Анна Коженьовська-БігунКУЛЬТУРА2010-03-16

{mosimage}

Репертуарна політика театрів завжди була великим викликом для директорів і ще більшим – для організаторів різного виду театральних фестивалів, оскільки смак фестивальної публіки часом справді дуже важко передбачити. Організатори VIII Загальнопольських днів українського театру, які відбулися в Ольштині 27 і 28 лютого, поставили на класичний та академічний театр. І дуже добре, бо саме ця форма найбільше відповідала очікуванням аудиторії.

Отже, на сцені Театру Стефана Ярача гостив Волинський музично драматичний театр ім. Т. Шевченка з трьома виставами, з яких кожна була утримана в іншому жанрі. Першою була музична драма на дві дії “Кармен” Петра Ластівки за новелою Проспера Меріме з лібрето А. Мельняка та Л. Галеві. Заграна здебільшого дуже молодими акторами, вона стала чудовим кольоровим і дуже енергетичним вступом до усіх заходів. Сюжет п’єси Ластівки трохи відрізнявся від ориґінального – був простішим, але водночас більш драматичним, бо глибше зосереджувався на пристрастях, емоціях і відчуттях. Ось історія великої любові молодого солдата до прекрасної циганки Кармен. Вона немовби справжня femme fatale – починає гру, у якій бідний закоханий хлопець не має жодних шансів. Гра поширюється на інших коханців Кармен, а врешті-решт – втягує її чоловіка, якого жорстока жінка довго тримає в секреті не лише перед її залицяльниками, але й публікою. Ревнощі, кров, смерть…
В інсценізації Ластівки роль Кармен грають аж чотири акторки, які одночасно говорять, співають і переміщуються в сценічному просторі. Кожна з них одягнута в костюм іншого кольору і має зачіску іншого кольору на голові. Отож, маємо Кармен чорняву, руду, русяву й біляву – чотири жіночі архетипи, які створюють враження, немовби представляють силу й красу всіх жінок світу. На Кармен не можна не дивитися, від Кармен не можна втекти, бо вона є скрізь і скрізь блищать кольорові елементи її циганського костюму. На сцені чотири постаті Кармен часом стають у позу індуської богині з кількома парами рук, а часом розбігаються в різні напрямки, як гнучкі лані, вмішуються в юрбу танцюристів, які саме виконують свої хореографічні композиції.
Слід зазначити, що хореографія спектаклю була цікаво скомпонована і дуже детально опрацьована – як із технічної точки зору, так і з візуально- кольористичної. Аж шкода, що це все відбувалося на дуже маленькій сцені ольштинського театру – трохи замалої, як на таку подію, тому актори нагадували павича з прекрасним хвостом віялом, який не має вдосталь місця, щоб його розгорнути і покрасуватися перед глядачами. Задню частину сцени займав великий оркестр і лише передня могла бути місцем дії. А на ній стояв ще й ряд різноманітних стільців із високими спинками. Вони часом були просто меблями, а часом будовано з них символічні споруди: костел, міський мур, камеру у в’язниці, інтер’єр кав’ярні…
Серед молодих акторів особливу увагу звертали виконавець головної чоловічої ролі Сергій Басай, який тонкими деталями зумів збудувати й показати глибину емоцій, та Анатолій Сичук – динамічний тореро. Варто також згадати “біляву” Кармен – Софію Онищук, яка єдина співала самостійно. Решту молодих виконавців підтримували голоси досвідчених співаків, які стояли позаду на сцені, що, зрештою, було дуже вдалою ідеєю.
Другою виставою, яку представлено в Ольштині, була монодрама “Стіна” за Ю. Щербаком, заграна Світланою Органістою. Режисерами спектаклю були Г. Стефанова і М. Мерзлікін. На тлі декількох класичних меблів, – з яких найважливішою для сценічної дії була ширма, – майже в темряві, при звуках віолончелі (живий звук!) відбулася зворушлива сповідь-не сповідь Варвари Репніної. При чому, акторка втілювалася не лиш у Репніну, але й у декількох інших персонажів. А властиво – не вона втілювалася, а Репніна пародіювала або імітувала різних людей, які таким чи іншим чином трапилися їй на життєвій дорозі.
Сценаристам удалося створити дуже міцний текст про жінку, яка дивиться на генія не через призму його творчості і патріотичної участі, а саме через її почуття: любов, страх перед самотністю, гордість, відчай та всеохоплюючу тугу. Минають роки, а за вікном дворику Репніної – той сам краєвид, у салонах – ті самі люди і той же дратівливий голос матері. І лише Шевченко перебиває монотонність життя, несучи з собою надію, що врешті щось таки зміниться! Однак ніщо не змінюється. Шевченко їде на вигнання. Повертається через багато років – уже не той. Немолода вже жінка продовжує своє монотонне життя – і цим разом не має на кого чекати. Згасає надія, згасає свічка на сцені… Акторка дуже тонко подає текст, малюючи почуття героїні лагідними, пастельними відтінками. У монолог Репніної вплетено кілька віршів Шевченка, які разом із звуками віолончелі створюють справді поетичний і трохи сентиментальний настрій.
Після монодрами на камеральній сцені Театру Ярача відбувся концерт групи “Ізпрежди віка”, яка заспівала а капела п’ять традиційних пісень в автентичному виконанні. А ввечері, на закінчення фестивалю, поставлено історичну драму “Одкровення від Мазепи” за О. Островським у режисурі П. Ластівки. Це була велика інсценізація, зіграна багатьма акторами. Сценографія складалася з декількох трьохгранних фігур, які актори обертали по осі, відкриваючи, в залежності від подій, чергову площину, що представляє відповідну картину: фраґмент бібліотеки чи портрети гетьманів та королів. Сам сюжет інтерпретований був традиційно, тобто у літературній площині не відбігав від того, що ми знаємо про Мазепу. Отже, був його важкий політичний вибір, спроби отримати автономію від Москви й від Варшави. Найцікавіше, що українська сучасність дописала свій коментар до п’єси і сценічні події зазвучали аж надто актуально. Часом настільки актуально, що аж пробігали мурашки по спині. У виставі не забракло, звісно, й історії великої любові гетьмана Мазепи до Мотрі. Вона внесла багато тепла й гумору до серйозної та досить публіцистичної розповіді. Завдяки їй Мазепу показано як нормальну людину, яка не лише наказує й роздумує про державні справи, але також кохає, страждає і… боїться майбутньої тещі. Спектакль П. Ластівки на тлі попередніх сценічних чи фільмових інтерпретацій історії про Мазепу відрізняється трохи інакше розставленими наголосами. Для постановника, напевне, найважливішим аспектом було показати гетьмана як мецената мистецтва і науки – тих ділянок, завдяки яким нація може безпечно вижити, навіть за несприятливих політичних умов. У фіналі вистави на сцену виходять діти (до речі, малі ольштиняни), які дякують Мазепі за його підтримку шкільництва і на гранях стовпів декорацій малюють церкви й хрести. І хоча Мазепа невдовзі помирає, однак діти й церкви, а в них – школи, – залишаються…
Два останні дні лютого в Ольштині стали справжнім святом українського театру. Не було б воно можливе, якби не допомога спонсорів: Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, Управління маршалка Вармінсько Мазурського воєвідства, Ольштинського староства та президента міста Ольштина. Дуже дякуємо їм від імені шанувальників театрального мистецтва. А через рік – наступний фестиваль.

“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*