Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №26, 2020-06-28

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – під таким гаслом жив самовідданий борець за національну ідею України, державотворець, правозахисник Михайло Горинь.

За своє життя він запалив не одну свічку на шляху боротьби за відродження і консолідацію української нації. Михайло Горинь був справжнім генератором національних ідей, які стали своєрідним дороговказом для країни у доленосний період  1989-1991 років. Саме йому належить ідея утворення символічного «ланцюга єдності» від Львова до Києва 21 січня 1990 року. Під його керівництвом пройшло відзначення 500-річчя козацтва у серпні 1990-го, коли сотні тисяч людей з’їхалися до могили козацького отамана Івана Сірка у селі Капулівка. 1991 року Михайло Горинь організував у Одесі Конгрес національних меншин. За його ініціативи було започатковано так звану дитячу дипломатію, коли діти з Донеччини і Луганщини їхали на Різдво та Великдень до Галичини, а маленькі мешканці Західної України могли провести свої канікули на Донеччині. На початку 90-х Україна потребувала саме такого ініціативного, щирого, відданого патріота, який жив національними ідеями. На жаль, з часом романтиків та ідеалістів в Україні змінили захланні прагматики. Але це було потім, у наступному столітті.

Народився Михайло Горинь 90 років тому — 17 червня 1930 року у селі Кнісело на Львівщині в родині українських патріотів. Його батько з молодих років брав участь у націоналістичному русі і протягом життя займався політичною діяльністю. Він був прикладом для трьох своїх синів (Михайла, Богдана і Миколи). Молодший брат Михайла Богдан згадував такі слова батька: «Не бійтеся, діти, бути в тюрмі». Родина Горинів постійно зазнавала переслідувань.

Після закінчення школи 1949 року Михайло Горинь вирішив вступати до Львівського державного університету на філософський факультет, оскільки під впливом творів Франка дуже цікавився цією наукою. Але на той час філософський факультет було переведено до Києва, тому він склав іспити на відділення логіки та психології. 1953 року його хотіли виключити з університету за відмову вступити до комсомолу, але за здібного студента заступився ректор закладу. Після закінчення навчання Горинь працював у системі освіти тодішньої Дрогобицької області, але насправді мріяв про наукову працю. У 1961 році він переїхав до Львова, розпочав роботу над  дисертацією, склав кандидатський мінімум. Того ж таки 1961 року відбулося знайомство Михайла Гориня із В’ячеславом Чорноволом. Горинь згадував: «Приїхав студент Київського університету до Львова на практичні курси. Я зустрівся з тим молодим хлопцем – він на сім років молодший був, Чорновіл… Я запропонував своїм друзям прочитати йому лекцію в націоналістичному дусі, через те, що він ще дуже слабий і мало знає. Почав читати йому свою антирадянську лекцію. Який я був вражений і здивований, що Чорновіл захоплений всім тим, про що я говорив. І в шістдесят першому році ми починаємо нашу нелегальну діяльність».

У Львові Михайло зрозумів, що має інше, більш важливе покликання, ніж освітянська робота. Пізніше цей порив переріс у просвітницьку діяльність у масштабах усієї нації, країни. «Зустрічі з інтелігенцією Львова переконали мене, що знову треба відкласти свої наукові аспірації і взятися за набагато важливіші, ніж наука, справи – пробувати відродити українське в Україні, відродити українство і думати, як українському народові вискочити з тих лещат, у яких він опинився», – каже Михайло Горинь у інтерв’ю (аудіозапис зробили Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко в грудні 1999 року), яке згодом лягло в основу книги автобіографічних спогадів-розповідей «Запалити свічу». До речі, розповіді про українську інтелігенцію 60-х років розміщено у книзі «Бунт покоління» (Київ: Видавництво «Дух і Літера», 2004) відомої польської журналістки Богуміли Бердиховської та польської перекладачки, знавчині української літератури Ольги Гнатюк. Це розмови-спогади у вигляді розлогих інтерв’ю  з видатними українськими інтелектуалами, серед яких є Михайло Горинь, Євген Сверстюк, Іван Дзюба.

