Орест Лопата ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №3, 2020-01-19

Останніми роками у польських містах часто можна побачити антиукраїнські написи. Один із них, про який писали і в «Нашому слові», нагадаємо зараз нашим читачам.

На противагу цій агресії неочікуваним став вихід книги Казімєжа Вуйціцького «Коротка історія УПА для поляків. Чи історики нас примирять?». Причини написання такої книжки автор пояснював під час зустрічі з читачами у Варшаві. Він зазначає, зокрема, що, попри заяви політичних лідерів Польщі та України про те, що «історію треба залишити історикам», науковцям не вдалося примирити громадян обох країн.

Про події 1943 року на Волині відомо відносно багато, однак їхня інтерпретація, пояснення контексту та причин різняться в залежності від того, з якого боку кордону звучать. Рівень історичних знань серед пересічних поляків та українців – доволі низький, а уявою людей заволоділи пристрасті та ресентименти (почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач – ред.). Казімєж Вуйціцький зробив детальний огляд 20-річного шляху до польсько-українського поєднання. Він цитує вчення Івана Павла ІІ, заяви польських та українських єпископів, пише про відвідини президентами обох країн місць національної пам’яті і вшанування жертв 1940-х років, наводить політичні заяви лідерів, приклад співпраці Світового об’єднання вояків Армії крайової та Об’єднання українців у Польщі. Читачеві також варто пройти ще раз цей складний шлях – хоча б для того, аби зрозуміти нашу сьогоднішню позицію у процесі примирення поляків та українців.

Казімєж Вуйціцький притримується досить песимістичних поглядів, бо діалог між Києвом та Варшавою наразі зосереджений на тому, чи на Волині у 1940-х роках відбувся геноцид польського народу, чи друга польськоукраїнська війна. «Здається, що, парадоксально, одні громадяни Польщі вбивали інших громадян цієї ж країни, – пише автор. – Не йдеться про те, щоб поляки та українці любили одне одного. Істотне значення має взаєморозуміння. Аби поважати одне одного, треба мати дещо ширші знання, ніж ті, результатом яких є написи „Jeb..ć UPA” на стінах».

Учасники зустрічі у столичному Українському домі, що пройшла у грудні, мали нагоду переконатися у слушності цього твердження, коли слово взяв літній чоловік та почав кричати про геноцид на Волині і причетність до цього «злочинної» Української повстанської армії. Казімєж Вуйціцький холоднокровно відповів йому: «Ви не розумієте, про що ми тут говоримо. Найкраще буде, якщо ви залишите цю залу». Чоловік так і зробив.

Цей епізод показує, що, пишучи про історію УПА для поляків, Вуйціцький взявся за дуже складну справу – чи деякі польські громадяни взагалі наважаться взяти книгу до рук? Автор однаково критично ставиться і до історичних, і до політичних подій над Віслою та Дніпром. Знаючи, що матиме опонентів в обох країнах, він сам називає себе «ляхобандерівцем», тобто своєрідним «українським поляком» чи то «польським українцем». Хоча заголовок видання вказує на УПА як на головну тему книги, в окремих фрагментах Казімєж Вуйціцький посилається і на Галицьку Русь короля Данила, і на польсько-литовську державу – зокрема, пояснюючи виникнення у Польщі «міфу східних кресів», тобто «втрачених земель на сході».

Я зібрав кілька головних тез із цієї книжки.

Українська повстанська армія

Оскільки бойові дії проти радянської влади продовжувалися аж до початку 1950-х років, а партизани зазнавали жорстоких репресій, УПА можна порівняти із польськими «проклятими солдатами» (пол. «żołnierze wyklęci»). Переслідування, депортації населення, особливо в Галичині та на Волині, стали джерелом легенд про героїчну боротьбу за Україну. Попри це, Казімєж Вуйціцький однозначно заявляє – вояки УПА мали на руках польську кров. Тепер – час на вибачення. Доки Верховна Рада не визнала УПА воюючою стороною, заява «пробачаємо та просимо пробачення» була для України неможливою, оскільки підтримувала би пропаганду Москви про «гітлерівських прихвостнів» (окрему увагу автор присвячує діям Кремля на Волині під час ІІ Світової війни, а також зараз, у добу «гібридної війни»). Україна, однак, досі не зробила цього жесту.

Степан Бандера

Під час зустрічі з читачами Казімєж Вуйціцький зазначив, що усе своє зріле життя Бандера провів у тюрмах та концтаборі. Політичний терор Організації українських націоналістів у довоєнній Польщі не призвів до припинення асиміляційної політики, не зупинив пацифікації (урядової політики, спрямованої на утихомирення, замирення («пацифізм», запроваджений насильницькими методами національних меншин – ред.) та руйнування українських церков, а самого Бандеру засудили до смертної кари. Під час ІІ Світової війни політичний альянс із ІІІ Райхом виявився повністю невдалим, проголошений у Львові у 1941 році Акт відновлення української державності спричинив німецькі репресії. А найважливіше – боротьба УПА «проти всіх» за вільну Україну, зазнала невдачі; Західна Україна стікала кров’ю мирного населення.

«Креси»

Витоки Волинської трагедії 1943 року Казімєж Вуйціцький вбачає в історичних, соціальних та політичних умовах ще литовсько-польської держави; він нагадує також про українське розчарування від результатів І Світової війни. Інший суттєвий чинник – Волинь була вкрай бідним польським регіоном, а українське населення становило там більшість. Книжка читається із зацікавленням (зокрема, аналіз подій та висновки автора) і розумінням, адже факти з історії України та Польщі відомі читачам «Нашого слова». Після 3-годинної зустрічі Казімєж Вуйціцький підписав нам свою роботу: «Для редактора українського „Нашого слова” з проханням про прочитання». Завершивши знайомство з книгою, я з таким же закликом звертаюся до інших читачів – українських і польських.

***

Kazimierz Wóycicki, «Krótka historia UPA dla Polaków. Czy historycy nas pogodzą?», Warszawa, Pracownia Wydawnicza Andrzej Zabrowarny. s. 214.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*