Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №49, 2019-12-08

Минає вже тиждень після закриття 43-го «Ярмарку», а я все ще перебуваю під враженням від цьогорічного фестивалю. Тож, користуючись привілеєм посади журналістки «Нашого слова», дозволю собі поділитися з вами низкою рефлексій, які я привезла з собою із Ґданська додому.


Почну як справжня бабуся з минулого: було мені тоді 20. Завершила я перший рік навчання на факультеті культурознавства Ґданського університету; в минулому залишилися три роки в Білобірському ліцеї, участь у чотирьох «Ярмарках», зокрема один раз уже в ролі організатора. Був це червень 2008-го, тривала підготовка до Фестивалю української культури (ФУК) у Сопоті.
Слід сказати, що не всі мої тодішні колеги – організатори життя української громади, представники ґданської молоді були зацікавлені допомогою в проведенні фестивалю. Деякі навіть відкрито мене відраджували. А я – тоді зелена, як зелена цибулька навесні, і невгамовна у своєму бажанні брати участь в суспільному житті, – одразу долучилася до справ ФУК цілим серцем і душею. У ґданській домівці за місяць до початку фестивалю утворили ми «фестивальний офіс», у якому правила рішуча, життєрадісна, постійно з цигаркою в руці, пані Ольга Дуда зі Щеціна.

Разом із подругою Анею, яка на той час мала вже водійські права та особисте авто, ми допомагали пані Олі в кожній справі. Їздили по готелях і гуртожитках, бронювали нічліги, опікувалися сотнями артистів, гостей, режисерів, керівників, координаторів, планували, де все це шановне товариство погодувати, де вони можуть проводити репетиції та збори, як усіх влаштувати в Лісовій опері в Сопоті, хто з жителів Ґданська буде опікуном українських колективів, хто наглядатиме за порядком біля сцени, хто буде правою рукою й лівою ногою режисера… Одним словом – ми організовували всю логістичну частину фестивалю.

Щоденна присутність у домівці, безупинні телефонні розмови, щоразу нова інформація, напруга в очікуванні, нелегка дружба з табличками в програмі Excel – це все будувало в нас відчуття причетності й важливості заради спільної справи. Коли на місці вже все було більш-менш готове, всі стояли на своїх місцях – почесно приїжджала «Варшава».

Зізнаюся: тоді, як справжня «зелена» молода людина, не мала я жодного уявлення, скільки праці вкладають люди з Головної управи Об’єднання українців у Польщі в підготовку фестивалю. Що насправді не в Ґданську, а у Варшаві, на вул. Kościeliska, знаходився центр управління якщо не світом, то ФУК напевно. Весь бюджет гігантського заходу, мериторично-концепційна підготовка, контакти з представниками української влади, яка відряджала до нас кращих артистів, режисерів, складання програми фестивалю й супровідних заходів – усе це узгоджувалося в Варшаві.

Оргкомітет мав право бути втомленим. Проте коли тобі 20, ти вперше входиш в цю систему, не зовсім її розумієш, але при цьому ніхто тобі нічого не пояснює, тобі хотілося б уваги, але тебе зовсім не помічають, не вітаються, не говорять з тобою, не цікавляться, хто ти й чого сюди прийшов, сприймають як неважливий гвинтик у великій машині – тоді в голові створюється образ «волонтер – це ніхто», і бажання діяти дуже стрімко згасає. Зараз уже ледве пригадую, але в той час це були для мене сильні відчуття. Вони пояснювали, чому так багато друзів, хто хоч раз зазнав таких переживань, не хотіли пробувати цього вдруге.

І хоч обіцяла собі, що і я більше не буду цього робити, – у 2011 році, перед черговим фестивалем, пролунав дзвінок із Варшави, від голови ОУП із проханням приєднатися до організаційного комітету заходу, який мав відбутися тим разом у Кошаліні. Тоді я вже мала роботу й не могла дозволити собі довгий від’їзд до іншого міста, щоб займатися логістикою заходу, тому отримала завдання допомогти режисерам фестивалю, які приїжджати з Києва за день або два перед початком події. Не вміла я відмовити, відчула себе цінною – тому на все погодилася. Отримала місце в готелі, харчування і бейдж із написом «Організатор» – чого ще можна бажати? Проте чомусь моя коротка пам’ять та, як виявляється – не надто багата уява, не передбачили, що мої кошалінські друзі, які так само, як я три роки тому, тижнями працювали над підготовкою фестивалю, будуть на мене дивитися так, як я три роки тому на «Варшаву». Мовляв, приїхала за день до фестивалю, на все готове, виспана й задоволена, а ми ледь тут всі не повмирали, ще й із «почесним» званням «волонтер» на шиї та гірким відчуттям, що ніхто ні за що «дякую» не скаже, – весь час лише напруга та претензії, що цього не знаємо, а те не так зробили.

І от надходить рік 2019-й, коли нібито вже три роки тому помер ФУК, і хай живе «ЯрмарокФест» (до речі, не дуже до вподоби мені цей провокативний вислів, але про це згодом), та я знов чомусь прямую у світ, тим разом не на ФУК, а на «Ярмарок», до Ґданська. У принципі на готове, знову як та «Варшава», тільки з Перемишля. У голові – мільйон думок стосовно дискусійної панелі, яку маю проводити в рамках «ФорумФесту» – супровідного заходу «Ярмарку», але на першому плані – хвилювання, як приймуть мене теперішні організатори заходу. Хоча я усвідомлюю, що «стара гвардія», мої добрі друзі, лишилися на позиціях і розправляють крила, піклуються про нові джерела фінансування, не бояться викликів та безупинно пхають захід уперед, але в оргкомітеті чимало молодих облич, від яких можна очікувати, що приймуть тебе як чужого узурпатора, що приїжджаєш на готове й задираєш ніс. А виявилося зовсім навпаки.

Тому без жодного зерна неправди мушу сказати: Ґданськ не те що тримає рівень минулих років, а – чесно! – космічно прогресує. Атмосфера, яка панує в «ФестКоманді» «ЯрмарокФесту», окрилює. Тут всі (а це п’ятьдесять осіб) – одночасно організатори й волонтери, бо всі пліч-о-пліч працюють на громадських засадах. І кожен гвинтик важливий у спільній справі! Поруч діють люди з Ґурова, Слупська, Ґданська та із Західної, Центральної України і навіть… з Одеси. Відчувається рівновага не тільки між меншиною та мігрантами, а також між дівчатами й хлопцями, між старшими та молодшими. З ними хочеться знайомитися й спілкуватися. Результат – не лише прекрасно організована, сучасна, якісна, яскрава подія, а й, чи не найголовніше, – велике задоволення від співпраці, з яким вертаєшся додому, сідаєш із котом на колінах у кріслі й думаєш: було справді круто.

Пишу все це, звісно, не тому, щоб догодити старим і новий друзям, а також, борони Боже, не тому, щоб хтось подумав – у Ґданську краще, ніж у Перемишлі, Кошаліні чи Варшаві, – не про це йдеться. Кожне місце має свій унікальний потенціал і є іншим матеріалом, у якому доводиться різьбити. Відтак Ґданськ, на мою думку, – це зараз найкраща кузня молодих українських талантів – лідерських, художніх, громадських, технічних (і навтіь бутербродних). Естафетна паличка передається тут від старших до молодших безупинно протягом десятиліть, великою мірою завдяки «Ярмарку» та попереднім Фестивалям української культури. Know-how, досвід, добра атмосфера, відкриті серця роблять так, що бути тут – це задоволення, яких мало.

І коли вже на те пішло – не хочу думати, що Фестиваль української культури помер. Не хочуть так думати і мої ґданські приятелі, попри те що «Ярмарок» називають фестивалем та надають йому загальнодержавного значення. Намагаються вони в такий спосіб заповнити величезну культурно-інтеграційну прогалину, яка утворилася за відсутності ФУК – тобто заходу, який фізично об’єднував українців з усіх кутків Польщі. Разом із відмовою від організації фестивалю втрачено площину інтеграції через культуру як глядачів, так і артистів чи інших учасників заходу різного віку, різних сфер української культури в Польщі. Цілковита регіоналізація заходів у нашому випадку означає дезінтеграцію української культури та української громади в Польщі. У подальшій перспективі це не піде нам усім на користь.

Проте спокійно – не збираюся завершувати на песимістичній ноті. Дивлячись на «ФестКоманду» «Ярмарку» – я переконана, що це потенціал, який може справитися з організацією великомасштабного культурного заходу, навіть рівня ФУК. Це – люди, які вміють працювати разом, але при цьому відкриті для допомоги ззовні, не проганяють «чужинців», а навпаки – швидко знаходять для них роботу, годують та проводжають на світанку до готелю. Тож залишається порекомендувати молодим українцям, які відчувають у собі потенціал діяти й творити, – обирати навчання в вишах Ґданська. А студентам із Ґданська хочеться побажати частіше виїжджати в Польщу та засівати зерно добрих практик в інших містах і містечках, де проживають українські громади. І все це для того, щоб у майбутньому знову – раз на два або три роки – разом з’їхатися, у згоді та з приємністю організувати по-новому потужний та оригінальний захід, рівний тому, яким колись був Фестиваль української культури в Польщі.

Фото Анни Совуль

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*