У 1961 році, познайомившись із київськими шістдесятниками (Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою), Горинь вирішив організувати самвидав і разом з братом Богданом поширювати друковану політичну літературу. Співробітники КДБ (Комітет державної безпеки СРСР, рос. Комитет государственной безопасности СССР), як виявилося, уже стежили за діяльністю Михайла. Ксероксів тоді не було, все друкували на машинці або перефотографовували, причому всі друкарські машинки були зафіксовані в КДБ. Доводилося вдаватися до певних комбінацій: відривати літери і приварювати їх знову, щоб змінити зовнішній вигляд шрифту. У Львові під керівництвом Михайла Гориня цокотіли машинки і ширився Україною самвидав. 

1965 року почалася хвиля арештів. Михайла разом із братом Богданом заарештували 26 серпня 1966 року за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді – та засудили на 6 років таборів суворого режиму. 26 серпня 1971 року Горинь вийшов з табору, але лише через рік отримав прописку у Львові, де жила його родина. Не зміг влаштуватися за фахом, тому 5 років працював кочегаром. У 1970–1980-х роках цей рід занять став популярним серед радянських дисидентів. Робота була неважкою, залишалося багато часу для читання, тому кочегарами працювали і В’ячеслав Чорновіл, і Роман Крип’якевич, і Василь Стус, і багато інших, хто мав «заборону на професію» в СРСР.

Михайло Горинь брав активну участь у діяльності Української Гельсінської групи, створеної у 1976 році. Разом із В’ячеславом Чорноволом та братом Богданом Горинем він розробив «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки», оприлюднену 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв’язнів.

Тодішнє кремлівське керівництво вело як завжди брехливу і нікчемну гру, намагаючись не афішувати той факт, що, підписуючи Завершальний акт Гельсінської наради, СРСР брав на себе зобов’язання забезпечувати права і свободи для своїх громадян. Вже за кілька місяців почалися переслідування та арешти учасників групи, адже свобода слова і захист прав громадян режим визнавав тільки на папері. Відчувши, що протестні акції розхитують комуністичну систему в Європі, режим почав застосовувати свій добре відпрацьований механізм: немає людини – немає проблеми. 3 грудня 1981 року Михайла Гориня знову заарештували. Цього разу його засудили як «рецидивіста» на 10 років таборів і 5 років заслання у сумнозвісний табір в Кучино Пермської області. Такий самий термін отримав і Василь Овсієнко, український публіцист, громадський діяч, дисидент, який нині став справжнім хранителем і літописцем історії репресій радянського режиму. У його спогадах можна прочитати: «Тоді така мода була – з політв’язнів робити кримінальних злочинців. Цього разу я дістав на всю котушку – 10 років особливого, себто камерного, режиму, 5 років заслання і звання особливо небезпечного рецидивіста. Такими самими рецидивістами були Василь Стус, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Олесь Бердник. Словом, у концтаборах українці становили більшість, хоча у “совєцькій імперії” їх було лише 16% від загальної кількості населення. Це знак того, що ми ніколи не припиняли боротьби за національне визволення».

Цей каральний заклад називали «табором смерті». Лише у 1984–1985 роках там померло четверо українських в’язнів: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Наступним мав стати Михайло Горинь. Наприкінці червня 1987 року в нього стався черговий серцевий напад. Це вже був час перебудови, і щоб не мати ще однієї смерті політв’язня, Михайла терміново помилували.

Колесо історії тим часом стрімко набирало обертів. 6 вересня 1987 року у Львові Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Зорян Попадюк і Степан Хмара поширили заяву про створення ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. У вересні 1989 року на установчому з’їзді Народного Руху України, який відбувся у Києві, головою організації став Іван Драч, секретаріат очолив Михайло Горинь. На з’їзді він виголосив доповідь про права людини, права народу, права нації. І зокрема зауважив: «Масовий терор, філософія ненависті, знецінення особистості породили панічний страх, який став головним мотивом поведінки морально скалічених громадян. Тільки суверенна демократична українська держава забезпечить особі і народові права». З 1990 по 1994 роки Михайло Горинь був депутатом Верховної Ради України. Очолював Українську Республіканську партію. 2000 року його було обрано головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. Він опікувався проблемами української діаспори, відвідував з делегаціями українські громади Польщі, Словаччини, Бельгії, Сербії, країн Балтії. Гориня відзначено високими державними нагородами Польщі та України.

Нехай у серцях нинішніх і прийдешніх поколінь не згасне свіча рятівної віри, жертовності і національного піднесення, запалена колись великим сином України – Михайлом Горинем.

Фото – з відкритих джерел, надані авторкою

Поділитися: