Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №9, 2018-03-04

Tomasz Żeleźny, Lubycza Królewska i okolice – podróż sentymentalna, Lubycza Królewska, 2015, ss. 100.
Ziemia Lubycka. Geografia, historia, język, kultura, red. M. Koper, Lublin – Lubycza Królewska, 2017, ss. 480.

Опублікував я 2014 р. у 22 номері «НС» рецензію «Вивід любицького минулого». Йшлося про книжку польською мовою «Любича в давніх історичних опрацюваннях». В останньому реченні стосовно книжки Здзіслава Пізуна я висловив тоді сподівання: «Хтозна, може невдовзі світ побачить продовження любицької історії, видання з документами з 1918–1947 рр., де поруч з польськими буде багато й українських та єврейських матеріалів».
Довго не треба було чекати, проте фотоальбом з 2015 р. «Любича-Королівська й околиця – сентиментальна подорож», на жаль, підтверджує застереження, висловлені щодо Пізунової книжки. Автором ідеї і впорядником нового видання є мешканець Любичі – Томаш Железьний. Він, будучи людиною середнього віку (1972 р. нар.), свою сентиментальну подорож збудував з давніх фотографій. Вони реєстрували такі моменти з любицького життя, як машинний парк, школа, костел, офіційні свята комуністичного періоду, забави, екзамени. До речі, не тільки в Любичі, а також у сусідньому Гребеннному й Махнові.
У виданні опубліковані фотографії з часу, який можна назвати однонаціональним польським, часом після євреїв та українців. За даними проф. Володимира Кубійовича в Любичі до 1939 р. проживало тільки 20 українців, 90 поляків, але й 630 євреїв. Отож для єврейського оглядача важливим може бути те, чому у виданні нема: світлин євреїв або хоча б місць, які означені їхнім життям і працею. Таким місцем мав би стати насамперед цвинтар, забудований домами нових повоєнних мешканців римо-католицького віросповідання. Звісно, пошук історичних світлин міг бути клопітливим, але й сам автор міг податися на цвинтар. Міг сфотографувати будинок «Просвіти» або залізничну станцію, звідки 1945 р виїжджали потяги з українськими вигнанцями Князів чи Тенетиськ.
З іншого боку, фотоальбом Т. Железьного переконливо доводить, що до 1947 р. Любича не лежала на польській етнографічній території – він не знайшов жодної фотографії, датованої часом до 1939 чи 1945 р. Саме цим можна пояснити той факт, що історія фотографії почалася 1839 р., а книжечка «Любича-Королівська й околиця – сентиментальна подорож» показує Любичу так, ніби історія там почалася з 1947 р. Справді, нинішня Любича має всього 70 років, але ж, підписуючи фотографії, упорядникові альбому довелося сягати минулого до 1947 р. Щодо одного погодитися з Железьним важко: що палац Маріана Горовіца був знищений з огляду на боротьбу з УПА (с. 12). Як довго вони там боролися і зі скількох гармат або літаків довелося Війську польському бомбити мурований палац, щоб його – разом з упівцями – цілком знести з лиця землі?
Більше матеріалу до інтерпретацій дає найновіша любицька книжка: «Любицька земля. Географія, історія, мова, культура», яку на високому поліграфічному рівні видала Міська управа Любичі-Королівської. Це науковий збірник, результат конференції з 10–11 червня 2016 р., тобто за 6 місяців від того, як велике село отримало міські права. З усього видно, що двигуном конференції, а відтак редакції збірника з його 20 науковими статтями і 10 споминами був любичанин, працівник Люблінського католицького університету ім. Івана-Павла ІІ, д-р Маріуш Копер. На відміну від згадуваного вище фотоальбому, тематика цього видання не зводиться тільки до польської історії чи культури, але й української та єврейської, а до участі в укладанні збірника залучено таких відомих науковців, як історик Анджей Янечек чи ономаст Владислав Макарський. Статті останнього завдячує читач авторитетне виведення етимології назви Любичі з української мови (с. 151–152) та переконливу дискусію з іншим автором, Здзіславом Пізуном, який не побачив (с. 88–89) для Любичі можливості української родословної.
У нинішньому прикордонному містечку є також новіші історичні чи пам’яттєві проблеми, які книжка подає, на щастя, у науковому висвітленні. Дорота Ферет, вивчаючи пам’ять нинішніх любичан про євреїв, відзначила небажання перших пам’ятати про других, отож подбати про цю пам’ять можуть у такому разі лише установи. Це важливо тим, що дозволяє уникнути виникнення викривленої пам’яті та фальшивих картин минулого. Тимчасом поляки не хочуть повертатися не тільки до знищеного після війни єврейського цвинтаря. В іншій статті Маріуш Копер та Анджей Тшцінський називають цю проблему однією з найважчих і найтемніших для нинішніх мешканців (с. 273). До речі, невипадково дві останні мацеви з кіркута віднайшли українці Роман і Петро Божики.
В околицях містечка маємо схожу ситуацію з українськими цвинтарями на території ґміни Любича-Королівська. Ольга Соляр з Перемишля показала ситуацію кладовищ у Вербиці, Гребенному, Журавцях, Князях, Махнові, Селиськах і Тенетиськах. Нові повоєнні мешканці-поляки не були готові стати спадкоємцями української спадщини. Навіть на інформаційних щитах біля цвинтарів важко знайти поруч зі словом «цвинтар» визначення «український». Це відбувається в умовах, коли скрізь читаємо заяви про «багатокультурність» земель навколо Любичі. На мою думку, розвиток туризму, імовірно, спроможний принести тут зміни, проте здається, що для слова «український» – якщо це не синонім «бандерівський», злочинний – тут і далі будуть існувати обмеження.
Варто відзначити три українськомовні статті збірника «Любицька земля». Текст знавця церковної архітектури Василя Слободяна «Церкви ґміни Любича-Королівська» пропонує читачам фахові нариси з історії, а також фотографії церков, частина з яких уже не прикрашає тамтешнього краєвиду. Історичний нарис Миколи Вовка «Княжа церква в Любичі» стосується також періоду його життя, оскільки автор родом саме з Любичі-Князів. З Тенетиськ коло Любичі походить рід Івана Гука, автора книжки «Село над Солокією», що її фраґмент закриває видання. Польською мовою надрукована стаття Романа Божика про давні українські суспільно-культурні та економічні організації на території нинішньої ґміни, як-от «Просвіта», «Союз українок», «Маслосоюз» чи «Сільський господар».
Також хочу звернути увагу якщо не на абсурд, то на ситуацію, яка немалою мірою пояснює критичну долю української чи єврейської частин любицької спадщини. У спомині Аліції Бзовської є інформація: церкву в Князях розібрали, бо цього домагалася людина, могилі діда якої загрожувала… похилена святиня (с. 464). Могила була важливіша від храму, причому настільки, що ця людина, – так я зрозумів зі спогаду, – багато разів зверталася до влади з проханням розібрати храм, щоб захистити родинну могилу. Так і сталося.
Насамкінець: шкода, що редактор публікації не подбав про іменний та географічний показники – без них книжка з так великою кількістю прізвищ і назв не стає для читача легким полем дослідження. Так чи інакше, хтозна, чи збірник «Любицька земля» не стане першим із серії про Любичу та навколишню територію. Адже зміст цього видання показує, наскільки цікавою та малознаною є тамтешня історія. ■

Поділитися: