Оля Русіна ■ МОВНА РУБРИКА ■ №21, 2020-05-24

Новий український правопис ухвалили рік тому – у травні 2019-го. Цьому передувала довга дискусія та обговорення змін, які збиралися запровадити (ця робота велася із червня 2015 року, громадське обговорення почалося 2018-го). Часто лунали закиди «навіщо це взагалі треба» і «хіба не достатньо чинного правопису». Комусь не подобалося, що доведеться вчити нові правила, а хтось, навпаки, заявляв, що мова стане сучаснішою. Утім, так, передумови для нових правил були; і ні – їх не треба буде вчити дуже багато.

Також одразу зазначимо, що на перехідний етап виділили п’ять років: тобто аж до 2024-го діятимуть і старі правила, і нові, аби до них можна було звикнути. І нагадаємо: правопис стосується тільки мови на письмі, відтак не регулює те, як ми говоримо.

Новий правопис: навіщо?

Досі в Україні користувалися правописом, ухваленим ще 1989 року. Багатьох слів, якими ми активно послуговуємося сьогодні – особливо термінів на означення технічних новинок, неологізмів тощо – він ще не міг взяти до уваги, бо їх тоді не існувало. Оновлення мови – це живий і невпинний процес, а також ознака того, що вона розвивається.

Також у тепер вже передостанній редакції правопису не було кількох правил, якими українці користувалися до 1933 року. До того часу в Україні функціонував так званий скрипниківський, або ж харківський правопис (затверджений радянською владою у 1926 році), що був достатньо зручним, якісним та передавав на письмі фонетичні особливості української мови. Однак менш ніж за 10 років українізацію в СРСР згорнули, і правопис замінили на більш наближений до російської мови (скрипниківський правопис затаврували «націоналістичним», як це було прийнято у радянської влади; багато мовознавців, що над ним працювали, у сталінську епоху зазнали репресій). Так, у правописі від 1933 року з української прибрали літеру «ґ», кличний відмінок тощо.

Разом із розпадом СРСР питомо українські правила частково повернули у правопис, однак деяких залишків радянської доби та «зближень» української з російською все-таки не позбулися. Наприклад, у радянські часи власні назви та імена відтворювалися за посередництвом російської мови та за її фонетичними принципами – а зараз від цього поступово відмовляються. Тому, наприклад, ім’я відомого письменника, що в оригіналі виглядає як Ernest Hemingway, спершу транслітерували за старим правописом як Ернест Хемінгуей (з рос. Эрнест Хемингуэй), а тепер пишуть Ернест Гемінґвей (що, до слова, є ближчим до оригінального звучання).

Окремі правила були нелогічними. Чому, наприклад, за старою редакцією правопису було прийнято писати готель (з англійського hotel), але хостел (з англійського hostel із такою ж першою літерою у слові)? Чому траєкторія – з «є» після голосного звуку, а проект – без? Спробуємо розібратися, що пропонує новий правопис.

У чому полягають зміни?

У Національній академії наук України пояснюють: правила загалом можна поділити на дві великі групи. Ті, що допускають лише один варіант написання (обов’язкові), і ті, що передбачають кілька таких опцій (варіативні).

До першої групи обов’язкових норм написання належать такі:

• проєкт, проєкція (за аналогією до інших слів, що творяться так само – ін’єкція, траєкторія, об’єкт тощо – з латинським коренем -ject-). Так само з «є» писатимутся запозичення плеєр (play+er), конвеєр (convey+er), феєрверк, Соєр, Хаям, Феєрбах;
• Дікенс, Текерей, Бекі (без подвоєння приголосних -кк-, адже такого подвоєння немає в оригінальному написанні);
• іншомовний компонент ( рхі-, архи-, бліц-, гіпер-, екстра-, макро-, максі-, міді-, мікро-, міні-, мульти-, нано-, полі-, преміум-, супер-, топ-, ультра-, флеш-, анти-, віце-, екс-, контр-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-) на початку слова писатиметься разом: мінісукня, віцепрезидент, ексміністр, вебсайт;
• числівник «пів» у значенні «половина» писатиметься окремо (що простіше, ніж у старому правописі, за яким було, приміром, пів’яблука, але пів-Києва): пів хвилини, пів яблука, пів Києва, пів аркуша, пів години, пів відра, пів міста, пів огірка, пів острова, пів яблука, пів ящика, пів ями, пів Європи;
• якщо ж «пів» з іменником є єдиним поняттям та не означає «половину», слово завжди писатиметься разом: піваркуш, південь, півзахист, півколо, півкуля, півмісяць, півоберт, півовал, півострів;
• священник (написання з двома «нн», так само, як «священний» та інші спільнокореневі слова);
• також разом писатимуться складноскорочені слова й похідні від них: адмінресурс, Міносвіти, профспілка, Святвечір;
• змінюється написання російських прізвищ. Прикметникове закінчення прізвищ «-ой» передаватимуть  через «-ий»: Донський, Крутий, Луговський, Полевий, Соловйоов-Сєдий, Босий, Трубецький. Виняток – Лев Толстой.

А це – варіативні норми, тобто такі, що допускають кілька опцій написання.

• Вергілій і Верґілій, Георг і Ґеорґ, Гуллівер і Ґуллівер. Тобто оригінальний звук [g] у запозичених іменах можна передати двома способами: адаптувавши до українського звукового ладу (Вергілій) або ж зімітувавши іншомовне звучання (Верґілій). Натомість звук [h] передаємо переважно літерою «г»: гостел, готель, госпіталь тощо. За традицією в окремих словах, запозичених із європейських та деяких східних мов, можемо вживати «х»: хокей, хобі, хіджаб;
• аудієнція і авдієнція, лауреат і лавреат, аудиторія і авдиторія. Звідки взялася така норма? У словах, що походять з давньогрецької та латинської мов, буквосполучення [au] зазвичай передається через ав: автентичний, автобіографія, автомобіль. «Авдиторія» прийшла звідти ж;
• кафедра і катедра, ефір і етер, міф і міт, Борисфен і Бористен. Тут теж є своя логіка: буквосполучення [th] у словах грецького походження найчастіше передаємо через «т»: антологія, антропологія, аптека, астма, бібліотека, католицький. Тому вживання словосполучення «давньогрецький міт», а не «давньогрецький міф», цілком виправдане;
• ірій і ирій, ірод і ирод (аналогічно – допускаються два варіанти написання);
• закінчення -и/-і у родовому відмінку іменників також можуть бути паралельними (закінчення -и використовувалося у харківському правописі до 1933 року): радості й радости, любові й любови, Білоруси й Білоруси.

Окрім цього, новий правопис пропонує вживати (але не робить обов’язковими) фемінітиви на означення жіночих професій, дискусія про які в суспільстві велася давно, і якими багато хто вже почав послуговуватися. Так, окрім звичних вчительки, перекладачки, виховательки тощо, в українській мові з’явилася посолка, міністерка, президентка. У новому правописі пропонують творити фемінітиви так: за допомогою суфіксів -к- (авторка, дизайнерка, директорка), -иц- (порадниця, учениця), -ин- (майстриня, лемкиня), -ес- (рідковживаний; наприклад, патронеса, поетеса – хоча також можна казати поетка).

Поділитися: