Розмовляв Андрій Любка ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-11-19
{mosimage}
ніж будь-яка держава світу, включно з самою Україною
Український поет, перекладач та науковець Остап Сливинський перебував до кінця вересня на творчій стипендії “Willa Decjusza” в Кракові. Саме цим скористалося “Наше слово” і розпитало автора збірок “Жертвоприношення великої риби”, “Полуднева лінія” та “М’яч у пітьмі”, лауреата премії Богдана-Ігоря Антонича та премії Посольства Польщі в Україні за найкращий переклад року, колишнього координатора Міжнародного літературного фестивалю в рамках львівського Форуму видавців про українсько-польські культурні та соціально-політичні зв’язки, а також про його творчі плани й зацікавлення.
Ти перебував на творчій стипендії в Польщі, і це вже не вперше. Як умови перебування за кордоном впливають на твою творчість? Чи необхідні для сучасного письменника стипендії для писання?
-Ну, про необхідність сперечатися не будемо, але це, в усякому разі, дуже добре. Часом хтось з авторів – з тих, певно, хто стипендій ніколи не отримував – каже, що вони розбещують письменника, але мені особисто дуже добре пишеться, коли є необмежена кількість часу плюс невелика, але достатня для життя сума грошей. Література – це плід дозвілля, і наразі ніщо мене не переконало в протилежному. Біда тільки в тому, що творчі стипендії – як і культуру взагалі – можуть собі дозволити лише заможні країни. Я би дуже радо спробував скористатися якимись українськими стипендіями – якби такі були. Звісно, якби вони ще не вимагали від мене якоїсь лояльності до когось чи чогось і якби не затягували, як всі починання в нас, у бюрократичне болото.
Чим відрізняється твоє польське життя від українського? Власне, як ти проводив вільний час у Кракові?
-Не треба ходити на роботу – це прекрасно. Так що в мене тут весь час – вільний. Я вирішив трохи помандрувати, щоб весь час не сидіти в місті, був у Татрах. Хоч сам по собі Краків – це чудове, магнетичне місто. Воно не відразу впускає в себе, але потім, коли ти вже трохи пізнав його, заворожує.
Чи, на твою думку, така сприятлива ситуація з заохочуванням українських письменників польськими культурними ініціативами (стипендії, премії, переклади) дозволяє говорити про повноцінний культурний діалог, про українсько польські “містки порозуміння”, про загоєння історичних ран і стереотипів?
-З одного боку, так, звичайно. Протягом останніх років Польща зробила для української культури більше, ніж будь-яка держава світу, включно з самою Україною. З другого боку, існує й задзеркалля, яке набагато менш приємне. Зараз українсько- польські стосунки – це планета, яка має світлий і темний бік: ось тут, у світику культури, ми плануємо якісь спільні проекти, перекладаємо і видаємо одні одних тощо, а там, поза ним, відбуваються якісь речі, які відкидають наші стосунки на цілі десятиліття назад. З польського боку – закриття єдиної україномовної телепрограми під приводом “непопулярності”. З українського – абсолютно безглуздий і безвідповідальний велопробіг “слідами Бандери”. З польського знову: на істеричну статтю проти ксьондза Ісаковича-Залеського, яка була опублікована на марґінальному українському націоналістичному сайті, відразу реагує поважна “Rzeczpospolita”, і вибухає скандал, причому настирливо повторюється теза про те, що українських націоналістів підтримує безпосередньо президент Ющенко. Все це насправді дуже тривожні речі. Ще донедавна ми весь час повторювали, що Польща – це наш адвокат на Заході, але тепер очевидно, що це вже не так.
Ти багато перекладаєш – з польської, македонської, болгарської, білоруської, англійської, російської – з чим пов’язані твої перекладацькі зацікавлення? І як саме обираєш авторів і тексти для перекладу?
-Дуже по-різному, часом систематично, часом зовсім хаотично. Коли робиш антологію, – ми з Андрієм Бондарем, до речі, уже кілька років тому почали робити антологію найновішої польської поезії, і я думаю, що в найближчому майбутньому вона таки вийде, – тоді мусиш хоча б якоюсь мірою відображати актуальний канон тієї літератури, яку перекладаєш – звісно, з корективом на особливості сприйняття, на специфіку власної літератури, на свої особисті смаки врешті-решт. Саме тому я завжди з великою недовірою ставлюся до так званих “авторських антологій” – жоден перекладач не є настільки універсальним, щоб добре перекласти все найважливіше, що є в іноземній літературі. Авторськими можуть бути такі собі збірники на зразок “Улюблені англійські вірші”, які робить Максим Стріха. Тоді це нормально. Гірше, коли, крім таких збірників, нема інших джерел, вони тоді формують досить однобоке уявлення про іноземну літературу, як це є з книгою польських перекладів української поезії “Вірші завжди вільні”, яку упорядкував Богдан Задура. Там ніде не сказано, що це антологія, це такий дуже приватний збірник, але його постійно критикують за “однобокість”, за те, що якихось важливих поетів там бракує – саме тому, що іншої пропозиції поки що немає. Але, з другого боку, якась однобокість є завжди – адже, на щастя, немає абсолютно об’єктивного канону, а є десятки, коли не сотні, його варіантів. Особливо це стосується сучасної літератури – ти просто перебуваєш всередині її, як у ландшафті, і тобі обов’язково вислизне з уваги якийсь його елемент, який випадково опинився далеко від тебе, а щось, що дуже близько, ти навпаки можеш переоцінити. […] навпаки можеш переоцінити.
Книжка твоїх віршів у перекладі Богдана Задури на польську мову вийшла нещодавно у видавництві “Biuro Literackie”. Як її сприйняла критика, творчі кола, як довго виношувалася ідея публікації окремою збіркою?
-Богдан Задура – це неймовірна людина, і я думаю, нам усім пощастило, що він є такий. Інакше українську поезію в Польщі мало хто б знав і читав. Він зізнається, що ніколи спеціально не вивчав української мови, часто помиляється, зате дуже уважно ставиться до всіх порад і зауважень – ми, фактично, робили цю книжгу з ним разом. І, сподіваюся, вона вдалася. Вже є кілька рецензій, які мене трохи здивували, там пишуть про якусь “урбаністичну архаїку”, але пишуть і про те, що ці вірші дуже людські, про дуже людські речі. Певно, просто кожен бачить те, чого йому насправді бракує.
Кого з сучасних польських письменників необхідно перекласти українською мовою якнайшвидше і чому?
-Я не знаю, чи можна в літературі говорити про якісь необхідності, і добре, що це так. Але є автори, яких дуже варто перекладати, і це автори, які для польської літератури є вже класикою 20-го століття, а в нас ще зовсім не відомі. Наприклад, Зиґмунт Гаупт, який ще й до того народився на Поділлі, майже все міжвоєнне двадцятиріччя прожив у Львові. Чудовий та абсолютно ні на кого не схожий письменник, який зараз у Польщі має ціле таємне товариство шанувальників. Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський, Єжи Анджеєвський – це література нібито далеко не найсучасніша, але разом з тим дуже сучасна. Ми якось краще знаємо польську літературу вже десь останніх 15-20 років, але і тут є ще кого перекладати – Маґдалена Туллі, Яцек Денель, Міколай Лозинський, ще низка цікавих авторів.
А які українські письменники (ще не перекладені) були б цікаві польському читачеві?
-Насправді з сучасної української літератури перекладено вже дуже багато. Можливо, все найкраще, що досі з’явилося. І навіть дещо не найкраще. Припускаю, що були би цікавими і зрозумілими трохи давніші автори – Домонтович, Йогансен, наприклад. Але закони ринку в Польщі такі, як і всюди – у видавця значно менші шанси прогоріти з ще одною книжкою Карпи, ніж, скажімо, з Йогансеном.
Чого тобі найбільше бракує за кордоном?
-Спілкування. Але це проблема не “закордону”, а взагалі будь-якого чужого місця, де ти тривало знаходишся. Просто тут перебуваєш у самотності значно довше, ніж вдома. Ти трохи ніби сторонній підглядач чужих життів, принаймні поки не почнеш на новому місці облаштовувати свого. Але це все компенсується тим, що тут немає багатьох речей, які вдома остогидли. Я не буду перераховувати.
Жити в просторі іншої мови – це означає загострювати слух до рідної мови?
-Ну, я не знаю. Я чув таке від інших, але в мене це якось зовсім не так, набагато примітивніше. Слух до мови якось притуплюється, якщо я довго її не чую. Я ніколи не був по-справжньому довго в просторі чужої мови – рік чи два – може, тоді й справді починається вже якийсь зворотний процес. Знаю, що бувають випадки, коли таке зіткнення мов – внутрішньої і навколишньої – може дати цікавий ефект. Є такий польський поет Анджей Сосновський, який на самому початку 90-х поїхав на тривалий час до Америки і там знайшов для себе якусь абсолютно нову поетику – коли спробував польську мову покласти на англійські інтонації, на специфічно англо американський спосіб будування висловлювання. Це якийсь такий ризикований експеримент, але в нього вийшло, і це несподівано добре сприйняла польська аудиторія, зараз він один з найпопулярніших поетів свого покоління.
–Дякую за розмову.
“Наше слово” №47, 22 листопада 2009 року {moscomment}
