Пам’ять і політика після Грушовичів

Богдан ГукГРОМАДА№31, 2017-07-30

Від 26 квітня 2017 р. пам’ятника воякам Української повстанської армії у Грушовичах під Перемишлем нема. Важливу для українців, громадян Республіки Польщі, споруду на честь борців проти комуністичного поневолення Європи знищили аґресивно налаштовані націоналісти, використовуючи заради прикриття патріотичний клич нібито від імені всіх поляків та їхньої держави. Однак разом з цим критикований пам’ятник справді перейшов у символічну сферу та заторкнув ціннісний момент у функціонуванні України та Польщі.

Критична реакція України на грушовицьке руйнування не залишає сумніву: ми, українці в Польщі, після Грушовичів стаємо свідками (або й гравцями) у важливій історико-політичній дискусії між обома нашими державами. Її наслідки, так чи інакше, вплинуть на стан і прояви нашої національної пам’яті. А в нас є про що пам’ятати. Монументами в пам’ять українських жертв і воїнів УПА ми можемо заповнити головні площі всіх сіл і міст від Володави до Криниці. Соромитися нам нема чого. Схиляти голову перед диктатурою пам’яті тим більше.

Відомства й паритети «війни»
Українська держава на грушовицький скандал прореаґувала так гостро, що заступник голови Інституту національної пам’яті (ІНП) в Польщі Кшиштоф Шваґжик 21 червня назвав це «проголошенням війни». Справді, після Грушовичів чи не вперше політикою щодо пам’яті зацікавилося безпосередньо Міністерство закордонних справ України. І вперше від 1991 р. Україна готова (?) на такому високому рівні вести переговори не лише відносно історичної політики, але й основоположних цінностей для Європейського Союзу. Міжнародний аспект, але не в загальноєвропейському масштабі, має рішення Українського інституту національної пам’яті (УІНП) з 27 квітня припинити розгляд польських звернень про надання дозволу на встановлення пам’ятників, пам’ятних знаків або реставрацію вже існуючих на території України (!). Інакше кажучи, польську пам’ять на території України жде повільна смерть, але це лише нагадує багаторічну практику Польщі щодо української пам’яті в Польщі. Різниця може бути тільки в тому, що Україна зробила це не з власної ініціативи, а як відповідь, але це не означає, що в неї так само одним махом народилася продумана історична політика щодо Польщі. Ми вже були свідками не одного помаху словесною шаблею та чули про великі плани.
А тимчасом Міністерство закордонних справ Польщі поки що в переговори щодо переформатування пам’ятних відносин не включене. Ймовірно, що МЗС виявилося не готове до такого повороту й тепер швидкими темпами вивчає історичну політику в ІНП. Реально переговори ведуть ІНП і Міністерство культури. Після зустрічі у Львові голів інститутів національної пам’яті України та Польщі Володимира В’ятровича і Ярослава Шарека нинішні позиції сторін «взаємонесприйнятні». УІНП підтримав свої заборони, вимагає розслідувати злочини та відновити 15 знищених за останні 3 роки українських увічнень на території Польщі. Польський ІНП радикально не сприймає Української повстанської армії (УПА) взагалі – ані в Польщі, ані в Україні, звівши проблему до того, що УПА вбивала поляків.
Така позиція польської сторони може дати українській великі вигоди. Це не лише кількісні «паритети»: польська сторона, посилаючись на незаконність пам’ятників УПА в Польщі, може вказати на 15 увічнень, а українська на території України на 105 нелеґальних польських увічнень.
Перевага України, ймовірно, і в тому, що вона може – дзеркально до польського ставлення до УПА – потрактувати Армію крайову (АК) як формування, що займалося виключно вбиванням українців. Ще гірше буде тоді, коли УІНП потрактує Польську Республіку 1918–1944 рр. як окупаційну щодо західноукраїнських земель. Буде важко й тоді, коли Україна перестане визнавати АК воюючим формуванням ІІ Світової війни, а буде вважати лише антиукраїнським окупаційним формуванням ворожої держави. Злочини, зокрема вбивства українців, вчинені АК, просто ще не систематизовані, але їхні жертви можна рахувати тисячами. І співпраця АК з Червоною армією на території України проти українців і вільної України очевидна.
Привертає увагу те, що ІНП Польщі вважає присутність польських поховань в Україні вільними від історичного насильства над українцями. Українські дозволи на спорудження польських увічнень чи фільтрування змісту меморіальних написів малозрозумілі. Якщо нема бажання критично подивитись на результати присутності Польщі у 1919–1939 рр. в Україні і на цій основі намагатися встановити компроміс, то арґументом стає переговірна позиція не сенсу, а держав. Не задума над минулим, а лиш актуальна державна позиція починає маркувати минуле.

Байстрюк стає геополітиком?
Між Польщею та Україною сьогодні минулого нема. Є його аґресивний верескливий байстрюк: історична політика. Не йдеться про польські жертви, їм достатня була б молитва. Про те, чи УПА тільки й вбивала поляків, а польські формування не вбивали українців – тут поле історикам. Ідеться про щось інше. Маємо справу з частиною повноцінної та поважної геополітичної гри у Центральносхідній Європі, де історичні питання – це лише вершок айсберга і лакмусовий папірець у зважуванні позицій. У цій грі потрібні арґументи, яких Польщі не вистачає. Польські політики вирішили дістати своє місце в Європі історією. І поки що дістали не Європу, а Україну. Вони поставили власну державу в складній ситуації: доводиться вибирати між УПА, Україною та Європою. Поки що їхній вибір – за конфліктом навколо УПА. І… за Росією, яка до українського визвольного й антикомуністичного руху має ідентичне ставлення, як Польща.
У яку Європу веде Україну польська політика щодо минулого?
Яким може сьогодні бути українсько-польський діалог, якщо наперед зазначено: польський політичний естаблішмент не визнає компромісу щодо УПА. Отож у Києві під час наступної зустрічі інститутів пам’яті представники Польщі будуть чинити політичний тиск. У парі з ним підуть старі арґументи, повторення з історії, польську інтерпретацію яких нині легко витримує Інтернет так, як колись папір. Згідно з нею, у минулому Польща відіграла для України позитивну роль посередника в контактах з Заходом. Таку – ще колоніальну – культурну логіку використав 21 червня віце-міністр культури Ярослав Селін у заяві для ЗМІ. На мою думку, цю тезу слід пояснити також з української позиції: у минулому Польща зробила все, щоб її складова – Україна – не мала прямого й незалежного контакту з Західною Європою.
Практично Польща почала блокувати дорогу України до Європейського Союзу. Про це Вітольд Ващиковський в одному з радіоінтерв’ю інформував ще за кілька днів перед тим, як отримав теку міністра закордонних справ. А потім Ярослав Качинський, голова правлячої партії «Право і справедливість», сказав у інтерв’ю для «До жечи», що Україна не ввійде з Бандерою в Європу. Брав слово і президент Анджей Дуда. Справа поставлена помилково: Україна туди з Бандерою – який би він не був – йти не хоче, але Качинський взявся щодо цього переконувати. Це непереконливо, адже він сам єврокритик і до діалогу з Європою підходить більш-менш так само, як Бандера до діалогу з передвоєнною Польщею.

У яку Європу веде Польщу українська політика щодо минулого?
Парадокс нинішньої ситуації можна викласти так, що невдовзі Польща звинуватить Україну в тому, що підпорядкувала польську зовнішню політику російській. Адже нині не проголошений, але ж реальний союз Республіки Польща та Російської Федерації у сфері історичної політики щодо України існує. Польща докладає величезних зусиль, щоб у хорошому світлі представити в Європі російські звинувачення України у фашизмі, націоналізмі чи вигаданому свіжо «бандеризмі». Росія могла тільки помріяти про такого адвоката, яким стала тепер Польща, що перестає бути адвокатом України в Європі. І заразом, мабуть, також своїм власним адвокатом як в очах Європи, так Росії. Імовірно, саме Україна – нині більш проєвропейська від єврокритичної сусідки – мала б тепер стати адвокатом Польщі? Проблемою залишається лиш одне: куди дівся політичний розум українських і польських політиків, що вони, наче п’яний маятник, розхитали свій корабель між Європою та Росією?
Для українських увічнень у Польщі мертвий час між двома національними, а не громадянськими державами, «різниці» між їх минувшинами, за якими приховується тупий націоналізм і геополітика, може принести різні наслідки. Треба підготуватися до хтозна чи не кількарічного перехідного часу, бо не віднині відомо, що ні Польща, ні Україна не вміють одна одній представити раціонального, конструктивного та взаємовигідного підходу до УПА та АК, УПА і Війська польського. А йдеться ж про те, що так чи інакше, але треба прямувати до порозуміння, про що сказав один з промовців на пикулицькому поході 11 червня: «Ми з поляками дійдемо порозуміння і щодо УПА…» ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii