ПАЦИФІКАЦІЯ українських сіл 1930 р.

Єжи ТомашевськийІСТОРІЯ2010-10-19

{mosimage}

Слово „пацифікація” я почув уперше (якщо не зраджує мене пам’ять) під час німецької окупації. У мене не було жодних сумнівів, що воно означає напад на село військових відділів, які вриваються до будинків, б’ючи людей і знищуючи майно та – часом – виганяючи мешканців. І все ж „пацифікація” – це не таке слово, зміст якого можна пізнати лише з допомогою латини. Нині мені здається, що пам’ять все -таки обманює мене: це слово я мав чути ще раніше, до війни, у випадковій розмові дорослих, які розповідали про драматичні події 1930 р.
Значно пізніше я прочитав працю з новітньої історії Польщі, автором якої є Владислав Побуґ-Маліновський.

Він був солідним істориком, а якщо його можна підозрювати в упередженості, навіть ненавмисній, то тільки на користь Юзефа Пілсудського чи його прихильників, аніж підозрювати його у створенні надто чорного образу життя в Польщі після травневого перевороту. Його праця – зв’язна і стримана, проте досить понура, щоб критично оцінити політику Польської Республіки щодо національних меншин, особливо до українців.
Безпосереднім приводом рішення Пілсудського вжити колективні репресії щодо українських селян у південно-східних воєвідствах була терористична діяльність Організації українських націоналістів (ОУН) на цій території, що почалася 1929 р. Український історик Ярослав Грицак пише, що „для Крайового проводу ОУН терор мав бути засобом, який призвів би до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом із реакцією польської влади мали б довести українське населення до постійного революційного кипіння, а в потрібний момент воно би схопило за зброю, щоб остаточно впоратися з ворогом”1. Боївники ОУН здійснювали замахи на польські управління й заклади, колії, мости, підпалювали двірські будівлі польських поміщиків, садиби польських селян, стодоли зі збіжжям, стоги сіна, нападали на польських вчителів та „осадників” (яких вважали за злодіїв тієї землі, що повинна належати місцевим селянам), а також на українських діячів, які йшли або могли йти на компроміс із польськими політиками. Такий стан речей загрожував безпеці держави ще тому, що все це відбувалося в безпосередньому сусідстві з Радянським Союзом, а ОУН співпрацювала з німецькою розвідкою.
Діяльність українських націоналістів викликала реакцію націоналістів польських, ворогів Пілсудського: прихильники націонал-демократів закликали помститися. Польський історик Анджей Хойновський навіть вважає, що „південно-східні воєвідства таким чином стали перед небезпекою громадянської війни”2. Операція, яку розпорядився провести Пілсудський, мала повернути мир.
Найважливішу інформацію про хід цієї операції подаю за В. Побуґ-Маліновським3. Пацифікація тривала від 16 вересня до 30 листопада 1930 р. „Вона почалася з арешту 30 колишніх українських депутатів сейму та близько сотні найбільш помітних і найбільш шкідливих українських діячів; була розпущена молодіжна організація „Пласт”, у якій повністю хазяйнували терористи, з цього ж приводу закрили кілька українських гімназій – у Рогатині, Дрогобичі і Тернополі; „поліцейські репресії” обмежувалися пошуками зброї та таємних організаційних ланок, переважно в читальнях та кооперативних крамницях, якими керували – особливо в селах – молоді люди, які нерідко закінчили закордонні університети і переважно були членами ОУН; у випадку зухвалого спротиву проводилася „дошкульна ревізія” (наприклад, у крамницях „помилково” всипали сіль до цукру, поливали борошно нафтою, що теж, зрештою, було наслідуванням засобів, які застосовували українці); били – гумовими поліцейськими палицями – лише у випадку активного опору. Армія з’являлася тільки там, де українці продовжували терор після 16 вересня […]. Воєначальники відправляли в неспокійні райони переважно ескадрони кавалерії; квартирування їх з обов’язком надання селом фуражу, сіна й конюшини тривало від кількох днів до кількох тижнів, а зазвичай воно супроводжувалося „дошкульними” поліцейськими ревізіями”. Цю картину варто доповнити поведінкою армії та поліцейських, що була реакцією на „милість” або „немилість” місцевих селян – особливо тоді, коли солдат чи поліцай знаходився на квартирі в хаті селянина. Щодо цього ходили різні історії, сенсаційні статті в пресі, які важко перевірити, адже певною мірою вони були додатково забарвлені, щоб привабити читачів чи слухачів, проте частина істини в них також є. Можливо, історики в майбутньому зможуть критично оцінити ці джерела, доберуться до невідомих нам спогадів учасників цих подій, і таким чином доповнять інформацію, відому лише з офіційних джерел.
Пацифікація сіл принесла жаданий ефект для польської влади: діяльність ОУН значно обмежилася. Надії її керманичів на те, що вони зможуть довести до вибуху народного повстання, були, зрештою, мало реальними. Ще менш реальним було досягнення таким чином остаточної мети – незалежності для України. Найбільше, що їх могло чекати – це втручання СРСР, може, навіть приєднання східних воєвідств Польщі до цієї держави. Проте такі наслідки далекі від того, про що мріяли українці. Досягнений врешті-решт – ОУН і „пацифікаторами” – результат був таким: посилювалася ворожість між поляками та українцями там, де була проведена пацифікація. Були теж міжнародні наслідки цього процесу: європейська і світова преса зацікавилася внутрішньопольськими подіями, були втручання дипломатів деяких держав, зокрема на форумі Ліґи Націй.
Не беруся відповідати на питання, що було б, якби все сталося інакше, якби ОУН не почала своєї операції і терору та якби Пілсудський не наказав провести пацифікацію. Набагато легше побачити неґативні результати подій 1930 р. для обох народів: адже як поляки, так і українці зазнали багатьох страт: і політичних, і моральних. Пацифікація власних громадян – незалежно від того, були вони співучасниками терору чи стояли осторонь операції ОУН – суперечила юридичній системі цивілізованих держав. Колективне „покарання” усієї спільноти було рівнозначне з порушенням конституції Польської Республіки, а також принципів Малого версальського договору, який Польща підписала 1919 р. (згідно з ним, Польща повинна була ґарантувати та захищати права нацменшин на своїй території). Показовим було також те, що вплинути на рішення про пацифікацію не міг ані уряд, ані президент (злослива тогочасна приказка твердила: „тільки й значить, що Ігнацій”: усі в Польщі знали, що видатний вчений Ігнацій Мосціцький став президентом згідно з бажанням Пілсудського); міністр внутрішніх справ Феліціан Славой- Складковський тільки виконував наказ Пілсудського.
Причини драматичних подій 1930 р. не можна вбачати лише в терористичних діях ОУН, реакції польських націоналістів та рішенні Юзефа Пілсудського. Фундамент цих драматичних подій приховувався в історії польсько-українських відносин протягом останніх століть, особливо починаючи з середини XIX ст., коли зіткнулися два протилежні погляди на реальність та мрії про майбутнє – польські й українські.
Польські політичні програми й ідеї включали в себе відбудову незалежної польської держави у тій формі, яку вона знала під час розквіту. Лише дехто з тодішньої політичної й інтелектуальної еліти брав до уваги те, що Польща перед розділами була не тільки величезним становим, але також і багатоетнічним організмом. У найкращому випадку очікувано, що держава відродиться у вигляді федерації суспільств (народів), визволених від загарбників, які поділили Польщу, – особливо Росії. Шляхтянські демократи кінця XVIII – поч. XIX ст., а також їхні пізніші спадкоємці були переконані, що разом із ліквідацією суспільних станів, впровадженням загальної освіти (звичайно, польською мовою) і наданням рівних прав усім громадянам відродиться Польща в кордонах до періоду розділів. Загальна освіта та рівність усіх станів спричинить, як вони вважали, що в плебейських масах – особливо в селянських – сформується польська національна самосвідомість, тому вони стануть фундаментом потужності майбутньої вітчизни. Досвід із „косинерами” Тадеуша Костюшка та з єврейським полком Берека Йоселевича підсичували цю надію, яка жила навіть у ІІ пол. XIX ст. Освіта мала стати знаряддям розвитку селянства – тоді найбільш численного суспільного стану. У тій частині Речі Посполитої, що опинилася під владою Російської імперії, більшість селянства була неписьменною, а в австрійській частині навіть на поч. XX ст. „чимало було таких, яким варто було тільки згадати про Польщу, як вони починали сердитися й сваритися: мовляв, то лише пани можуть хотіти Польщу, щоб на них люди працювали, як за часів панщини”4. Щоправда, деякі польські діячі зауважили, що під кінець XIX ст. в українців існували вже власні політичні концепції, відмінні від польських – проте загалом їх сприймали як антипольську „австріяцьку інтриґу”. Середовище польської інтеліґенції зі Східної Галичини дивилося на українських селян як на „етнографічну масу”. Селянин тоді звертався до іншого селянина „хлопською” мовою; якщо ж він не хотів зрозуміти наказу, то міг отримати від суворого „пана” кулака; з уніатським священиком говорили „мовою панською”, тобто по-польськи. Серед міських пані, які влаштовували до себе вбогих сільських дівчат як домашню допомогу, особливе зацікавлення викликав фольклор українських сіл (з яким пані знайомилися під час літнього відпочинку в будинку якогось поміщика в селі), барвисті строї, святкові традиції. Деякі пані, що були в особливому захопленні, навчили прислужниць читати й писати, щоб ті могли пізнати красу польської історії і стали польськими патріотками.

II

У той же час, у ІІ пол. XIX ст. українська спільнота в Росії, а тим більше в Австрії, не складалася виключно з неписьменних та простакуватих селян. Ще в 1830-і рр. у Львові троє студентів греко -католицької семінарії та місцевого університету – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький – створили літературний гурток, що популяризував українську мову й культуру; приятелі жартома називали його „Руською трійцею”. Володимир Мокрий стверджує, що діяльність цих людей „відіграла переломну роль у розвитку українського культурно літературного життя в Галичині, а також мала загальнонародне значення”5. Результати діяльності „Руської трійці” мали й політичні наслідки: це були початки перетворення українського населення з „етнографічної маси”, приреченої на асиміляцію серед поляків чи росіян, у самостійний суб’єкт інтелектуального й політичного життя в цій частині майбутньої Другої Речі Посполитої. Проте це ще не була політична програма (зітхання Лесі Українки „Над давнім лихом України Жалкуєм тужим в кожний час, З плачем ждемо тiї години, Коли спадуть кайдани з нас” – ще не політична програма), а лише прагнення відповідної участі в управлінні країною та доступу до шкіл, культури й науки рідною мовою.
Під кінець ХІХ ст. центром україн ського інтелектуального й політичного життя став Львів – столиця греко католицького митрополита, а також пристановище різноманітних товариств.
Львів також був важливим центром польського інтелектуального й політичного життя – про нього говорили: „місто, завжди вірне Речі Посполитій”, маючи на увазі його героїчне минуле до розділів Польщі. „Відкриття” того, що у Львові й поза ним є українці з іншими поглядами на минуле, які вважають себе окремим народом, відкидаючи тим самим перспективу асиміляції, стало для багатьох представників польської інтеліґенції справжнім шоком, викликало переконання, що це – відступництво й зрада спільної традиції Речі Посполитої двох народів. Підтвердження цьому знаходимо в спогадах польських мешканців Львова, які з обуренням ставилися до греко католицьких священиків, бо останні розповсюджували українську ідеологію серед „простого люду”. Звичайно, мальовнича народна культура викликала симпатію, проте лише як реґіональна частина польської культури. Недружню щодо українців позицію польських патріотів підсичувала відома трилогія Г. Сенкевича, у якій читач дізнавався про жорстокість козацтва та варварської „черні”, тобто селян. Неприязна позиція польських політиків у Галичині щодо українців породжувала український націоналізм, згідно з яким найбільшими ворогами були поляки та євреї.
Націоналізм посилювався ще завдяки одному фактові. Більша частина землі знаходилася загалом у польських руках (у деяких випадках – у руках євреїв), у містах та містечках переважну більшість населення складали знову- таки поляки та євреї. Українське населення годувало себе найчастіше власною землеробською працею. Щоправда, і серед українців на поч. ХХ ст. стало помітним соціальне розшарування: невелика частина заможних селян використовувала працю наймитів. І все ж внутрішнє розшарування українців відходило на другий план через величезні національні антагонізми – між українським селом і польським помістям, між українськими селянами і польськими та єврейськими міщанами.
Міжнаціональна ненависть проникла також у школи, особливо у Львові. Єжи Кірхмаєр так згадував ставлення поляків до українців у львівській гімназії: „Ніхто їм не підказував, хіба що навмисно неправильно, ніхто не давав списувати. Ми навіть з ними не розмовляли, гордуючи таким „гайдамакою”, якого з радістю насадили би на кіл – аж наснився б йому князь Ярема. Тільки через те, що паршиві часи стали більш лагідними, треба було обмежитися до бойкоту й „сиру” […]. Безперечно те, що з давніх- давен, ще з австріяцьких часів, у Малопольщі не українці, а поляки були при владі, і від них передусім залежало нормування спільних відносин. Ми розуміли це нормування як давання „сиру гайдамакам”. А ті прагнули рівного управління, повної національної, культурної й економічної свободи”6.
Конфлікт особливо був помітним у Львові, а в менших містах відносини часто були дружніми. Один із моїх знайомих навіть згадував своє дитинство у містечку, де, граючись з дітьми надворі, навчився трохи української мови та ідиш.
У переломні дні листопада 1918 р. у Східній Галичині, що визволялася від влади Австро- Угорщини, утворювалися як польські, так і українські органи місцевої влади. 1 листопада в Перемишлі сформувалася правляча комісія, що складалася з 4 поляків, 4 українців та єврея. Проте вона проіснувала всього кілька днів. Уже 4 листопада місто розділилося на польську та українську частини. Далі на сході формувалися органи Західноукраїнської Народної Республіки. 1 листопада українці спробували отримати владу над Львовом, проте зіткнулися з опором польських організацій, а місто поділила лінія фронту. Місцеве польське населення створювало військові формації, що почали боротися проти відділів української армії. Леґендою польського патріотизму стала позиція польської молоді Львова, яка брала в руки зброю й боролася проти українців; через кілька тижнів до міста підійшли відділи, направлені центральним польським урядом у Варшаві. Безпощадність та жорстокість боїв у Східній Галичині прийняли характер громадянської війни – досить часто зі зброєю йшли один на одного сусіди або родичі, адже національні поділи проходили через багато родин.
Ризький мир, підписаний 18 березня 1921 р., означав розділення українських земель. У межах тодішньої Польщі опинилося кілька мільйонів етнічних українців. Насправді Східній Галичині обіцяли автономію (сейм навіть прийняв відповідний закон), однак ця обіцянка так і залишилася на папері. Українці стали частиною Польщі всупереч своєму бажанню. Політики з лівих партій втекли переважно в Радянську Україну, проте не всі там вижили. Чимало діячів інших політичних партій еміґрувало в Німеччину чи Чехословаччину, однак багато з них також залишилося на рідній землі, намагаючись у нових умовах знайти іншу формулу національної політики. Недовге існування ЗУНР, а також української державності на схід від Збруча, яка впала під тиском Червоної армії, все ж вселяло надію, що у відповідній міжнародній ситуації стане можливою відбудова незалежної, об’єднаної України.
Український народ був переможений, проте не підкорений. Через десятиліття після війни українські політики брали активну участь у польському парламенті, захищаючи інтереси своїх побратимів та інтенсивно працюючи над створенням різноманітних форм життя – починаючи від економічних (розвинена мережа різного типу українських кооператив дивувала всіх), політичних та закінчуючи культурними й науковими, зокрема створенням власних шкіл. Можна згадати аналогічні процеси в діяльності польського населення в Пруссії в XIX ст. Проте обіцянка автономії для Східної Галичини так і залишилася нереалізованою, не вирішилося питання „земельного голоду” (українських селян дискримінували під час проведення земельної реформи). Для українців ставили перешкоди в здобутті праці в польських установах: навіть в управліннях тих районів, де більшість була українцями (до речі, значно більші шанси отримати аналогічну посаду українці мали в центральних або західних воєвідствах). Не був реалізований проект створення у Львові українського університету, проти чого рішуче виступила польська частина міста. До того ж, Львів став ареною різноманітних конфліктів між поляками та українцями (особливо їх провокували польські студенти).
Однак не думаю, що відповідальність за всі спори й конфлікти належить винятково польським політикам. Прикладом цьому є довготривалі переговори щодо університету: представники обох сторін займали категоричні позиції, що не давало жодної можливості для компромісу. Не допомогло навіть тактичне посередництво британських дипломатів.
Звичайно, вирішення одного питання не розв’язало б усіх проблем, проте це могло полегшити вреґулювання деяких інших питань. Здавалося, що травневий переворот 1926 р. відкривав шанси для пошуку компромісу. Проте польсько-українські відносини були настільки напруженими, що заходи задля поліп шення ситуації на практиці її лише погіршували. Як наслідок, у південно-східних воєвідствах тривала безперестанна конфронтація між поляками та українцями, особливо помітна у Львові, де набувала форму гострих конфліктів.
Велика економічна криза, що почалася 1929 р., посилила позиції націоналістів по обидві сторони. Тому метод проведення терористичної операції ОУН у той час, як здавалося її керівникам, є раціональним. У свою чергу, польський уряд не міг спокійно спостерігати за зростаючою кількістю нападів, підпалів, вибухів бомб і вбивств. Рішення Юзефа Пілсудського принесло негайне, проте оманливе й перехідне заспокоєння. Пізніше, коли після смерті Пілсудського до влади прийшли люди, які уособлювали націоналістичну політику, наслідки виявилися фатальними – як для польського, так і для українського суспільства, особливо після 1939 р.

1 J. Hrycak, Historia Ukrainy 1772-1999, Люблин 2000, с. 199.
2 A. Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921-1939, Вроцлав 1979, с. 158.
3 W. Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia polityczna Polski, Drugie wydanie. Tom drugi 1914-1939, Лондон 1967, с. 726-727.
4 J. Słomka, Pamiętniki włościanina. Od pańszczyzny do dni dzisiejszych, Варшава 1983, с. 164-165.
5 W. Mokry, „Ruska Trójca”. Karta z dziejów życia literackiego w Galicji w pierwszej połowie XIX wieku. Краків 1997, с. 7.
6 J. Kirchmayer, Pamiętniki, Варшава 1962, с. 47.

„Наше слово” №43, 44; 24, 31 жовтня 2010 року

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*