Жанна Кузнєцова ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2020-12-06

Роздуми про Крим після прочитання книги Наталі Гуменюк «Загублений острів»

Фантомний біль. Так називають больові відчуття в кінцівці чи органі, який ампутували або вирізали. Цим висловом символічно можна назвати те, що зараз відбувається в багатьох українців з думками про Крим. Люди постійно мігрують, ми з’єднані з Кримом багатьма родинними, дружніми, робочими зв’язками.

Взяти, до прикладу мене, українську журналістку з-під Києва: народилася на Галичині, жила у столиці, нещодавно перебралася в передмістя. Мій дід по батьковій лінії – кримчанин, його мати – кримська татарка. На іншій гілці родинного дерева – галицькі німці. Ми, наче клаптикова ковдра, зібрані з різних національних спільнот України, а самоідентифікацію визначаємо собі самі.

У моїй точно є клаптик Криму. Я його дуже люблю, об’їздила-обходила до 2014 року усе побережжя, відчувала себе там вдома. Тепер з’явився фантомний біль, сильне бажання рвонути автівкою хоч на вихідні, хоч на ціле літо. Але Крим для нас тепер – острів. Перекритий безліччю перешкод перешийок, яким ми добиралися туди раніше, став практично неподоланним, якщо хочеш поїхати до Криму на відпочинок. Ми як держава не погоджуємося, що півострів став російським, але чомусь поставили на адмінкордоні своїх прикордонників. У Криму в нас, українців, залишились родичі, близькі друзі, знайомі. І вони хотіли би жити в Україні, але хто на них тут чекає? Хто забезпечить їх житлом, роботою, всім тим, що вони мають на півострові?

Нині туди легше добратися з Москви, аніж із Києва. Такі правила окупації – столиця тепер інша. Номінально.

Трохи про це, але й про набагато більше, розповідає книжка репортажів Наталі Гуменюк «Загублений острів». Я не купила її, коли вони тільки вийшла друком, з кількох причин: що ще можна сказати, коли вже стільки всього пролунало, а проблема не вирішується і, очевидно, не в пріоритеті у нинішньої влади? Що нового буде в цій книзі? І, зрештою, як сильно вона роз’ятрить мою особисту рану ампутації?

Пів року я ходила колами і нарешті купила. Що сказати? Я не відривалась від збірки, поки не перегорнула останню сторінку. Кілька разів закривала книжку, бо не хотіла, щоб на неї крапали сльози – вони зіпсують папір. Читати її – боляче. Але необхідно, якщо ти українець.

Єдиний дім

Найбільш відчутна втрата півострова – для кримських татар. Їх депортовували з Криму так багато разів, що після останнього повернення в кінці 80-х – на початку 90-х років деякі родини зареклися – загинуть, але з рідних земель більше ні ногою. Про такі татарські сім’ї, про політичних в’язнів Кремля, про те, як живеться в окупації в часи, здавалося би, тотальної демократії, у ХХІ столітті та ще й у Європі – ось про що розповідають тексти у книзі Наталі Гуменюк.

Кримські татари – це спільнота, за яку Україна як держава несла повну відповідальність, адже етнічної батьківщини, як у інших меншин, у них немає (в Україні близько 140 національних спільнот. Деякі з них, як-от німці, поляки, греки та інші, мають етнічну батьківщину, до якої можна повернутися. Відомі факти, коли Німеччина швидше розглядала справи етнічних німців з Донбасу у зв’язку з війною. Деякі ж – як-от кримські татари або бессарабські гагаузи – вважаються корінними народами, бо емігрувати деінде не мають змоги. Їхня батьківщина – Україна). У кримських татар є лише Крим. Земля, яка була в їхньому серці навіть у вигнанні. І з захистом своїх громадян в окупації держава сьогодні, очевидно, не справляється.

Середнє і старше покоління кримських татар народилося переважно в Росії та Узбекистані, найчастіше кримчан депортовували саме туди: на північ і на схід колишньої радянської країни. Нині ті, що не приховують своєї громадянської позиції, знову змушені покидати свої домівки. Або – мовчати і не висуватися, якщо хочуть бути вдома. Російські окупаційні «органи» вигадали ще одну пастку: якщо ніяк не вдається ув’язнити активних діячів як політичних в’язнів, їх «в’яжуть» як релігійних екстремістів, начебто причетних до мусульманських терористичних організацій. Інтерв’ю з родичами, друзями таких бранців – у цій книзі.

Хронологія

Авторка збудувала структуру збірки хронологічно. Ми чуємо хор голосів з 2014 і до 2019 року. За 5 років видно, що люди висловлюються дедалі тихіше і неохочіше. Хтось не витримує і покидає рідні краї, хтось продовжує жити з українським паспортом і дозволом на тимчасове проживання. Але таке життя дуже нагадує сидіння на пороховій діжці, коли навколо палає пожежа. Зрозуміло, що так чи інакше свободи слова у нинішньому Криму немає. Висловити свою громадянську позицію, якщо ти прихильник українськості півострова, непросто: треба бути готовим, що тобі «пришиють» якусь справу.

Немала роль у книзі відведена символу кримського спротиву – українському режисеру Олегу Сенцову. Перебуваючи за ґратами на Далекому Сході в Росії, він продовжував бути рупором свободи і боротьби в Криму. У книжці ми двічі зустрічаємося з мамою Олега, бачимо, як важко їй зрозуміти синові вчинки. Читаємо не пафосні вигуки і вихваляння, а розповіді про буденність: як живеться Олеговим дітям, якими він опікувався, як виявилося, майже без допомоги їхньої матері; дізнаємося про хворобу сина і важкий психологічний стан доньки, яка перебуває під тиском однолітків; багато іншого, неочевидного за фасадом стоїчної поведінки режисера у в’язниці.

(Олега Сенцова вдалося звільнити з російського полону у вересні 2019 року, нині він із сім’єю живе у Києві – ред.)

***

Ця книга – всього лише п’ятирічні хроніки довгої і болючої історії окупації. Щоб не забувати. І щоб зрозуміти нарешті, що цей біль не фантомний, а реальний.

Наталя Гуменюк. Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 312 с.

Поділитися: