Нова збірка, ювілей та спогади про Богдана Бойчука

Віктор Яручик ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №50, 2019-12-15

Розмова з Тадеєм Карабовичем

Цьогоріч ви святкуєте ювілей. У Львові у видавництві «Піраміда» вийшла ваша збірка «Лугини». Вона стала частиною авторського проекту Василя Ґабора «Приватна колекція». Поділіться чимось цікавим з нагоди виходу книги?

Тадей Карабович: Мені пригадалася одна деталь. Я віддавна товаришував з поетом Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком. Ми з ним дуже добре знаходили спільну мову, хоча між нами була велика різниця у віці. Приїжджаючи до Києва, я зупинявся у його помешканні. Зараз це вже історична квартира, над диваном, де я спав, там висіла чимала картина Юрія Соловія «Портрет Нью-Йоркської групи». Цей твір Богдан привіз із собою до Києва з Нью-Йорка і повісив на центральній стіні вітальні. Картина була справжньою окрасою помешкання і берегла таємницю літературного світу її власника. Адже на ній були зображені всі члени Нью-Йоркської групи, одним із засновників якої був Богдан. Поет запрошував мене тоді до «Пузатої хати» щось нашвидку перекусити. Дорогою туди ми гомоніли про поезію. За словами Богдана, найкраща «Пузата хата» була на вулиці Шота Руставелі. Дійсно, вона мала приємні рустикальні (селянські – ред.) декорації з давньою українською керамікою і музейними кролевецькими рушниками. Там був великий вибір різноманітних страв, в тому числі українських. Мене тоді вражало, що в черзі були молоді люди, які розмовляли між собою російською мовою.

Богдан знав бічні переходи на цю вулицю зі свого будинку на Великій Васильківській 27, яка до 2014 року називалася Червоноармійська. Російські мешканці цієї вулиці – радянські чиновники та зросійщені працівники київської адміністрації – довго боролися, аби залишити цю радянську назву. Однак після Майдану українці перемогли і Богдан став жити на вулиці Великій Васильківській. Зараз не пригадаю, але здається, що на Шота Руставелі було видавництво «Факт», де ми з ним пили ароматну каву у головного редактора Леоніда Фінкельштейна.

Власне, ви святкували свій ювілей презентацією книжки «Лугини» в Літературно-меморіальному музеї Максима Рильського.

Так, презентація відбулася 17 жовтня цього року. У Facebook є багато світлин з тієї події та навіть відео Олексія Сінченка. Знаковою була зустріч у кав’ярні «Еней», яка міститься в стінах Національної спілки письменників України. Там була відома поетка з Дніпра – Леся Степовичка, яка виступала на моїх презентаціях у Львові на Форумі видавців та в Києві у музеї Максима Рильського, а ще – опублікувала статтю про мою творчість у журналі «Дзвін» (жовтень 2019). Презентацію у Львові вів Тарас Пастух, модераторкою київської була Ольга Смольницька. Був там також Сергій Борщевський – поет і перекладач з іспанської мови, і згаданий вчений Олексій Сінченко. Сергій Борщевський – відомий дипломат – додав до зустрічі міжнародних акцентів. Сінченко, у свою чергу, – це літературознавець з Київського університету імені Бориса Грінченка, де я колись читав лекцію про Нью-Йоркську групу і Київську школу. Простіше кажучи, я говорив про антропологічну схожість обох літературних угрупувань. А виступав на прохання Андрія Підпалого, який там тоді працював. Батько Андрія – поет Володимир Підпалий – був відомим дисидентом 1960-х років. Я товаришував з Андрієм і відвідував його у тій, власне, історичній вже хаті його батьків – Ніни і Володимира Підпалих, де відчувався поетичний дух. Я жив на квартирі у Богдана Бойчука і смішно згадувати, але Андрій приходив по мене і вітався з Богданом у дверях: «Хайль Гітлер», але руку прикладав до чола, як це було «положено» в радянському війську. Богдан дуже нервувався і не сприймав Андрієвих жартів. Під час ІІ Світової війни його вивезли з Бертників на Тернопільщині до Німеччини на примусові роботи. Він не дуже добре згадував німців, хоч працював у серболужицьких селян, які до нього добре ставилися. Це згодом виникли мої історичні міркування: чи серболужичани у себе на загарбаній землі – були (є) німцями, і чи ми, українці, на своїх споконвічних етнічних землях, є поляками?

