Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №28, 2018-07-15

Коли у 2014 р. російські війська займали Крим, багато хто згадав повість російського еміґрантського письменника Василя Аксьонова «Острів Крим». Її мало хто читав (вона була заборонена), а згадали передусім через формальні, хоч і кардинально протилежні збіги: Аксьонов-дисидент і Аксьонов-окупант, острів Крим як образ і острів Крим як нова дійсність. Проте зміст твору говорить більше про сьогоднішні Україну й Польщу, ніж про ізольований Крим.

У Львові в ніч проти 24 червня група неповнолітніх учнів місцевої школи, захоплена націоналістичними ідеями й одним з найбільших неонацистських рухів світу «Misanthropic Division», напала на ромський табір і зарізала 24-річного юнака Давида Папа. У квітні цього року члени іншої української правої організації «С14» спалили табір ромів у Києві, а в червні ромами зайнялися «Національні дружини», які почали вимагати вигнання їх із Голосіївського парку Києва.

В Україні певна група громадян, котра приватизувала «патріотизм» на власний ужиток, усе голосніше говорить про те, що інші громадяни не такі ж самі рівноправні громадяни. Не тільки роми, але й російськомовні переселенці з Донбасу, православні віруючі Московського патріархату, а останньо через освітній закон – угорці з румунами. І хоч я не вважаю, що Московська церква чи повністю угорськомовна школа в Україні – це правильно; однак я не думаю, що ці переконання є підставою сумніватися у достатній громадянськості іншодумців. І останнє, що варто робити в цьому випадку, це напускати на героїв громадської дискусії озброєних неонацистів.

У Львові і Києві з ромами почалося небезпечно. Там люди з зависоким рівнем «патріотизму» у крові (насправді ж, ненависті до інших) вирішили взяти на себе повноваження держави і «очистити терен» в ім’я… власне, кого/чого? Народу? України? Державного інтересу? Естетика «зачищення» території від ромів нагадувала те, що відбувалося з «очищенням» кладовища від «елементів УПА» у Грушовичах.

Українська держава, на відміну від Польської, відреаґувала на дискримінаційні прояви націоналістів значно чіткіше, проте тенденція залишається, і вона непокоїть. Вона мимоволі повертає до Аксьонова, який описує острів Крим як місце, де сховалися від «совєтів» тисячі їхніх супротивників, котрі живуть уже десятки років у Криму, розвиваються в європейському напрямку, відділені від континенту з тоталітарним дикунством. Попри це, розвиток кримчан дещо відмінний від європейського – вони надто близько до небезпечного ворога і надто добре його розуміють, про нього автор пише: «Надзвичайно цікаве явище цей народ, начебто білі, але зовсім не європейці». Борячись із ворогом, вони стали до цього ворога подібними.

Це саме про нас – про Україну й Польщу. Ми надто близько до Росії, щоб значно від неї відрізнятися і, водночас, надто постраждали від неї, щоб хотіти бути такими як вона.

Крим Аксьонова приречений бути або військовою фортецею, або рабом тоталітарної Росії. Аксьонов вписує цю дилему у діалог онука Антона, представника молодого європейського покоління Криму, для котрого національні різниці не мають значення, і дідуся Арсенія Миколайовича, котрий втікав до Криму від «совєтів». «Ваші переконання, – каже дідусь онукові, – повинні бути скромнішими, носити лише просвітницький характер». «Якщо ми будемо скромнішими, буде пізно, – раптом каже Антон, – якщо ми будемо чекати, все швидко закінчиться. Нас або зжеруть совєти, або тут буде диктатура».

Напади на ромів в Україні – це напади за шаблоном тих, що кілька років тому так само мали місце в Росії. Їх вчиняли марґінальні люди, захоплені ідеєю власної винятковості і переваги над ромами. Ненависть до інших народів, якщо хочете, це і є поглинання нас совєтами, адже воно нищить людське в нас самих, змушує мислити – хочемо того чи ні – у категорії груп, а не людей, колективних, а не індивідуальних цінностей, та й, власне, вводимо цей конфлікт у категорію цінностей, а не чийогось приватного, незалежного від походження дикунства.

Адже конфліктологи давно дослідили природу суперечок і ввели кілька різних характерів конфлікту, зокрема конфлікт інформації і конфлікт цінностей. Якщо розглядаємо напад львівських підлітків на ромів у категорії конфлікту цінностей – тоді ми його поглиблюємо і продовжуємо ділити все суспільство (цінності – осіле життя проти кочового, характер занять одних людей і інших).

А можемо розглядати конфлікт у категорії інформації, яка суспільства не ділить і ставить усе на свої місця. Малолітні хлопці, надивившись всілякої маячні про ромів, захопившись неонацистською організацією «Misanthropic Division», з налитими кров’ю очима зрозуміли, що на них покладена велика роль «очищення» України. І пішли різати тих, хто слабший від них. Тоді природа конфлікту змушує поставити питання не неповнолітнім учням, які вчинили вбивство, а самій Українській державі: чому, звідки, яким чином було можливо, що в її школі з такою легкістю підготовлено ґрунт для подібних поглядів серед молоді?

І Польській державі, де «Misanthropic Division» також має своїх прихильників, котра спостерігає за цією жахливою історією в Україні, теж варто припинити твердити про «розростання неонацизму у східних сусідів», а поставити запитання: як таке можливе у нас?

Не тому, що в Україні все добре, а тому, що й Польща піддана тим самим процесам.

І хоч, як писав Аксьонов, «декаданс в нашій країні не можна вилікувати», все ж «не можна все життя піддаватися і бути глиною у чиїхось кострубатих лапах». ■

Поділитися: