Олеся Яремчук: «Іноді мені здавалося, що не я шукала історії, а вони – мене»

Іван Кислощук ■ІНТЕРВ’Ю ■ №29, 2019-07-21

Олеся Яремчук – українська журналістка, письменниця, колишня головна редакторка видавництва «Човен», що спеціалізується на документальній та репортажній літературі. Минулого року вийшла її збірка літературного репортажу «Наші Інші. Історії українського різноманіття». У книзі зібрано 14 історій про представників різних національних меншин, які живуть в Україні. Серед них – поляки, євреї, роми, гагаузи, волохи, шведи та багато інших. Нещодавно письменниця відвідала Люблін у рамках «II українського дня на УМКС». Ми порозмовляли з письменницею про процес створення книги й сприйняття українцями етнічних меншин.

Олеся Яремчук

Як у Вас з’явилась ідея створення проекту «Наші інші»?

Я займаюсь журналістикою з 2011 року. Раніше писала про міжнародну політику для газети «День». Проте згодом зрозуміла, що хочу розповідати історії простих людей. Мова літературного репортажу для цього пасувала найбільше. У 2015 році почалася моя співпраця з виданням «The Ukrainians». Воно одне з небагатьох публікує тексти в цьому жанрі. Разом із головним редактором ми довго думали над спільним проектом. Ідея серії репортажів про національні меншини народилася сама собою. Ця тема лежить на поверхні, але, за винятком кількох публікацій і телевізійних проектів, була відсутня в українському медіапросторі.

Були й особисті причини написати «Наших Інших». Я виросла у Львові, у будинку, де жили поляки, росіяни, українці, євреї. Таке багатонаціональне середовище ще з дитинства викликало в мене цікавість до теми етнічних меншин.

Скільки часу зайняла реалізація цього проекту?

Від появи ідеї до видання книги минуло три роки. Хоча до того частину репортажів опубліковано в різних медіа. Зокрема, перший текст побачив світ ще у вересні 2016 року. Робота над проектом була нелегкою. На початку ми з журналом «The Ukrainians» усе робили своїми силами, постійно шукали фінансування. Шість разів я надсилала заявки до різних організацій і отримувала відмову. На сьомий раз мені пощастило: Український культурний фонд підтримав видання книжки. Однак він встановив жорсткі часові рамки, що вимагало від мене праці в інтенсивному темпі.

Як Ви знаходили героїв своїх репортажів?

– Цей процес складався з двох частин. Перша – підготовча або теоретична. Спочатку я склала список національних меншин, про які хочу написати. Потім шукала про них якомога більше інформації: перевіряла статистику щодо кількості населення, зверталася до архівів, дізнавалася про місця проживання, шукала контакти.

Друга частина – імпровізаційна. Я приїжджала до визначеного села чи містечка та спілкувалася з його мешканцями. Серед них обов’язково були цікаві герої. Іноді мені здавалося, що не я шукала історії, а вони – мене.

Чи відчувають себе представники національних меншин повноцінною частиною українського суспільства?

Залежить від того, про які саме національні меншини йдеться. Німці, поляки й словаки, безумовно, дуже інтегровані. Якби я зустріла цих людей на вулиці, то навіть не зауважила б, що вони мають іноземне походження. Натомість, ситуація з меншинами, чия ідентичність суттєво відрізняється від української, є іншою. Турки, гагаузи, румуни, угорці – для їхньої інтеграції держава робить недостатньо. Хоча державну політику щодо етнічних меншин затвердили ще в 1991 році, у місцях їхнього проживання Україна мало присутня. Найкраще це ілюструє приклад Одеської області, де живуть болгари, гагаузи, молдовани, албанці. Вони говорять у сім’ях своєю мовою, а російську використовують як мову міжнаціонального спілкування. Хоча відчутно, що вони намагаються вчити українську. На жаль, телебачення  теж зазвичай російське, а не українське. Війна тут нічого не змінила.

Існує думка, що нещодавно ухвалений «Закон про мову» розв’яже проблему інтеграції. Я погоджуюся, що він дуже важливий і мав з’явитися ще багато років тому. Однак ініціатива, на мою думку, повинна йти знизу. І процес треба починати з освітніх і культурних програм.

Справді, проблема інтеграції об’єднує майже всіх героїв книги. А от із нетерпимістю вони стикаються набагато рідше. Натомість у медіа ми постійно чуємо про різноманітні конфлікти на етнічному ґрунті. Чи не здається Вам, що проблема ксенофобії в українському суспільстві перебільшена?

Медіа згадують про національні меншини тільки в контексті конфліктів, а от їхнє звичайне життя не висвітлюють. Цей постійний негатив у новинах створює ілюзію, що українці не сприймають людей інших національностей. У нас, звісно, є проблеми, але  здебільшого всім вдається знайти спільну мову, не зважаючи навіть на історичні непорозуміння. Винятком є ромська громада, щодо якої у суспільстві є багато упереджень. Люди зазвичай думають: якщо один ром украв у когось гаманець, значить усі роми – крадії. Проте варто не узагальнювати, а пошукати причини такої поведінки. Багато ромів не можуть влаштуватися на роботу, живуть у жахливих умовах, їхні діти не ходять до школи. Цього часто не розуміють, звідси й виникають ромські погроми. Як-от у селі Лощинівка Одеської області, на Київщині чи Закарпатті. Цього жахливого явища не повинно бути у європейській державі. Натомість треба соціалізувати ромів. Я маю чудових колег ромської національності, вони ламають усі стереотипи. У тому, мабуть, і секрет, що коли знайомишся з людиною особисто, зникають усі упередження.

Письменник Андрій Любка у своєму відгуку на книгу «Наші Інші» зазначив, що в ній бракує репортажу про росіян. На його думку, було б дуже цікаво подивитися на росіян в Україні як на національну меншину, а не як на «інших російськомовних українців». Чи погоджуєтеся Ви з цією думкою?

У мене від самого початку був намір написати про росіян. Проте не змогла знайти хорошої історії. Мені важко розмежувати, де є росіяни, а де – російськомовні українці. Постає проблема ідентичності, яка вимагає особливого підходу. Хоча я не заперечую, що про цю тему неодмінно варто поговорити. Можливо, напишу репортаж про росіян пізніше.

Нині Ви перебуваєте в Любліні, де українці вже є національною меншиною. Чи не хотіли б Ви написати про «наших» як про інших, тобто про закордонних українців?

Я мала таку ідею, але для цього слід повністю змінювати кут зору. Треба було б якийсь час пожити серед закордонних українців у Польщі, Канаді чи США. Реалізація цієї ідеї потребує часу й грошей, тому не знаю, чи я за нею візьмусь найближчим часом. Зараз мені хотілося б продовжити проект «Наші Інші». В Україні живе близько 130 національних меншин. Про всіх я не напишу, але хотілося б ще принаймні розповісти про греків, єзидів та караїмів. Щоправда, ще не знаю, коли зможу повернутися до створення репортажів. Ця робота вимагає великого емоційного ресурсу, адже репортер буквально переживає історії героїв, які подекуди є дуже важкими. Саме тому я вже півроку нічого не пишу.

Не секрет, що при створенні книги Вас консультував відомий польський репортер Вітольд Шабловський. Розкажіть більше про цю співпрацю.

Вітольд Шабловський є дійсно важливим автором для мене. Його репортажі були одними з перших, які я прочитала і якими захоплювалася. Потім, коли я працювала у видавництві «Темпора», то завершувала видання його «Танечних ведмедів». Особисто познайомилася з Вітольдом згодом, коли він писав книжку про українців, які рятували на Волині поляків і євреїв у часи ІІ Світової війни. В оригіналі вона називається «Spraiwedliwi zdrajcy. Sąsedzi z Wołyni», а в українському перекладі – «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині». Матеріали для репортажів письменник збирав як у Польщі, так і в Україні. Я була з ним у трьох виїздах і допомагала йому зі збором матеріалу. У той час я вже почала роботу над проектом «Наші Інші». І, звичайно, ми з Вітольдом Шабловським багато про нього говорили. Письменник давав мені професійні поради і, що не менш важливо, всіляко мене підтримував. За що я йому дуже вдячна.

Як Ви оцінюєте стан репортажистики в Україні? Чи можна вже говорити про зародки власної школи репортажу?

Мені здається, ще рано говорити про формування української традиції репортажистики. Є поодинокі яскраві автори: Олег Криштопа, Марічка Паплаускайте, Світлана Ославська, Павло Стех, Лесь Белей. Конкурс художнього репортажу «Самовидець» теж щороку відкриває молоді імена. Проте цього, звісно, замало. Що тішить – це створення журналу «Reporters», який є платформою для розвитку цього жанру.

Наостанок скажіть, чого між мешканцями України різних національностей більше – спільного чи відмінного?

Кожен народ, що живе на території України, є унікальним. Проте це наша перевага, а не вада. Національні меншини – цінність для України, адже вони нас культурно збагачують. Головне ж, що нас об’єднує, – це спільна ціль. Незалежно від національності, ми всі хочемо жити в заможній та демократичній країні.

Розмовляв Іван Кислощук.

Автор фото – Артем Вовковицький.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*