Кася Комар-Мацинська ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №47, 2020-11-22

Народна співачка, учасниця гурту «Відимо» та авторка сольного проєкту «Бойківські голоси Бескидів»* Дарія Косєк із Сянока розповідає, як виникла ідея виконувати бойківські пісні у незвичному аранжуванні, чому її надихає місце, в якому живе, та де можна знайти прояви автентичної культури її предків.

Фото з власного архіву Дарії Косєк (автор фото – Адам Яремко, графічне оформлення – Андрій Філь)

Здається, ми більш-менш знаємо, чого можна очікувати від музики з гір. А як звучатимуть бойківські голоси у твоїй інтерпретації?

Почну з того, що проєкт «Бойківські голоси Бескидів» я реалізовую завдяки тримісячній стипендії від міністра культури Польщі в межах програми «Культура в мережі». А ідея виникла, коли я вирішила презентувати кілька бойківських пісень, які десь почула чи знайшла у збірці «Сяноцьке-Кросненське, всі роботи» Оскара Кольберґа. Мені захотілося привернути увагу до бойківської культури. Бо насправді ми багато знаємо про культуру лемків чи гуцулів, але у районі українських Карпат жили та творили також і бойки. Бойківські пісні, які я виконую, не звучать у традиційній формі. Ми вирішили збагатити їх легким аранжуванням, використовуючи колісну ліру та два давні струнні інструменти: фідель та віола да гамба. Разом вони дуже гармонійно звучать, тож ми із акомпаніатором Мацеєм Гадрною вирішили їх поєднати.

Чому ти відійшла від суто автентичного звучання з використанням притаманних для музики гір духових інструментів?

Я завжди хотіла грати з музикою. Але хочу зазначити, що мелодія і слова пісень не відрізняються від оригіналу – я того тримаюся. Ми не використовуємо традиційні інструменти гір – трембіти, дримби, сопілки, цимбали чи бубон. А застосовуємо колісну ліру – це відкриває нові можливості, в сучасному інструменті дуже багато струн і відтінків звучання. Також фідель та віола да гамба – вони походять не з гір, а з Західної Європи, але відповідають специфіці бойківської музики. Поєднання цих інструментів дає цікавий ефект і творить своєрідний настрій.

Територія етнічної Бойківщини сьогодні розрізана кордоном. Зі східного боку проживають бойки, із західного – залишилися гори та ліси.

Звісно, є Східна і Західна Бойківщина, проте коли я обираю пісні, їх не розділяю. В цьому проєкті я записала чотири пісні: одну а капела і три з акомпанементом. Серед них лише одна походить з тієї території, що належить Польщі, – це пісня «Червена ружа». Решта – пісні зі Сходу. Одна з них «Ой у дівойки» – це, в принципі, колядка для дівчини, щоб швидко вийшла заміж.

Колядка?

Так. Тільки не релігійної тематики, а побутової, як щедрівка. Я знайшла колядку для молодої, хочеться ще знайти таку для молодого. Третій твір «На високій полонині» – це жнивна пісня. ЇЇ я вперше почула в «Курбасів» і вирішила зробити в своєму аранжуванні. Остання пісня «Чернюшко душко» походить з села Вовків. Її я вже давно чула на диску проєкту «Берви», її там співали мешканки цього села.

Пісні, про які ти говориш, різноманітні і за обрядовістю, і за темою. Це дає можливість відчути бойківську культуру з різних сторін. А чи можна ще знайти прояви живої бойківської культури поза межами України?

Це вимагає досліджень. Сподіваюсь, є ще на Вармії і Мазурах люди, які пам’ятають бойківські пісні. Треба їх просто знайти. Є такий гурт «Сусідойки», вони навіть робили майстер-класи та пропагували на Півночі бойківські мелодії. Треба згадати, що багато бойків було виселено на Східну Україну, в Донбас. Там теж можна шукати, хоч ті люди, певно, вже і по всій Україні могли пороз’їжджатися.

А у Сяноці, де ти живеш? У передгір’ї Західної Бойківщини чи на цій території можна ще знайти хоч когось, хто зберігав би бойківську пісню?

Тут сильно відчувається різниця у відсутності бойківської культури в порівнянні із лемківською, збереженою у сусідів. Причин такої ситуації багато. Загалом вважається, що Західна Бойківщина – це територія від Ослави до кордону з Україною. Мої бабуся і дідусь зі сторони мами походять з Довжиці біля Цісної, це Бойківщина. Але вони ніколи не казали, що вони бойки. Навіть я їх колись питала: чи вони бойки чи лемки? А вони відповіли, що просто українці. А от мій вуйко одружився з лемкинею, і вони точно знали, що вона лемкиня, бо вона так себе називала. Треба теж пам’ятати, що тоді люди по селах взагалі інакше себе називали, мали свої локальні назви. Хтось жив за горою – то був гірняком, а хтось в долині – то був долинянином. Отже, розрізнення, відомі серед етнографів, не завжди були відомі серед простих людей. Але повертаючись до питання – людей, які зберігають бойківську культуру, особливо пісню, тут знайти важко. Більшість була переселена, а ті, хто повертався, швидко переходили до римокатолицького обряду і згодом вже не називали себе українцями чи бойками. Їм тут було дуже важко, і хоч зараз є люди, які намагаються повертати культурну пам’ять тієї землі, це радше любителі або етнографи. Так щоби тутешніх людей зустріти і сказати, що вони продовжують зберігати бойківську культуру – такого, на жаль, немає.

Так собі думаю, що взагалі серед українців «з Вісли» існують такі нашарування різних, змішаних елементів української народної культури, що неймовірно важко вже «дистилювати» її древні, поодинокі елементи, як ось ця бойківська культура.

Це правда, українська культура зводиться до класичної вишивки, вінка і шароварів. Немає того регіонального розмежування. Ми пробуємо показувати те різноманіття в гурті «Відимо», тобто співаємо пісні українських гір і називаємо їх регіоном свого походження. Поєднуємо також різні регіональні елементи у своїх строях – так, як поєднані між собою гори Карпати.

Згадала ти про «Відимо», в якому співаєш вже багато років. Що спонукало тебе до того, щоби створити свій авторський проєкт?

В певному сенсі я хотіла віддати шану своїм бабусі і дідусю, які тут народилися та яких звідси виселили. В мені завжди був великий сентимент до Бескидів, мене завжди тягнуло сюди, в гори. Тому зараз живу тут і займаюся карпатською піснею. Коли я переїхала, усвідомила, що бойківськім пісням справді присвячується мало уваги, лемківські пісні більш відомі, а в польському середовищі навіть більше за бойківські відомі поліські. Вважаю, що треба показувати бойківську музику, бо у неї є великий потенціал. Лемки зі своєю сильною свідомістю швидко почали працювати зі спадщиною і багато зберегли, натомість бойки мають що наздоганяти. Пригадую навіть такі ситуації, коли приїжджала в Україну, і там на переселенців з Бескидів говорили просто «лемки», наче усі українці з польської сторони Карпат – то були лемки. Тільки декілька років тому почали звертати увагу на більш детальне розмежування тих етнографічних територій.

Чи є якісь особливості бойківської пісні, які її вирізняють?

Напевно, коломийки, хоч, звичайно, вони теж є в гуцулів. Проте ті бойківські поєднуються з так званим «вівканням», тобто заспівом, який має заохочувати до співу наступну людину. Це така своєрідна розмова. Для бойків притаманні також ладканки. Їх співають на весіллях, але теж на інших сімейних подіях чи обрядах. Утім, найбільше знаю таких, які співають при підготовці до вінчання: рванні барвінку, плетенні вінків, підготовці їжі чи заплітанні коси молодій її подружками. Пригадую, що бабуся колись почула, як я співаю. Вона підійшла до мене і сказала: «Ой, якби ти могла так ладкати». Це якось дуже мені запам’яталось. Я відповіла, що, може, колись і буду. Це здійснилось.

Хто впроваджував тебе в світ музики?

Перші, звичайно, були батьки. З татом ми слухали багато різної музики. Пригадую Квітку Цісик та пісні з України на вінілових дисках. В моєму житті завжди було багато музики, від народження. Тато багато співав, він дуже музикальний, мав також свій ансамбль. Потім я співала в шкільному хорі у Білому Борі, який вів Богдан Фіцак. І в церковному хорі я співала, і в академічному, а потім якось так вийшло, що записалася до «Відимо», і тут вже лишилась. Отже, найбільше заслуги у тому, що з’явився той бойківський проєкт, у Мар’яни Ярої (керівниці гурту «Відимо»), а також у мого чоловіка. Вони завжди давали і дають мені поштовх до розвитку.

А як діє на тебе це гірське довкілля, в якому живеш?

Чи заохочує до співу?

Ну, так. Просто думаю, а якби ти мешкала, наприклад, біля моря, чи співала би бойківські пісні? Мабуть, ні. Співати про гори на морі…

Мабуть, можна, але це не те саме. Тут вийдеш на полонину і просто хочеться співати «На високій полонині» або «Де гори Карпати». Це тут просто все під ногами відчуваєш. Ідеш на один горбочок, бачиш другий, і приємно на душі стає. Зразу хочеться співати (сміється).

Думаю, що це певний феномен. Бо культура – це людський витвір. Тут лишились самі гори, земля і природа, а люди та їхня культура – десь інде. Бойківські пісні, відірвані від гір, землі і природи, звучать вже не так, зовсім по-іншому…

Безумовно, щось в цьому є. Мабуть, тому мене завжди тягнуло в Бескиди.

Пам’ятаєш, коли приїхала сюди вперше?

Пам’ятаю дуже добре. Це було в ліцеї, ми приїхали на екскурсію зі своїм класом. Зупинилися на подвір’ї мого вуйка (брата мого діда зі сторони мами) в Ветлині, спали в шатрах. Він розказував нам про історію цієї землі, про свій життєвий досвід після того, як повернувся з Явожна до Ветлини. Це був для мене важливий виїзд, пригадую, що дуже важко було звідси виїжджати. Я собі тоді навіть сказала, що буду сюди частіше повертатися. Потім за кожним разом намагалася запам’ятати кожен куточок, це в мені сиділо. Вуйко показав мені теж місце, де жили мої дідусь і бабуся в Довжиці. Тоді ще більше захотілося тут жити.

Усім, кому також близький цей світ, але вони живуть далеко, можемо порадити слухати твої пісні. Де їх можна знайти?

Сайт проєкту ще в розробці, але вже працює фейсбук-сторінка «Bojkowski Głos Bieszczadu» – зараз там можна знайти дві пісні. Невдовзі вони разом з відео з’являться також на ютубі.

Виходить, що «культура в мережі» – це зараз найкраща, і навіть єдина відповідь творчого середовища на пандемічні реалії?

Так, але це не те саме, що живе спілкування з музикою. Звісно, звук можна зробити, але грати концерт онлайн важко, втрачається атмосфера. Немає зустрічі з іншою людиною, не видно її реакції, не відчувається настрій. В мережі можна лише поставити лайк, а коли йдеш на концерт, то вся занурюєшся в те дійство. Можеш відчути це на шкірі і в середині, не знаю… десь в серці чи навіть в шлунку. А коли сидиш вдома, перед комп’ютером, то завжди хтось або щось відволікає, ти вже не повністю присвячуєш себе культурному переживанню.

Як думаєш, зараз час, щоб сповільнитися і робити менше чи, може, шукати нові форми?

Робити, пробувати якось функціонувати. Варто цей час присвятити пошукам, творенню нових ідей, бо сподіваюся – скоро ситуація зміниться, пандемія закінчиться і всі повернуться до нормального життя. І можна буде з новою енергією увійти в майбутнє, яке вже скоро настане.

*Східні Бескиди (в Польщі звуться Бещадами)

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*