Марко Постіл-Яруга ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2008-06-11
Якбы не акция “Вісла” не было бы спору о назвы. Гнеска в Білянці не было бы кому протестувати проти Білянки, нo и не было бы о Білянці так голосно. Cело може и было бы знане, але з чысто іншых причын. B тім селі и по війні жиют великы люде, діє ансамбль “Лемковина” и Лемківский музей Павла Стефанівского.
Рік 1947 забрав нам барз дуже, села нашы сут ненашы, а и мы не мешкаме юж разом. Розшмарили нас як сіяч зерно, лем же не зато, жебы зме зеленіли, а пак золотіли красным хлібным ланом, але зато, жебы зме більше юж не приносили руского-украіньского, стократного уроджаю, жебы на зaходяньскым поли, під Познаньом, на Шлеску, Приморю, Мазурах и на Вармиї гет юж заглушыло нас суто польскє зерно.
Рік 1947 нас пересіяв, думам, же одпала не лем полова, пропало гідні зерна. Шкода, але на самым лем шкодуваню нихто ищы ничого доброго не збудував, зо шкоды все, не лем же можна, але треба выходити зміцненым. Мудры люде так роблят, чом мы не мали бы зме не вынести з того нещасного 1947 рока дачого доброго? Дідове нашы повтаряли, же: Хто терпен тот спасен, часто бесідували тіж: Не є того злого, што бы на добре не вышло. Най лем выйде, жебы лем вышло!
На нашій земли навет нашы сьліды сут затоптуваны, затераны, полякы не мают приповідкы о шапці и кыю, але по тым, што роблят, видно, же барз нас не люблят. Давнійше як дуже люди іздило автобусами, як и я єм іздив, часто на двірци ПКС-у, як підіжджав наш аутобус, чув єм слова підшыты погордом: На русіни ядом. Хоц гнеска не є юж Устя Руского, Свіржовы Руской, Королевы Руской ци Ропиці Руской (але Ропиця Польска єст), то полякы барз добрі памятают о тім, же до 1947 рока в тых селах мешкали русини. По Білянці, по тім, што ся тепер в тім селі діє, видно, же нашы найближшы сусіде не люблят нас – сусідам полякам заваджат навет двомовна таблиця. За нич єй не хочут, боят ся кирилиці як чорт сьвяченой воды.
Наше: Пристан ляше на наше, хоц де не де ищы жыє, гет юж обернуло ся на рубы и діє тепер в другу страну. Тота выжше згадана пословиця, в котрій бесідує ся о палиці и шапці, тіж юж гмерат, бо твердых неполяків єст што раз менше. Рік 1947 минув, але ефекты акциі Вісла не минули ся, сіют ся яко самосійкы. Гродженым на польскым Заході и поверненым в дакє “наше” село найти роботу без дакых знакомости єст барз трудно. Як дахто має наше імено або призвищє, хоц бы сходив черевікы, то и так роботы не найде. Знам што бесідую, тото наше льокальне “право” чув єм на своій скорі, оно не є ниґде записане, важне, же діє. Не раз чув єм закыд – як я можу быти неполяком, коли ім “польскій” хліб. Перше, хоц што дня в Бога єм о него просив (Хліб наш насущний дажд нам днесь), але нигдам си навет не подумав, же хліб може быти лемківскій, польскій, ци німецкій. Все єм думав, же хліб то хліб, же зерно то зерно, не дорабляв єм ім ідеологіі. Знав єм, же хліб може быти печени в Польщы, в Німцьох, але не знав єм, же в Польщы впечений єст лем для поляків, а в Німцьох лем для німців. Як лем иду до Словациі купую “словацкій”, не зато, же хочу быти словаком, але зато, же там печут ищы по старому, на квасі и дріжджах, и барже мі смакує.
В єдній моій бесіді з сусідами довідав єм ся ищы и о iншій барз цікавій річы. Сусіде полякы повідали мі, же віриме в іншых богів, я єм си до недавна думав, же існіє лем єден Бог, а они мі довoдили, же Бога маме польского и руского. Деякы люде гет юж побортачіли, думают, же Адам и Єва в раю бесідували медже собом, а и з Паном Богом тіж, по польскы. Прецін в тaкiй мові чытали о тім в Сьвятім Письмі
и нихто навет най не прібує ім бесідувати, же было інакше, же Богородиця не была польком (жидівка не могла прецін бы быти Крульовом Польскі).
Як не было ищы нашой церкви – греко-католицкой, православна, як лeм людe cи єй зaбaжaли, iснiла oд рaзу, часом ходив єм и на римо-католицкы Службы Божы. Повідали мі товды: Ходзіш до косцьола жимско-католіцкєґо, єстесь вєнц жимскім католікєм – полякєм. А я єм іх ся товды зьвідував, ци як впровадят коня медже уці, то він од разу збараніє, або стає уцьом? Дискусия ся кінчыла. Як бы зме з нима о тім не радили, не почув бым так “цікавых” думок. Чого од нас жадают, перше лем єм ся додумував, а тепер юж барз добрі знам. Мают чудне понятя екуменізму, оно здaє ся быти двоєрідным братом нашого: Пристан ляше на наше. Думам, же не вшыткы мают такій погляд, пересьвідчений єм о тім – в кінци и я єм роботу нашов, и не став ся ани поляком, ани римо-католиком. Стрінув єм добрых поляків, котры нас розуміют и сут правдивыма нашыма другами.
Для мойого щастя не потрібны сут двомовны таблиці, они не гріют мойой лемківской душы, і тепер коли іх не є, за нима не тужу. Мі іх не бракує, але як іх юж поставлят, мильше мі буде мешкати в селі, перед котрым буде стояти двомовна таблиця. Як треба буде голосувати, заголосую за кирилицьом, и твердо буду стояти за Гладышовом. Перше быв єм противний спробам впроваджаня двомовных назв, змінив єм своє думаня, хоц дальше тверджу, же тоты новы таблиці принесут нам більше злого як доброго. Думав єм, же більшіст, так як и я сам, до таблиц не тужыт, не прагне тых змін, бо після мене сут іншы, важнійшы нашы справы, якым мусиме посьвятити свій час, якыма мусиме ся спільні заняти, а нихто ся за них ищы не бере. Гнеска думам юж кус інакше, причынили ся до того білянчаньскы подіі. Голос о них обышов нашы села, в Білянці лем на віщкы давали, а там, де нашы люде вернули, юж тішат ся на своі назвы. Виджу, же серця нашы потужали Білянком, казус того села кормит выселенців, и не лем іх, надійом дожытя часів, коли то и перед іх селом, до якого вернули по штонайменше десятлітнім выгнаню, стане двомовна таблиця. Не лем в Ждыни ждут на таблицю з назвом села записаном кирилицьом, котра все буде ім припоминала, же жыют в Білянці, Бортнім, Ждыни ци в…
Гнеска нашы сусіде полякы сут другом страном нашого сільского жытя, о них ныяк не можна забыти. В Білянці протестуют, а в іншых селах будут опротестовувати нашы спробы ставляня двомовных таблиц. Нашы назвы колют іх очы. Давно быв лем Ґладишув, а іх рука и так голосила нам, же Польска для полякув. Зато єм, медже іншыма, не прагнув такых змін, думав єм си – по што червеном плахтом махати, мы не тореадоры, мы юж од прадіда звыкли лем до тяжкой праці, нас можут взяти медже рогы. Бояв єм ся реакциі нашых сусідів. Змушают нас до безперервного граня в “шахы”, все мусиме думати за себе и за них, мусиме передвідіти, што они можут зробити. Тішыт ня тото, же не вшыткы полякы сут собі рівны, я сто раз волю мати до чыніня з поляком з Варшавы, ци з іншого дакого польского міста, як з найближшым моім сонсядем зза меджы.
Протестуючым треба было бы навести на памят іх приповідку Як Куба Боґу так Буґ Кубє. Для стараючых ся о приверненя нашых назв: – най возмут тоту саму мірку, котром полякы воюют о своі права в Литві. Там діє ім ся велика кривда, бо домагают ся своіх польскых назв, а литовці іх ім не дают, бо иде насильна литуанізация. Полякы з Білянки за кривду велику си мают тото, же мы хочеме того самого, што хочут полякы під Вільном. Тамты сут патріотами, бо воюют о своі назвы и своі традициі, мы зме такы самы, адже мы зме такыма самыма патріотами. В нашій Білянці, на жаль, діє чысто інша польска приповідка: Цо вольно воєводзє. Тым запеченым одважно мусиме повісти, же в цивілізуваным сьвіті все так єст, же більшіст не тламсит меншын, най поіхают на Славацию, там будут відіти, же Becherov то Бехерів, а Vyšny Mіrošov то Вишній Морохів. Якбы іх и тото не переконало, то повіджме ім, же навет на Украіні сут двомовны назвы, же навет там сут села з таблицямы записаныма латинком. Як навет там, в краю, котрого мешканец єст синонімом найбільшой польской обельги, можна ужывати латинкы, то чом нам не хочут позволити на кирилицю.
PS. Чув єм, же найголоснійше кричат деякы теперішні жытелі Білянки, котрым в жылах помішала ся крoв наша з польском. Но што ж, выглядат на то, же, так як повідали забужане: Запомняв вул, як цєленцєм був.
“Наше слово” №24, 15 червня 2008 року {moscomment}
Коментарі
Здравствуйте, я в восторге🙂🤔.Тонкий,правдивый разговор,сразу вспомнила всех друзей,знакомых,родственников с Краковского воеводства,но наши -семей 20 переехали на Юг Украины.Все люди красивые,умные ,работящие и талантливые.Но родственники с Западной обзывали Москалями,а я всегда думала,что мой дедуля сделал правильный выбор.Подобный говор был у старшего поколения.Читаю и всё мне понятно.Огромное спасибо,всех благ и мирного неба.