Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №27, 2020-07-12

Пандемія Covid-19 не скасувала повністю шевченківських заходів на Вармії та Мазурах. Після виставки живопису Тараса Шевченка у Кентшині урочисті заходи відбулися в Ольштині – 21 червня у культурному осередку парафії УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці. Співорганізаторами були Ольштинський відділ, міська ланка Об’єднання українців у Польщі та згадана парафія.

Подія відбулася в онлайн-форматі на ютуб-каналі парафії Покрови Пресвятої Богородиці, тож її можна побачити на лише на Вармії та Мазурах. Група ольштинян – серед яких були уповноважений маршалка воєводства у справах нацменшин Віктор-Марек Лейк, професорка Вармінсько-Мазурського університету Тереса Астрамовіч-Лейк та місцевий парох отець Іван Галушка – взяли участь у заході особисто, дотримуючись при цьому соціальної дистанції та інших карантинних правил.

Через пандемію коронавірусу формат святкувань довелося помітно змінити. Замість концертів відбулися презентації художнього доробку Тараса Шевченка, документів, фотографій та інформації про перепоховання Кобзаря у Каневі. Тож глядачі цьогорічних заходів довідалися чимало нового про Шевченка-художника та про його посмертну мандрівку до України.

Тарас Шевченко, якого ми найбільше знаємо як поета та автора «Кобзаря», відзначився також як художник. Саме він був одним із зачинателів і першим видатним майстром українського офорту (різновид гравюри на металі – ред.). За своє коротке життя він створив понад тисячу різноманітних картин. З них більш ніж 160, на жаль, втрачено. Ольштинська, а перед цим – кентшинська виставка «Тарас Шевченко – поет, прозаїк і художник» знайомить відвідувачів із частиною творчості Шевченка – графічними роботами. Тут слід додати, що митець не тільки навчався у відомих художників того часу – Євгена Гребінки, Івана Сошенка, Карла Брюллова, Олексія Венеціанова, Василя Жуковського – а й був студентом Петербурзької художньої академії, де й отримав наукове звання академіка, зокрема, за художній цикл «Живописна Україна».

Тарас Шевченко прожив усього 47 років, з яких 24 роки був кріпаком, майже 11 років провів на засланні із забороною писати й малювати, а ще – був під постійним наглядом царських жандармів. Тяжко хворий поет помер 10 березня 1861 року в Петербурзі. Вже на другий день після смерті Шевченка його друг Михайло Лазаревський, знаючи текст Тарасового «Заповіту» та про його бажання поїхати до України, щоби там дожити останні дні, звернувся до влади Санкт-Петербурга з проханням дозволити перепоховати поета в Україні. Про останню дорогу Кобзаря додому розповіли Лариса Левицька та Ярослава Хруник, яка також вела ольштинську творчу зустріч.

 За 10 днів до смерті, 15 лютого 1961 року, поет записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого»:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать. Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Після смерті тіло Тараса Шевченка три дні перебувало у санкт-петербурзькій церкві Святої Великомучениці Катерини при Академії мистецтв, після чого студенти перенесли труну на Смоленське православне кладовище, де поета поховали 13 березня. Однак друзям та соратникам Шевченка не давала спокою його остання воля, адже він прагнув бути похованим на Батьківщині. Тож вони намагалися отримати дозвіл на перепоховання. У відповідь на численні клопотання Михайла Лазаревського наступного місяця все ж вдалося добитися згоди на вивезення труни із прахом Шевченка до України. У травні 1861 року домовину з тілом Шевченка викопали із землі – так почалася його остання дорога додому. Соратник Шевченка із Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймон Куліш тоді сказав: «Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі». Труну поета накрили червоною китайкою (щільна шовкова або бавовняна тканина – ред.), і процесія рушила до станції Ніколаєвської залізниці в Петербурзі. Нині китайка зберігається у канівському музеї Тараса Шевченка.                                                                            

Де саме поховати Тара Шевченка, вирішили не відразу. З листування між  петербурзькими та київськими друзями поета ми знаємо, що одні наполягали на  Видубицькому монастирі, Аскольдовій могилі чи Щекавицькому кладовищі. Але родичі Кобзаря хотіли, аби він спочив у Каневі. Зрештою Шевченка поховали там, де він за життя мріяв оселитися, – на Чернечій горі. У суботу, 18 травня, колісницю із домовиною поблизу Києва зустріли місцеві мешканці, гімназисти, студенти Київського університету, серед яких були Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Володимир Антонович, Михайло Старицький. На Подолі у церкві Різдва Христового провели прощальну панахиду, на яку зібралося чимало творчої інтелігенції, митців та мешканців столиці. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а потім її на руках понесли до пароплава «Кременчук», який взяв курс на Канів. Але через погодні умови, характерні для тієї пори року, пароплав не зміг пришвартуватись до берега і зупинився досить далеко від нього. Щоби перенести труну на землю, довелося використати віз: його підвезли по мілині до пароплава, запрягли дві пари волів – і так дійшли до берега.  22 травня протоієрей Гнат Мацкевич відслужив в Успенському храмі, де стояла труна, заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, яке завершувалось словами: «Благовій же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть і по цю, i по ту сторону Дніпра».                                                                                                                                                            Для поховання вибрали тихе місце на горі, подалі від церкви та людських очей. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко наступні 30 років піклувався про могилу. Саме він поставив на ній новий хрест, збудував хатку для сторожа і викупив землю під могилою, передавши її у власність місту Каневу. Яму для могили викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя.

Григорій Честахівський згадував: «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому». Так завершився останній шлях Тараса Шевченка до рідної Україну, на канівську Чернечу гору. На місці поховання спочатку змурували цегляне склепіння, згодом встановили дубовий хрест, а в кінці ХІХ століття завдяки пожертвам людей вдалося зібрати кошти на чавунний хрест. У 1925 році біля поховання Кобзаря відкрили Канівський державний музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка».

Після презентації відбулася художня частина шевченківських святкувань, у якій взяли участь деякі члени ольштинського вокального гурту  «Сузір’ячко» (проте не всі батьки погодилися відпустити дітей на подію з огляду на коронавірус). Також пісні на слова Тараса Шевченка виконали Оріяна Щербік, Амелія Куштала, Борис Галушка, Петро Холевка, Ігор Ярмолa. Окрім них, виступив лірник Сергій Петриченко – особливо слухачам сподобалася у його виконанні пісня «Чорна рілля ізорана».

Фото Бориса Туцького

Поділитися: