Остання мандрівка святого пілігрима

Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №22, 2020-05-31

В цьому нелегкому високосному році виповнюється сота річниця від народження великого гуманіста ХХ століття, папи римського Івана Павла ІІ. Згадаємо його в той час, коли людство перебуває в стані пригніченості й розгубленості, викликаних пандемією коронавірусу, адже Іван Павло ІІ закликав всіх  до терпіння, взаємної любові, віри й надії на краще майбутнє для всього людства.

Вперше про  Івана Павла ІІ я дізнався під час навчання в університеті: саме тоді (16 жовтня 1978 року) його обрали на престол святого Петра. Велике здивування в мене і моїх товаришів викликав той факт, що 264-м папою обрали не представника Західної Європи, а  слов’янина – поляка. Я не знав, що газета «The Times» тоді  писала: «Обрання кардинала Войтили на папу – це подія надзвичайного значення. Кардинали відправили церкву в подорож, кінець якої незнаний…». Проте наступного розвитку подій ніхто не міг передбачити.

 Кароль Юзеф Войтила (саме так звали нового папу) з’явився на світ 18 травня 1920 року в звичайній інтелігентній родині, на півдні Польщі в містечку Вадовицях, поблизу Кракова. З дитинства обділений теплом і ласкою, бо вже у 8 років втратив свою маму, майбутній пастир ріс жвавим і обдарованим хлопчиком. Захоплювався спортом (футбол, лижі), цікавився театром і гуманітарними науками. В душі – поет і філософ, актор і педагог, він міг би проявити себе в різній царині, але обрав саме сан священника. Мені імпонувало, що новий папа почав своє свідоме життя з фізичної праці – як і я, трудився колись в кар’єрі й назвав ці роки «важливішими за університетський курс наук». Свою духовну освіту і діяльність розпочав з Кракова, давнього центру польської культури і духовності, там став дияконом, потім в 1946 році – священником, єпископом і нарешті (в 1964 році) – архієпископом краківським. А через три роки вже одягнув червону сутану кардинала.

На собі пізнав, що таке тоталітаризм, бо довелося йому пожити в Польщі і за німецької, і за радянської окупації. Пам’ятаю, як один із  викладачів мого університету – Василь Трохимович Сиротенко (вчений-медієвіст, професор і колишній офіцер радянської армії) розповідав,  що перебуваючи після війни в Кракові, він врятував від заслання в Сибір, а, можливо, й від смерті, католицького священника Кароля Войтилу. Дехто ставить цей факт під сумнів, але я охоче вірю, бо знав нині вже покійного Сиротенка як чесну та благородну людину.

В багатьох, особливо українських, джерелах з’являлися публікації, що Іван Павло ІІ був наполовину українцем. Натомість польські та радянські медіа не афішували цю версію походження 264-го папи. Але що в цьому поганого? Сам Іван Павло ІІ надзвичайно приязно відносився до України. Відомими є його слова: «…нехай українці пам’ятають, що папа сам, як і вони, є слов’янином і завжди прагне бути разом із своїми братами». Тож, незалежно від етнічного походження, Іван Павло ІІ завжди шукав шляхи, які зближують людей, долають штучні бар’єри, що нагромаджувались століттями. В цьому треба брати з нього приклад і полякам, і українцям.

В часи, коли Іван Павло ІІ став папою, ситуація в Польщі була надзвичайно тривожною. Країна перебувала в стані глибокої соціально-економічної та політичної кризи, населення обурювалося через погіршення життя, відсутність справжніх прав і свобод. Стали виникати вільні профспілки – прообраз  «Солідарності». Всі чекали сценарію «Празької весни» і майбутнього введення радянських танків до Варшави. Іван Павло ІІ звернувся до своїх земляків і всіх мешканців тоталітарних та диктаторських країн: «Не бійтеся! Відчиніть, широко відкрийте двері Ісусові!»

Глава церкви не повинен втручатися в світське життя, але життя мимоволі, як і багатьох його попередників на папському престолі, втягнуло Івана Павла ІІ в політику. «Він був великим політиком, який мав здібності спілкуватися з режимами», – вважає вчений-ватиканіст Маттео Луїджі Наполітано. Невдовзі після обрання папа зустрівся з радянським міністром Андрієм Громико, потім в 1979 році відвідав Польщу, де провів переговори із генералом Войцехом Ярузельським. Саме завдяки його зусиллям Польща уникнула «чехословацького» розвитку подій. В країні був встановлений тимчасовий «воєнний стан» (1981-1983 рр.), а після початку «перебудови» в СРСР почалися незворотні зміни. Прийшла друга «Весна народів» (1989-1991 рр.), в якій Іван Павло ІІ зіграв позитивну роль, виступаючи за «дотримання принципу свободи з повагою до фундаментальних прав людини». Цим він вигідно відрізнявся від свого далекого попередника Пія ІХ, який в революційних подіях 1848-1849 років в Європі був на боці монархічних реакційних режимів. Комуністичні режими, встановлені в роки юності Кароля Войтили, остаточно скомпрометували себе. «Було б дуже спрощено стверджувати, – вважав папа Іван Павло ІІ, – що падіння комунізму сталося через Боже провидіння. Комунізм, як система, певним чином розвалився сам. Він рухнув через свої ж помилки і зловживання…». І це дійсно так. Комуністичні ідеї, задекларовані як спроба побудови найсправедливішого в світі суспільства, були знівельовані керівними діячами різних рівнів – від найвищих до низових.

У світі та новій Європі, яка творилася на початку 90-х років, Іван Павло ІІ показав себе папою, якого не знала ще історія християнства. Він написав велику кількість праць, відвідав майже всі країни, де була римсько-католицька віра, зустрічався з представниками різних вірувань і конфесій. «Він наголошував, що віра насамперед веде нас до поваги й відкритості іншій людині незалежно від того, до якої релігії та належить, – згадує один із наближених до Івана Павла ІІ архієпископ Мечислав Мокшицький. Найголовніше, чому можна було повчитися у святого отця, – це вмінню завжди залишатися людиною: де б і з ким ти не  був».

Надзвичайною скромністю, відсутністю всякої пишності і зайвих церемоній відзначався папа і в особистому житті. Вмів прощати (простив навіть людину, яка хотіла вбити його) і не боявся просити пробачення в інших. За роки перебування на папському престолі він вибачився більше 100 разів – за всі гріхи й злочини, які були здійснені за 2000 років християнської історії. Був людиною доброю і чуйною, бачив недосконалість «матеріалістичної цивілізації» з її бідністю, голодом і стражданнями мільйонів, але докорінно змінити становища так і не зміг. Бо це завдання виявилося не під силу навіть самому засновникові християнства, хоча й зійшов він на Голгофу.

Всякі людські мандрівки і в часі, і в просторі колись закінчуються. Однією з останніх в житті Івана Павла ІІ була його подорож в Україну – державу, де церква «дихає двома легенями – східним і західним». Тоді, в червні 2001 року, він був вже тяжко хворим. Ще перед візитом папи до України я не витримав і написав листа, котрого відправив йому через свою подругу, яка жила в Італії, але була громадянкою Польщі. В листі висловив своє захоплення його діяльністю і звернувся із одним проханням. На відповідь не надіявся, бо розумів, яка велика кількість кореспонденції лине до Ватикану. Спостерігав по телебаченню візити Івана Павла ІІ до Києва і Львова, бачив як він, згорблений, ледве рухається і, спілкуючись із людьми, майже не бачить їх. Відчувалося, що це останні роки його життя. А в листопаді 2001 року несподівано отримав конверт зі штампом «Апостольської нунціатури в Україні». В конверті був бланк Державного секретаріату Ватикану, в якому повідомлялося, що лист «Святійшому Отцеві надійшов до свого призначення», але моє прохання виконати не можуть, «бо йдеться про справу, яка не входить у дійсні й конкретні можливості Святої Столиці». З конверта випала кольорова глянцева фотографія Івана Павла ІІ із його автографом – як розрада за те, що Державний секретаріат не може виконати моє прохання. З того часу пройшло майже 20 років, але цей конверт із листом і фотографією я зберігаю як пам’ять про Людину, якої  вже немає на цьому світі.

2 квітня 2005 року Іван Павло ІІ відправився в свою останню мандрівку – у Вічність. Кажуть, що перед смертю він спробував подати знак рукою, немов вітав прочан, котрі зібралися на площі Святого Петра. Що побачив цей чоловік в останні хвилини життя, знає тільки Господь. Але своє призначення на цьому світі – ще раз нагадати людству Його вічні заповіді – він виконав, за що й проголошений святим.

Поділитися:

Категорії : Історія, Статті

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*