Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №41, 2014-10-12
Однією з найважливіших подій, що відкрили шлях до національного відродження українства у Галичині, було звільнення селян від панщини 1848 р. Цей політичний акт, який у дію ввійшов 15 травня (за юліанським церковним календарем 3 травня), мав форму «цесарської ласки», ще й дорого коштував селянам, які мусили заплатити поміщикам компенсацію, рівну 20-кратній вартості всіх річних кріпацьких повинностей. Все ж відкривав він – хоч у тодішніх умовах довгий та важкий – шлях до емансипації селянства, а його річниця стала громадянським і церковним святом. У брошурі «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», виданій ювілейного 1898 р., Іван Франко це оцінив так: «Дня 3 (15) мая обходить наш народ по многих селах пам’ятку знесення панщини. Се велике свято і повинно статися всенародним, правдиво хлопським святом. Чим більше буде наш народ доходити до свідомості своїх прав і інтересів, тим величніше буде обходити пам’ятку того дня, що дав йому можність розвою, дав йому людську й господарську свободу».
Тривалим слідом колишніх святкувань були пропам’ятні хрести, до встановлення яких Головна Руська Рада у Львові закликала вже 1849 р., а отже, перед першими роковинами знесення панщини. Наприкінці ХІХ ст. таких хрестів-пам’ятників, виконаних з каменю, заліза або дубового дерева, в українських селах Галичини нараховувалося вже біля півтори тисячі. Чимало їх можна знайти на Надсянні й тепер, хоч найвеличніші з них, – кам’яні, розповсюджені найбільш на території поширення виробів з осередку в Старому Брусні, – навколишні поляки (під неприсутність виселених із цих земель після ІІ Світової війни українців) піддали особливій «консервації»: замальовували їх вапном так, щоб зникли викарбувані в камені українські написи.
Однак виявляється, що українське минуле надсянських осель нині вже не всіх поляків так лякає. Хоч у більшості сіл такі «панщизняні хрести» надалі залишаються ретельно замальованими й тільки при відповідному освітленні можна зауважити під вапном сліди кириличних букв чи хоч дати події, якій вони присвячені, то в деяких шар «камуфляжу» вже усунено. Під час моєї першої поїздки в Любачівський повіт я звернув увагу на імпозантний хрест, який височіє на невеликому узгір’ї ліворуч шляху з Любачева до курортного Горинця. Той хрест «положила громада Башні в пам’ять надання свободи»,. Напис навіть підмальований чорною фарбою. Мабуть, це зроблено 2003 р., коли місцева шкільна молодь розчистила український цвинтар на другому боці дороги (збереглося на ньому біля 450 кам’яних пам’ятників, переважно виконаних у Старому Брусні).
«Розконсервування» хреста в Корениці (ґміна Ляшки Ярославського повіту) відбулося 2010 р. Ще навесні він був обліплений пластами вапна, місцями вже покришеного, де відпадав поверх, до якого причеплено металеве Розп’яття. У жовтні 2010 р. хрест уже був відчищений до сірого каменю й можна було прочитати напис: «ІНЦІ. Пам’ять наданой свободи в день 3-го мая 1848. Создан крест старанєм громади коріницкой А… года» (на жаль рік «созданія», як здається, записаний кириличними буквами, був раніше пошкоджений і сяк-так виднілася тільки буква «А», тобто «тисяча»). Вже у квітні 2012 р. виявилося, що за короткий час пропам’ятний хрест знов став об’єктом «радісної творчості», хоч хіба вже без наміру приховати його українське походження. Хтось вирішив його «прикрасити» й вирівняв поверхню штукатурним розчином та ще й підмалював фарбою, яка імітує золото. Цей примітивний і неграмотний ремонт може зробив хрест більш яскравим, але зіпсував напис, який став місцями мало зрозумілим.
Натомість однозначно позитивно треба оцінити відновлення хреста в Горайці, яке в серпні – жовтні минулого року провело активне в цьому селі товариство «Folkowisko». Пам’ятник був не лише очищений, але й оброблений хімічними речовинами, які консервують та утверджують камінь. Цікавий він ще й довгою, висіченою по обох боках хреста інскрипцією: «Пам’ять наданої свободи од панщини, од дня 15-го мая року Б(ожого) 1848. А поставленна тая фіґура р(оку) Б(ожого) 1850 м(ісяця) мая дня 18-го». На зворотному боці: «Нехай вам буде правовірниї хр(истияне) пам’ять вічна наданої свободи. Спаси Господи люди Твоя, благослови достояніє Твоє, побіди благовірному Королю нашему на сопротивния даруй. А(мінь)».
Ця транскрипція, звісно, дещо приблизна, адже як у гораєцькому, так і в інших написах того часу правопис дуже плутаний, а сама мова, хоч, безсумнівно, сперта на «живу» народну основу, насичена багатьма лексичними і графічними елементами церковнослов’янщини. Випливало це не лише з сакрального характеру самих хрестів-пам’ятників, але й типового для тодішньої доби «покращування» мови, яка вживалася в освіті та письменстві на території Галичини (повністю з цим «облагороднюванням» «простої мови» покінчили щойно народовці, які орієнтувалися на мовну практику т.зв. Великої України).
Тут показані три хрести – це лише невелика частина збережених пам’ятників «смерті панщини», про які, однак, рідко хто згадує. Недавно спробу вивести на світло цю частку української історично-культурної спадщини зробив голова «Маґурича» Шимон Моджеєвський у статті «Rzut oka na upamiętnienia roku 1848 na Roztoczu Wschodnim i w innych regionach Galicji» (у збірнику «Brusno: (Nie)istnienie w kamieniu», ред. Ольги Соляр, Новиця, 2013). Він розшукав та описав більше як 20 кам’яних хрестів, капличок і каплиць на території від Розточчя на півночі по Бескид, на півдні: у Башні-Долішній, Бальниці, Верхраті, Горайці, Гребенному, Гуті-Рожанецькій, Дахнові, Дев’ятирі, Жукові, Залужжі, Корениці, Корнях, Лазах, Лівчі, Ляшках, Новому Селі, Подимщині, Святому, Синявці, Сосниці, Тенетисках і Явірці. На скору руку до цього переліку можна додати ще кам’яні хрести у Старому і Новому Люблинцях, Бігалях та Кальникові. Крім кальниківського хреста, який перебуває під опікою місцевих українців (хоч і тут знадобилася б професійно виконана реставрація), «свободівський» характер цих пам’ятних знаків можна ідентифікувати поки що лише на основі розмірів та місця встановлення в селі (С. і Н. Люблинець) чи дати, що пробивається з-під шарів вапна – «1848» (Бігалі). Тому, на мою думку, придивившись уважно до замальованої вапном малої сакральної архітектури Надсяння, можна ще знайти сліди пам’яті про доленосний 1848 рік. Не можна також забувати, що в деяких селах збереглися металеві хрести на постаментах, до яких прикріплені пропам’ятні дошки, також відлиті з металу. Мені відомі такі хрести в Яксманичах б. Перемишля, Добрій і Млинах у Ярославському повіті та в лемківській Радицині, але можна сподіватися, що їх є більше.
Коли вчитаємося в деякі з цих написів, зі славослов’ям імператорові чи просто «австрійському тронові», бачимо намагання використати пам’ять вагомої історичної події з метою, далекою від пропаґованого Франком утвердження в народі свідомості своїх прав та інтересів. Але змагання між реставраторами, які у своїх діях керувалися надією на підтримку цього чи іншого «трону» та орієнтованими на народні сили радикалами, а відтак національними демократами (І. Франко був у ґроні засновників обох партій), це типовий елемент політичного краєвиду Галичини останніх десятиріч ХІХ та початку ХХ століття. Сьогодні всі ці приклади минулого – надалі відкриті «віконця» в українське минуле цієї землі. ■
