Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №21, 2018-05-27

На початку травня відзначали річницю хрестоматійного спільного українсько-польського військового параду в центрі Києва з нагоди перемоги над більшовиками. Тоді Армія УНР і Війська польського приймалися на Хрещатику. Нині, 98 років після того, у травні відбулося кілька формотворчих баталій про польсько-українські відносини, над якими пропоную спільно з читачами поміркувати.

Спершу про текст, який у мене залишив гіркоту. Це колонка «Українські відхилення від норми» Пйотра Сквєцінського в консервативному тижневику «Sieci». Автор, досить шанована людина серед опонентів (що рідкість у нинішній Польщі), вважає: «Багато сьогоднішніх корифеїв української свідомості, зокрема інтелектуалів, це люди, виховані в російській культурі, або навіть більше – у російському дусі як такому. На певному етапі життя вони, уже дорослі, під впливом роздумів чи емоцій прийняли драматичне рішення про зміну національної приналежності». З цього автор робить висновок, що українські еліти дуже податливі на націоналізм, адже «вони мусять без перерви переконувати самих себе, що вибір був правильним», а також «їм дуже важко прийняти до відома, що хтось чужий може мати щодо України слушні претензії». Як підсумовує автор, «коли поляки дискутують з українцями, їм здається, що їхніми партнерами є сучасні люди, а це неправда, – закінчує Сквєцінський, – переговори з українцями – це переговори з людьми ХІХ століття».

Голос другої сторони на цю тему – на українському сайті «Європейська правда», де доктор політичних наук Галина Зеленько пише: «За своєю суттю український націоналізм є антиросійським і спрямований всередину – на відродження національної самоідентифікації українців і форсоване формування політичної нації. Він є радше громадянським – виявом патріотизму, хоча часом доволі агресивного». «В Україні націоналізм спрямований на відродження пам’яті борців за українську державність, звідси й героїзація ОУН та УПА», – продовжує Зеленько. При цьому вона вказує, що, попри всі побоювання Сквєцінського, «націоналістичні сили в Україні, на відміну від Польщі, мають примарні парламентські перспективи». Авторка наголошує, що каталізатором націоналістичного сплеску в Польщі та Україні була міґрантська криза в ЄС, з одного боку, і російсько-український збройний конфлікт – з другого.

На відміну від польського публіциста, який у своїх висновках опустив українську еліту до рівня троглодитів, українська авторка робить непопулярний досі в українських ЗМІ висновок: «Проблема [між Польщею і Україною] не розсмокчеться зі зміною політичних сил у двох країнах. В Україні сплеск націоналізму – це, як не дивно, здорова реакція суспільства на російську військову аґресію. Якби такої реакції не було, можна було б ставити інше питання: а у нас взагалі громадянське суспільство є?».

Позитивне в цьому процесі це те, що українська сторона щораз більше починає розуміти, що минуле, скоріш за все, буде постійною, а не тимчасовою проблемою з Польщею. Почуття постійності історичної проблематики спричинило, що серед польських та українських інтелектуалів іде пошук відповіді на питання: а як же формувати позитивний порядок денний польсько-українських взаємин?

І дуже часто відповідь звучить так: українська еміґрація до Польщі. Вона, на думку багатьох учасників польсько-українських відносин, здатна налагодити міжлюдські взаємини, переключити політичні відносини з минулого на сучасність. Я із щораз більшою настороженістю слухаю цю відповідь. Вона нагадує радше якесь замовлювання під час ворожіння, аніж реальний рецепт покращення відносин (це ніби леґенда, мовляв, повторіть якесь чарівне слово сорок разів і буде вам щастя; з еміґрантами також: згадайте їх три рази на день і все розсмокчеться).

Чому мене це турбує? На мою думку, масова українська еміґрація в Польщу – це не еміґрація за вибором, це лише еміґрація випадку. Ані Польща особливо не постаралася у притягненні громадян України (низький рівень безробіття нині скрізь в ЄС), так і українці спеціально не вибирали цього напрямку. А це вже той «пісок», на якому намагаються збудувати «кам’яний міф» української еміґрації. Немає політики щодо еміґрантів в Україні, майже нема стратегії щодо них і в Польщі, тому вся віра в еміґрантів може посипатися в лічені дні. Значна частина української еміґрації в Польщі – це міфи та незліченна кількість, при тому, що олітично ця тема вибухонебезпечна. Еміґрант у Польщі поки що не став частиною відносин, він є лише цифрою (на щастя, переважно позитивною). Тому те, що велика надія польсько-українських відносин пов’язана з еміґрацією, змушує мене з великим неспокоєм дивитися в їхнє майбутнє. Для того, щоб еміґрація дійсно вибила польсько-український порядок денний з зачарованого кола минулого, потрібно в Києві та у Варшаві багато інституційної, систематичної і добре спланованої роботи. Значно більшої, ніж до сьогодні з історією двох народів. На жаль, я не бачу, щоб хтось принаймні спробував обговорити напрями цієї роботи.

Поділитися: