Юлія Камінська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №36, 2019-09-08

«Не бійтесь заглядати у словник — це пишний яр, а не сумне провалля…» Максим Рильський

Упродовж майже всієї історії існування нашої країни українська мова виборювала право бути державною. За часів незалежності мова довго була інструментом політичної боротьби та засобом мобілізації суспільства, а іноді – відвертою спекуляцією, до якої вдавалися ті чи інші політики залежно від своєї наближеності до влади. Отже, конфлікт мови і «язика» завжди був і буде на часі.

Актуальними і промовистими є слова видатного українського вченого, митрополита, мовознавця, педагога Івана Огієнка: «Тепер, коли ми творимо самі своє вільне життя, дочасно буде спинитися, озирнутися, окинути оком той довгий шлях, що ми його перейшли… У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно склав свою культуру народ український. Скрізь, на всьому поклав він свою ознаку, ознаку багатої і яскравої талановитості». Ці рядки стосувалися періоду становлення українського книговидання XVI-XVII століть, розквіту наукової, культурної, просвітницької діяльності. Цей період закарбувався в історії України посиленням політичного та соціального гніту, утисками мови і як наслідок — протестними настроями та діями. Саме на такому історичному тлі — не завдяки, а всупереч — 392 роки тому, 21 серпня 1627 року, побачив світ перший великий друкований словник української мови «Лексикон славенороський і імен толкованіє», надрукований на кошти автора Памво Беринди у Києво-Печерській лаврі.

Безперечно, поява словника була зумовлена вимогами і потребами тогочасногого культурного і релігійного життя України. Нагальної актуальності набула мова книжна — нею стала церковнослов’янська, зі своїми давніми традиціями.

У братських школах окремі дисципліни викладали церковнослов’янською, а також вивчали її як окремий предмет. Саме тому перекладний церковнослов’янсько-український словник був необхідний учням і викладачам братських шкіл, а також – широким верствам населення. До появи «Лексикону» функції перекладного, а частково й тлумачного словника виконував «Лексис» Лаврентія Зизанії (1596 рік), який містив майже 1000 слів. Словник Беринди налічував близько 7000 слів церковнослов’янською мовою з перекладом і тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Памво Беринда підкреслював непересічне значення церковнослов’янської мови для поширення грамотності, називав її «великою», адже саме вона використовувалась у перекладених з грецької церковних гімнах та літургіях. Упродовж тридцяти років Павмо Беринда наполегливо і ретельно займався укладанням словника.

Видатний діяч українського просвітництва XVII століття залишився в історії не лише як талановитий лексикограф, а також як поет, перекладач, редактор, друкар і гравер, людина справді енциклопедичного рівня знань.

На жаль, у нас є дуже мало біографічних відомостей про Памво Беринду. Одна з історичних довідок свідчить про те, що його родина мала молдавське походження. За іншою версією, він народився на Прикарпатті, а саме – на Самбірщині. Освіту Памво (до прийняття чернечого постригу при хрещенні він отримав ім’я Павло) здобув у Львівській братській школі, тоді ж захопився друкарською справою. До речі, при цьому навчальному закладі функціонувала досить велика друкарня. Памво вивчав давньоукраїнську та давньогрецьку мови, а загалом опанував їх більше десяти, серед яких – латинська, польська, давньоєврейська, сирійська та інші. Закінчивши школу, Памво Беринда на запрошення львівського єпископа Гедеона Балабана переїхав на Івано-Франківщину, де організував книговидавничу справу й утримував друкарню. В цей період Павло одружився, прийняв сан священника, у нього народився син Лукаш.

На початку XVII століття у Києві спостерігається пожвавлення й розвиток культури, просвітництва, релігії.

1617 року Беринду як знаного на той час книговидавця і вченого запросив архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький. Таким чином друкар потрапив до Києва. Він брав безпосередню участь у редагуванні, виправленні та перекладі церковних текстів. 1620 року Беринда був удостоєний звання помічника патріарха, а невдовзі він став директором Києво-Печерської друкарні. Як редактор і перекладач Памво Беринда працював над лаврськими виданнями «Анфологіон» (1619), «Номоканон» (1620), «Бесіди Іоанна Златоуста» (1623), «Повчання авви Дорофея» (1628).

Друкар наголошував, що до церковних справ слід залучати живу народну мову. І навіть не боявся робити такі сміливі заяви: «Широкий и великославний язик словенский трудності до верозуміня многиї в собі маєть, зачім і сама церковь російська многим власним синам своїм в огиду приходить». Отже, словник мав неабияке практичне значення — наближав церковнослов’янську мову до живої розмовної. «Лексикон» складався з двох частин: словник перекладений і словник іншомовних слів. Загалом він містить елементи тлумачного, етимологічного та енциклопедичного словників, це – масштабна систематизована праця, надрукована окремим виданням. Особливу цінність мають тлумачення і переклади слів саме українською літературною мовою. Також автор наводить приклади використання лексики у різних діалектах, зокрема, покутському і бойківському.

І на завершення знову звернімося до мудрих слів Івана Огієнка: «…Саме друкарська справа XVII століття, а отже – словник «Лексикон», має велику вагу — вона допомогла Україні міцно звестися на ноги і визнати себе окремим народом». І навіть через 392 роки сподвижницька діяльність Павмо Беринди не втратила свого значення й актуальності, адже мова — це живий організм, і, щоб зазирнути до її глибин, нам треба відкривати словники і знайомитися з перекладами, тлумаченнями, етимологією, синонімікою і засобами словотворення.

Поділитися: