РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №13, 2019-03-31

Нова книжка Артема Чапая «The Ukraine» – збірка оповідань, які об’єднують описи сучасної України. Тут і поїздка з друзями в засніжені Карпати та ночівля в Квасах у пана Івана, який розповідає про ведмедів; і Семенівка біля Слов’янська, де базувалися бойовики, а в боях було знищено півміста. Тут – Чернігів, Київ, Донбас, Крижопільщина і Моринці.

Артем Чапай (авторське псевдо Антона Водяного) – репортер, письменник, перекладач та мандрівник. У більшості його книг відчувається дух подорожей, інколи авантюри; так, до речі, і називається його перший роман – «Авантюра». Але, як і в інших книгах, у новому виданні подорожі – не без моралі. Скоріше вони стають фоном для опису справжньої України та її мешканців.

У читача одразу виникає запитання: чому «The Ukraine», адже в англійській мові назви країн вживаються без артикля?

На своїх презентаціях Чапай пояснює, що вжив артикль іронічно: коли він півроку був нелегальним заробітчанином у США, люди там часто казали «The Ukraine», не маючи на думці залежність України від Російської імперії, бо навіть не знали, де саме ця країна знаходиться (дехто думав, наприклад, що це – в Латинській Америці). Артем зазначає, що The Ukraine  – це та справжня Україна, яку знає людина, що тут живе; країна зі своїми недоліками і проблемами.

Читач може відчути, що така Україна йому знайома, автор не прикрашає та не ідеалізує її. Але про ці прості й складні водночас історії мало хто пише. В одному з перших оповідань «Синок, пожалуста!» баба Надя – скромна і нерішуча старша жінка – намагається заробити і їде зі свого села у Київ продавати овочі з власного городу. Кожен, хто жив чи бував у Києві, бачив таких «баб Надь» в переходах метро чи біля вокзалів. Вони стоять зі своїми почорнілими від землі руками і згорбленими від важкої праці спинами, майже невидимі. Їх не описують в путівниках як цікавинку столиці, але вони – частина цього життя. Як вони піднімають свої важкі кравчучки, заходячи у приміські електрички, як їх розганяють міліціонери (чи тепер – поліцейські), – цьому достатньо присвятити навіть кілька рядків, щоб відчути, уявити їхнє життя.

Герої у цих історіях стикаються з насильством, агресією, соціальною нерівністю та безвихіддю. Читачу стає шкода бездомних, яких насильно виганяє охорона вокзалу вночі, але він мимохіть також співчуває міліціонерам, які виконують нелегку роботу в умовах, коли зруйнувати систему – дуже важко.

Проблема насильства, залишених без нагляду підлітків, расизму, яка вже була головною темою в одній із попередніх книжок Чапая «Понаїхали», тут згадується побіжно. Один із героїв оповідань – той же Сергій, який був у банді хлопців-підлітків, що нападали на арабських продавців шаурми, «понаїхавших», – згадує свою юність. Хоча в «The Ukraine» Сергія мучить проблема стосунків з дружиною. У цьому оповіданні з’являється тема сімейного насильства.

Чапай показує також стереотипи, які існують в українському суспільстві та стосуються поділів за географічним принципом. Герой оповідання «Вибачайте, що так» Микола з Крижопільщини каже: «Я коли їздив до вас на Галичину, то мене москалем обзивали. А поїду туди оно чуть на схід – уже кажуть, що я бандерівець».

Деякі оповідання – реальні історії, інші – художня вигадка, як зазначається в описі до книги. Герої оповідань – зовсім різні, «маленькі люди» зі своїми проблемами: як та бабця з кравчучкою чи мешканці розбомбленої Семенівки. До більшості з них читач відчуває симпатію, комусь співчуває, деякі постаті дратують і злять. Але відчувається, що автор вболіває за своїх героїв. Мовчки і щиро. Саме останнє оповідання ніби дає відповідь на запитаня: чому? Чому автор розповідає про цю сірість і депресію? Це оповідання так і називається – «The Ukraine».

«Ми з нею зійшлись на похмурій любові до країни. Любові-ненависті, сказав би хтось. Любові з домішком мазохізму, казав я. Любові крізь біль, казала вона», – так само, як Чапай любить своїх героїв, він любить і Україну.

Саме тому він з іронією і любов’ю помічає те, що багатьох дратує: «Випадкова найбільш трешова музика в міжміських автобусах. Примусовий багатогодинний перегляд гидотних комедійних шоу типу «Вечірнього кварталу» (…) Кислий запах горілки, яку розливають у напівтемряві на нижніх полицях плацкартного вагона. Розчинна кава у пластикових стаканчиках і хот-дог із пластиковою сосискою. (…) Студентки, які, вертаючись після вихідних удома до свого гуртожитку, переступають через калюжі рідкого болота білими чобітками, а червоними від холоду пальцями, зате з шелаком, стискають ручки важких торб у клітинку, намагаючись не обламати довгі нігті». Чапай пише так, ніби описує в своєму блозі поїздку до маловідомої країни і хоче передати її колорит. Робота над книгою тривала понад вісім років. Збірка вийшла у фінал «Книги року ВВС-2018» в категорії «Есеїстика» та у фінал премії порталу «Літакцент». Також вона була номінована на літературну премію імені Юрія Шевельова.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*