Також варто згадати, що професорка Олена Бондарева з Київського університету Бориса Грінченка була у 2018 році була членкинею вченої ради, коли я захищав докторську дисертацію «Міфопоетика Нью-Йоркської групи» в національному університеті імені Тараса Шевченка.

Про що ви зараз розмірковуєте найбільше, що вас цікавить?

Чомусь я весь час згадую те, що сказав колись про мою рідну Холмщину: «Холмщина понад усе!».Це –перефразоване гасло «Україна понад усе!», що апелює до історичних роздумів Теодора Леонтовича з 1848 року про його рідну націю і Україну. Він відважно доводив, що українці в Галичині – не поляки, а українська мова – не діалект польської мови, як це тоді вважалося. Зрештою, це питання було актуальне і в Росії, де казали, що українці – малороси, а їхня мова – діалект російської. Суто моє продовження цієї фрази: «Поезія понад усе!».

Як ви ставитесь до творчості своїх колег – Остапа Лапського, Івана Златокудра, Мілі Лучак, Івана Киризюка?

Це, на мій погляд, дуже глибока поезія. Особисто мене захоплює лірика і філософські думки, втілені у рядках побратимів.

Ви, крім власної творчості, активно займалися перекладом, працювали з поезією відомих українських творців.

Я перекладав українську літературу другої половини ХХ століття – низку відомих імен, зокрема поетів-шістдесятників Ігоря Калинця зі Львова, Миколу Воробйова з Києва, Василя Голобородька з Луганська. Це – поети-верлібристи, яких я дуже люблю читати. Крім того, я мав особистий дозвіл на роботу з віршами Ліни Костенко. Займався також перекладами творів української еміграції, яка відома в український літературі як Нью-Йоркська група: Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Віри Вовк, Романа Бабовала, Марії Ревакович, Жені Васильківської. З польської на українську я перекладав своїх друзів зі Спілки польських письменників. Це цікава практика – опрацьовувати поезію, яку чуєш на авторських презентаціях та літературних читаннях. Але у своєму доробку маю також твори Чеслава Мілоша і Віслави Шимборської. З білоруської на польську я перекладав класика тамтешньої літератури ХХ століття Максима Танка та письменників, які жили чи живуть на Підляшші: Надзєю Артимович, Сократа Яновича, Світлану Бикаву з Мінська і Марію Кобец з міста Пінськ. У планах – зайнятися творчістю Алеся Карлюкевича. Цікаво буде пригадати свої контакти з Максимом Танком. Коли я у 1980-х роках переклав його вірші і надрукував їх в люблінський літературній газеті «Kamena», він надіслав мені листівку з подякою.

Чому тоді я перекладав вірші Максима Танка? Це – наскрізь особистісні твори, написані верлібром, рідкісна форма високого літературного натхнення. На мій погляд, така поезія творила понадчасову структуру в європейський літературі ХХ століття. Натомість творчість Надзєї Артимович в білоруський літературі – нішевий, але водночас міцний і вагомий дискурс. Так само можна сказати про творчість Київської школи. Зараз в Україні багато говорять про вірші Олега Лишеги, тому мої переклади повинні наблизити цього поета польському читачеві. Не можу не згадати тут також про роботу з творами Віри Вовк, яка сама також є перекладачкою. З нагоди презентації моєї книги на Форумі видавців у Львові вона звернулася з віршем «Поворот»:

Яструб повернувся зі Львова

У віночку з рути і м’яти;

На зустріч вибігли песики й крілики

Господаря привітати.

Яструб читає їм вірші

Про червоне вино й лугини,

Та збирається вже на зустріч

До київської гостини.

Віра Вовк у цьому творі говорить, що ювілей, по суті, повинен тривати цілий рік. На вірш Віри я відповів твором «Молитва»:

Молитва моркви в полі

кущиків вересу на світанку

журавлів в дощах

і лелек на гнізді

щораз більш притулює мене

до ласки

яку дарує Господь посеред безгоміння

для мандрівника

і для мурашки.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*