент викрадення російськими спецслужбами йому було лише дев’ятнадцять. Сфабриковане звинувачення, ізоляція і психологічний тиск, два роки слідчих ізоляторів і вирок – шість років колонії.

До справи Павла Гриба постійно була прикута увага в Україні й закордоном, у першу чергу завдяки батькам та сестрі. Можливо, саме це захистило хлопця від найжорстокіших тортур і врятувало йому життя. У Павла залишилися шрами від мотузки, якою йому зв’язали руки під час затримання. Скільки шрамів залишилося в душі — не полічить ніхто.

Лише три тижні тому він був у російській в’язниці, а зараз ми ходимо гамірним Краковом і розмовляємо. Мені це видається неймовірним. А як почувається Павло?

– Після двох років, проведених у слідчих ізоляторах, де ти постійно бачиш тільки кількох людей… Можна собі уявити, як незвично зараз мені бути тут, спокійно ходити, бачити юрби туристів із різних країн. Коли я повернувся в Україну і вийшов з літака, мене вразило, що довкола – стільки людей, що я бачу небо, – каже хлопець.

Павлові інкримінували «схиляння до терористичної діяльності». Таких обвинувачених вважають особливо небезпечними злочинцями. Найкоротше перебування поза камерою – у зігнутому положенні й під ударами гумових кийків. Прогулянка — внутрішнім двом в’язниці, де навіть небо видно лише з-за ґрат.

Протягом двох років Павло перебував у чотирьох СІЗО. Співкамерники були різні. Траплялися «підставні», були й такі, які провокували на конфлікт. Але одного хлопець згадує з вдячністю і теплом. Каже — про нього треба розповісти:

– Ми провели в одній камері три місяці. Якуб Хошагульгов — вайнах з Інгушетії, на той момент за свої політичні погляди перебував у СІЗО сьомий рік. Ми підтримували один одного. Він надихав мене діяти, писати звернення до українців, готуватися до судових засідань, продумувати свої промови.

В ув’язненні Павлові не приносили листів від рідних. За весь час до нього дійшли тільки три – від бабусі. Але натомість він отримав сотні конвертів зі словами підтримки від незнайомих людей. Половина з них – з-за кордону, половина – з України.

– Щирі слова, які мені адресували, підтримка моїх ідей дуже допомагали не здаватися впродовж двох років ув’язнення. Окрім листів, я отримував передачі: продукти, речі. Телефонного зв’язку із зовнішнім світом у мене не було, — згадує хлопець.

Про повернення на Батьківщину Павло дізнався в останній момент:

– Про звільнення ніхто не попереджав. Я почав здогадуватися про це, коли мене вже перевезли в Лєфортово (слідчий ізолятор у Москві – ред.). Звісно, ніхто не питав, чи я погоджуюся на такий «обмін». На умови, за яких він відбувся, я б не пішов. Навіть якби це коштувало мені життя. Якби був вибір: життя чи Україна, я обрав би Україну.

Після двох років неволі Павло сприймає багато речей гостріше, ніж раніше. Та Україна, яку він побачив, хлопця засмутила:

– Дуже розчарувався. Багато людей, у тому числі молоді, розмовляє російською. Вони не хочуть бачити і розуміти, що відбувається. Ось простий приклад. Ми їхали до Польщі потягом «Intercity». Усю дорогу на моніторах у вагонах показували якийсь розважальний контент. Чому ані хвилини часу не присвятили тому, щоби показати фото дітей воїнів, які загинули на Донбасі? Жодного рядка про війну. Нам треба боротися не тільки із зовнішньою, а і з внутрішньою, ментальною окупацією.

Сам Павло говорить виключно українською мовою. Він не поступився цим принципом навіть у в’язниці. На засіданнях суду на вимогу Павла був присутній перекладач. Журналістка «Громадського», яка приїжджала до хлопця у СІЗО і чомусь почала інтерв’ю російською, теж отримала зауваження і прохання розмовляти українською.

Ув’язнення не зламало юнака. Навпаки, він ще більше зміцнив свої переконання. На питання про подальші плани відповідає – вилікуватися, вчитися і працювати для України.

– Для мене головне — боротися проти тих бандитів, які хочуть знищити мою країну. Кожна змарнована нами хвилина йде їм на користь. Якщо ми розчаровано опустимо руки — вони продовжуватимуть свої дії, а нам доведеться визволяти з неволі нових і нових заручників. Ми з іншими звільненими будемо продовжувати боротьбу. І ми переможемо, — упевнений Павло.

«Дуріть дітей і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру», — Павло цитує рядки з віршу Шевченка «Холодний Яр», і вони видаються актуальними й нині.

– Мені було п’ятнадцять, коли я був на Майдані. Тоді я зрозумів, що моє призначення — боротися за Україну. На жаль, більшість молодих людей не усвідомлює важливих речей, від яких залежить майбутнє нашого народу. Багато хто перебуває в ілюзії: ніби росіяни добре до нас ставляться, ніби це тільки влада у них злочинна. Треба розуміти, хто цю владу вибрав і підтримує. Тут спадає на думку відома фраза: російська демократія закінчується там, де починається українське питання, — пояснює Павло.

Ця коротка поїздка до Польщі для нього – не туристична подорож. На умовляння родини поїхати спокійно відпочити Павло не піддався. Поставив свої умови: він має робити щось корисне — зустрітися з громадськістю, журналістами, розповісти про те, що відбувається в Україні, про українських заручників в російських в’язницях і про необхідність активної протидії російській агресії.

Так візит до Кракова поєднався з презентацією документального фільму польських режисерів Божидара Пайонка і Пьотра Маліновського «Заручники Путіна». Після показу відбулася бесіда з Павлом Грибом, під час якої він відповів на численні запитання глядачів і журналістів.

Фото авторки статті

Поділитися: