Анна Вінницька ■ ГРОДМАДА ■ №43, 2019-10-27

Сьогодні Тростянець — це лише назва села в ґміні Устріки-Долішні Бещадського повіту Підкарпатського воєводства. A ще в 1939 році тут було 303 хати, в яких проживали 1890 мешканців, здебільшого українців. Після акції «Вісла» 1947 року село було повністю знищене, сьогодні тут знаходиться всього один житловий будинок. Дерев’яну церкву з 1882 року після війни розібрали. В кінці 70-х та у 80-ті роки на цих землях існувала військова частина міністерства внутрішніх справ, а зараз – осередок гірського вишколу 21-ї Бригади підгалянських стрільців. На його території знаходиться старий греко-католицький цвинтар — німий свідок трагічних подій, який не дає забути про колишніх мешканців тростянця.

– Дідусі завжди згадували, як це було «дома» — у селі Тростянець та сусідній Ґрозьовій. Це були великі се- ла — у рідному Тростянці знаходився пивоварний завод, зерносховище, а також світлиця «Просвіти». Село було налаштоване патріотично. Про Тростянець згадували чи не під час кожної родинної зустрічі. Вперше я туди поїхав понад двадцять років тому разом з мамою та вуйком, — розказує Богдан Патра, нині — мешканець Тшеб’ятова, голова місцевого гуртка Об’єднання українців у Польщі.

Натомість Аліна Баціц-Салішевська, мешканка Слупська, на рідні землі своїх дідів поїхала десять років тому, коли вирушила до Бещад як вихователька з групою дітей на відпочинковій поїздці. – Мій дідо родом із Тростянця, а бабця — із сусіднього села Войтківки, однак познайомилися вони вже на західних землях, куди їх виселили. Я родинну історію знаю з розповідей батька. Запам’яталося, що мій дідо був співвласником лісопилки, а в Тростянці мирно жили три нації: українці, поляки та євреї. Усі шанували одне одного та разом проводили свята. Після виселення мої дідусі та батько ніколи не бували у Бещадах. У нашій родині я, мабуть, першою повернулася на рідні землі батьків, — каже Аліна БаціцСалішевська, яка працює як педагогиня у Психологічно-педагогічному центрі в Слупську.

Пані Аліна зараз пише докторат у проф. Романа Дрозда на тему польсько-українського конфлікту XX століття. Нині для колишніх мешканців села Тростянець та їхніх нащадків особливим місяцем є вересень, оскільки тоді, вони, як самі кажуть, «складають іспит з родинного патріотизму». Саме у вересні в неіснуючому вже селі останні три роки завдяки Богданові Патрі, Іванові Герману з Тшеб’ятова, Аліні Баціц-Салішевській та Іванові Курийові з Ольштина проводяться з’їзди колишніх мешканців та їхніх нащадків. На цвинтарях у Тростянці та Ґрозьовій правлять тоді панахиду.

Однак до того, як тут почали організувати з’їзди, Іван Герман потаємно виконав останню волю своєї бабці, яка наказала йому, аби він зберіг цвинтар у Тростянці. – Спочатку Іван Герман їздив до Тростянця один і самотужки прибирав на цвинтарі: почистив територію від зарослів, огородив кладовище, зробив нову кладку через потік, аби туди можна було пройти. Він їздить до Тростянця завжди на початку травня, оскільки вирішив, що свої уродини буде проводити «дома», як ми називаємо рідні землі… Згодом, довідавшись, що Іван їздить до рідного села й піклується про цвинтар, нащадки мешканців Тростянця, які також живуть у Тшеб’ятові, приєдналися до нього. Однак нашим очільником є саме Іван Герман, — розповідає Богдан Патра.

Саме Іван привозив до Тростянця Івана та Андрія Бабицьких, які родом також з Тростянця. Іван Бабицький мешканець Тшеб’ятова, якому зараз майже 90 років. Цей чоловік — джерело знань про історію села. Сьогодні на цвинтарі стоїть чотириметровий дубовий хрест, встановлений до 70-х роковин акції «Вісла». Є там також майже 30 малих пам’ятних хрестів, які нащадки жителів Тростянця привозять із нинішніх місць проживання. Із землі також видобули кований трираменний хрест, який колись увінчував дерев’яну зруйновану церкву — нині його символічно встановили на місце неіснуючого іконостасу.

– Передвоєнних могил на кладовищі небагато, однак у нас зродилася традиція: кожного року привозимо хрести від своєї родини. За останні три роки, відколи ми організуємо з’їзди, тут поставили вже близько тридцяти пам’ятних хрестів із таблицею, на якій зазначено, хто тут спочиває. Я привіз хрест від родини Шиманських, Саладяків та Василиків, — каже Богдан Патра, якому належить ідея організації з’їздів. Натомість Аліна Баціц-Салішевська додає: – Зворушливо, що на кладовищі з’являються нові хрести. Це показує, що Тростянець немов «живе» далі, бо цвинтар — це єдиний німий свідок нашого села. Я поставила від своєї родини два хрести: один для рідні з Тростянця, а другий з Войтківки. Зараз цвинтар привели до ладу — там розчистили зарослі, а траву косять принаймні чотири рази на рік.

Коли хтось відвідує Тростянець, його обов’язок насамперед — покосити траву на цвинтарі, щоби незалежно від пори року він завжди був доглянутий. Газонокосарка зберігається у лісника Юзефа Чверинко з Ґрозьової, без чиєї допомоги врятувати цвинтар у Тростянці не вдалося б. – Юзеф Чверинко насправді є сторожем нашого кладовища. Це людина, яка має великий авторитет та пошану серед мешканців, його завжди слухають. Завдяки ньому можемо зробити набагато більше. Коли ми приїжджаємо до Тростянця, у селі йде траверс (poligon), а завдяки панові Юзефові брама на кладовище завжди відкрита, — каже Богдан Патра.

Оскільки Тростянець знаходиться на території військової зони, нащадки мешканців села намагаються виділити кладовище з цієї території, аби на цвинтар можна було зайти будь-коли. У цьому Юзеф Чверинко також допомагає. Долучається теж Надлісництво (пол. Nadleśnictwo – територіальноадміністративна одиниця у лісовому господарстві, якій підпорядковуються лісництва; в Україні відповідником є лісове господарство або лісгосп) у Бірчі, на території якого розташовані аж сім греко-католицьких цвинтарів.

Наступного року нащадки Тростянця хочуть поставити на цвинтарі інформаційну таблицю про село, щоби командування та військові територіальної охорони з усього світу — зокрема з Польщі, Нідерландів, Канади чи США — які кожного року приїжджають сюди на тренування, знали, хто тут спочиває. Цього вересня в селі перебували півтори тисячі солдат. Інформаційну таблицю хочуть зробити трьома мовами: українською, польською та англійською. Тому учасники з’їзду дякують військовим за те, що, хоча цвинтар знаходиться на території військової зони, вони можуть безперешкодно організовувати своє свято.

Нащадки колишніх мешканців села хочуть також встановити на цвинтарі карту Тростянця, оскільки Іван Бабицький з пам’яті описав, хто де мешкав, а Іван Герман на основі цієї інформації намалював мапу. Планують також скласти з каменів символічний фундамент церкви. Нащадки хочуть, аби кожен, хто зайде на кладовище, знав, що тут колись було село, у якому жили українці, поляки та євреї. А минулого року завдяки коштам, зібраним серед нащадків мешканців Тростянця, що живуть сьогодні на Помор’ї та Вармії і Мазурах, на потоці побудувана нова пішохідна кладка вже на бетонних стовпах. Нащадки мешканців Тростянця сподіваються, що з року в рік на з’їзд приїжджатиме щораз більше людей: на першому було 35 осіб, на другому вже понад 80, а цього року приїхало по над 120 людей — не лише з Помор’я чи Вармії та Мазур, але і з України, Німеччини, Канади та інших країн, бо всюди там живуть нащадки вихідців із сіл Тростянець та Ґрозьова.

На рідних землях люди можуть заглибитися в історію, поспілкуватися, краще познайомитися з односельчанами та й просто побути наодинці з собою. Цього року з’їзд був особливий ще й тим, що на нього приїхали п’ятеро жінок із Ґрозьової, охрещених у місцевій церкві. Зворушливим моментом стало богослужіння у ґрозьовській церкві, яка сьогодні знаходиться на території скансену в Сяноці. Службу очолив митрополит Іван Мартиняк у співслужінні отця Миколи Костецького та отця Мирона Михайлишина. У Літургії взяло участь понад 200 людей. Окрім того, відбулася наукова панель, яку очолив історик, професор Роман Дрозд — його коріння також пов’язане із Тростянцем.

Серед доповідачів були Богдан Гук, Домінік Радецький та Аліна Баціц-Салішевська. – Мене захоплює, що ми підтримуємо зв’язок протягом усього року, а не лише під час з’їзду. Ми допомагаємо одне одному і в інших справах. Чудово, що нащадки хочуть вшановувати пам’ять рідних земель, що вони справді туди приїжджають, і за це — велика їм подяка, — каже Аліна Баціц-Салішевська. Вона навіть купила невелику ділянку землі у Войтківці — рідному селі бабці, де хоче побудувати літню хату. Так вона, як сама каже, символічно «повернулася» у Бещади. Я хотіла мати в Бещадах клаптик землі, а не лише клаптик неба… Зараз ми маємо де зупинитися, де розпалити вогнище, де задуматися.

У майбутньому це також полегшить нам організацію з’їздів, тому я щаслива, що мені вдалося купити тут шматочок рідної землі, — розповідає Аліна Баціц-Салішевська, яка навідується в Бещади навіть шість разів на рік. – Ця земля немов кличе мене до себе, тут я «заряджаю свої батарейки». Якщо я відвідаю село у вересні — тих емоцій вистачає лише до квітня, а вже навесні знову приходить туга й хочеться туди поїхати. У Тростянці я намагаюся побувати кожного року або й двічі на рік. Як тільки доїжджаю до Перемишля — на очах виступають сльози, і я вже не можу говорити, — зворушливо каже Богдан Патра. Тож до зустрічі у Тростянці за рік.

Фото Аліни Баціц-Салішевської

Поділитися:

Схожі статті

Ольштинська парафія – цілюще джерело вже протягом сорока років

Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №45, 2019-11-10 Уперше в сорокарічній історії ольштинської греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці до святкування ювілею та храмового свята,  які...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*