Незвичайний підляшук

Людмила ЛабовичРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№1, 2013-01-06

Д-р Василь Дмитріюк, Дорогами війни і миру. Спомини з додатком матеріалів до історії сім’ї, 2012, 160 с.

Вийшла друком книжка «Дорогами війни і миру», яка вміщує спогади Василя Дмитріюка (1890–1973) – лікаря, українського політика та громадського діяча з Південного Підляшшя. Написані на прохання приятелів і друзів у 1956–1965 рр. спомини відкривають цікаві сторінки української історії, зокрема, маловідомі факти організування українського політичного та громадсько-культурного життя на Берестейщині.
Книжка – це досить цікава розповідь безпосереднього учасника історичних для України подій, сина підляського селянина, який у 20-ті рр. минулого століття став від Поліського воєвідства українським депутатом Сейму Польщі. Книжка написана прозорою мовою та багато проілюстрована фотографіями й документами, які дають читачеві краще уявлення про описувані події.
Автор спогадів – представник першого покоління підляської української інтеліґенції. Він народився 1890 р. в селі Костомолотах Біло-Підляського повіту, у багатодітній сім’ї. Що незвичне, його батьки – прості селяни, хоч мали аж дев’ятеро дітей, усім дали середню або вищу освіту.

д-р Василь Дмитріюк

В. Дмитріюк виростав у середовищі, де українське національне питання не було виношуване. Про те, що він українець, «довідався» щойно під час навчання у Холмській духовній семінарії. Учитель російської літератури звернув тоді його увагу на малоросійську літературу. Як і для багатьох українців перед ним та після нього, товаришем на шляху до українства став «Кобзар» Тараса Шевченка.
– З тої пори з «Кобзарем» я не розлучався, – згадує В. Дмитріюк, – а перебуваючи на вакаціях у своєму селі читав «Кобзаря» своїм батькам та сусідамселянам, що частенько нас відвідували. Бувало, як зійдуться сусіди до нашої хати, мені тато і каже: «Ану, Васильку, прочитайно ти з тої твоєї книжки, що написана нашою простою мовою». А сусіди кажуть: «Ото пише, ото мова!».
Брат Василя, Карпо, студент філології в Петербурзькому університеті, вже тоді був свідомим українцем. Він став потім, як і його брат, відомим українським громадським діячем і педагогом.
В. Дмитріюк 1909 р. вступив на медичний факультет Варшавського університету. Під час навчання він, один з нечисленних студентів з Підляшшя і Холмщини, належав до Українського студентського гуртка. У своїх спогадах звертає увагу на низький рівень національної свідомості серед підляської та холмської молоді.
В. Дмитріюк найбільш детально описує, зокрема, три періоди свого життя. Перший з них охоплює 1915–1917 рр., тобто час перебування на фронті в Галичині та перший етап визвольних змагань. Під час І Світової війни автор спогадів був лікарем 4-ї Дивізії російської армії на Південно-Західному фронті. Коли в травні 1915 р. його полк перекинуто до Галичини, він мав надію зустрітися зі свідомими українцями. Цікавими та несподіваними можуть здаватися для читача описи його безуспішних старань: «Проходячи вулицями Львова, я розглядався на всі боки, шукаючи ознак українського життя, та ніде його не знаходив, – пише В. Дмитріюк. – У місті було багато російських вояків і цивілів, всюди чулася московська мова (…). Української мови у Львові я не чув. Прикре враження зробив на мене тоді Львів – столиця українського П’ємонту». Авторові споминів довелося шукати свідомих українців у Галичині більше ніж три місяці. Найчастіше він зустрічався з москвофілами або старорусинами. Можливо, лякала уніформа російського офіцера.
Після лютневої революції 1917 р. в Росії і створення Української Центральної Ради В. Дмитріюк брав участь в українізації військових частин російської армії в районі Тернополя. У червні 1917 р. був делеґатом ІІ Загальноукраїнського військового з’їзду в Києві і під керівництвом Симона Петлюри працював у редакційній комісії. Став лікарем Гайдамацького коша Слобідської України.

Посольська посвідка д-ра Василя Дмитріюка

Другий детально описаний розділ життя В. Дмитріюка, що охоплює 1918–1927 рр., розповідає про організування української влади в Бересті та розвиток українського національно-культурного життя в ІІ Речі Посполитій. Автор спогадів став учасником важливих для української історії подій. Після підписання 1918 р. Берестейського договору Дмитріюк потрапив до Берестя, де був організатором Губерніальної медично-суспільної служби Берестейщини, Холмщини і Підляшшя. Коли в лютому 1919 р.місто захопили поляки, почалася ліквідація українських установ. В. Дмитріюк працював тоді в лікарні та займався приватною лікарською практикою. Був активним українським діячем, разом із давніми товаришами почав старатися відновити діяльність Товариства «Просвіта». Однак не вдалося отримати відповідної згоди державної влади, яка не визнавала, що поліщуки – це українці.
В. Дмитріюк 1922 р. взяв участь у заходах, які мали привести до вибору українських депутатів до сейму РП, та очолив список Блоку національних меншостей у Берестейській виборчій окрузі. Кандидати цього блоку отримали тоді три з п’яти депутатських місць. Серед них було двоє українців. Завдяки заходам Дмитріюка-депутата вдалося відновити діяльність «Просвіти» – він був обраний першим головою її управи. Удалося провести парламентську постанову у справі признання 30 тис. злотих на потреби вояків Армії УНР, які перебували в таборах інтернованих у Польщі.
В. Дмитріюк був засновником української приватної школи ім. О. Стороженка в Бересті. Крім того, за його справою в цьому місті відкрито Українбанк.
Третій, детально описаний період життя В. Дмитріюка, – це час лікарської практики в Тересполі в 1932–1939 рр. Зі спогадів українського діяча вимальовується досить невтішна картина ситуації українців у тодішній Речі Посполитій, прикладом чого було хоча б звинувачення автора спогадів в антидержавній аґітації.
У книжці маємо загальні спомини про вересень 1939 р., окупацію й еміґрацію, оскільки в багатому на події житті В. Дмитріюка це були доволі важливі моменти. Отож, уже після вибуху ІІ Світової війни, 3 вересня 1939 р., його арештували поляки та разом з іншими свідомими українцями пішки вели до табору в Березі-Картузькій. Відтак цю територію зайняли німці, які ув’язнили всіх у таборі примусової праці в Дивині. Наприкінці вересня Дмитріюкові удалося повернутись до Тересполя, де він став головою Українського допомогового комітету. Ґестапо 1943 р. арештувало його та ув’язнило в Бересті. Наступного року виїхав до Варшави, звідки був вивезений до концтабору Маутгаузен. Після війни еміґрував до США.

д-р Василь Дмитріюк в однострої російської армії

Книжка вийшла з ініціативи і коштом сина В. Дмитріюка Володимира та його дружини Мирослави, котрі проживають тепер у Баффало (США), на думку яких спогади батька настільки цінні, що варто їх було видати окремою збіркою. Доповнюють її статті В. Дмитріюка, зокрема, про брата Карпа, українського громадського діяча, листи та фольклорні записи з рідного Південного Підляшшя. Підсумовує публікацію стаття підляського історика Юрія Гаврилюка, упорядника споминів, про Берестейщину в контексті української історії. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*