{mosimage} Мало де у футбольних історичних довідниках згадується про те, що Сергій Амілехін грав у своїй кар’єрі за представника Сумщини “Нафтовик”. Можливо тому, що охтирська команда, коли виступав там цей гравець, була представником першої та другої ліги. Утім, близько десяти років свого життя гравець цьому клубу віддав. Його більше пам’ятають у Львові за виступами в “Карпатах” та в Івано-Франківську – за “Прикарпаття”.
Кілька разів у своєму житті Амілехін хотів підкорити столицю України – Київ, але місто, ніби під дією якихось магічних сил, футболістові не далося.

Сергій Володимирович АМІЛЕХІН народився 12 червня 1974 р. Нападник.

Зародження чемпіонату незалежної України (1992 р) збіглося якраз тим періодом, коли Амілехін почав виступати на професійному рівні. Першим його колективом стала полтавська “Ворскла”, яка останній радянський чемпіонат завершила у другій лізі, а новий розпочала в першій українській. Пробувши там сезон, а саме три місяці, Сергій Володимирович допоміг своїй команді зберегти прописку в першій лізі.
Та вже в міжсезоння гравець залишив Полтаву й переїхав до Охтирки, Сумської області, де якраз у першій лізі виступав “Нафтовик”. Нападник не прогадав: його команда за підсумками сезону 1992/1993 посіла в турнірній таблиці місце сходинкою вище, аніж “Ворскла” – третє. Однак попри те, що команда завоювала бронзові медалі чемпіонату України серед команд першої ліги, завдання – вихід до найвищої ліги – вона не виконала.
Футболіст не знітився й спробував щастя ще раз: в наступному сезоні боровся за вихід до елітного дивізіону. Та вже в осінній частині сезону 1993/1994 стало зрозуміло, що найвища ліга представникові Сумщини “не світить”. Саме в цей час його більш-менш стабільну гру в першій лізі помітив тренерський штаб представника найвищої ліги чемпіонату України львівських “Карпат” на чолі з Мироном Богдановичем Маркевичем. І вже взимку 1994 року Амілехін одягнув “біло-зелену” футболку.
Весняна частина змагань розпочалася для гравця досить непогано: на виїзді був битий харківський “Металіст” (1:0), потім львів’яни відібрали очки у Дніпропетровську в “Дніпра” (1:1), ще в наступному турі переграли удома донецький “Шахтар” (1:0). Лише в середині другого кола команда дещо пригальмувала, поступившись “Зорі-МАЛС” і вдома луцькій “Волині”, та й сам футболіст у цей період здебільшого перебував на лаві запасних. Лише в останніх чотирьох турах Амілехін відіграв матчі повністю, але його команда в них взяла лише три очки. Загалом же Сергій Володимирович зробив внесок у те, щоб львівська команда того чемпіонату посіла високе п’яте місце, а в Кубку України дісталася аж до півфіналу. Тоді ж тренери молодіжної збірної України U-21 викликали його навіть на товариську зустріч зі збірною Словаччини.
Новий сезон, 1994/1995, Амілехін розпочав знову в “Карпатах”. Футболіст став гравцем основного складу, перебуваючи у матчах на полі практично без замін. Однак, голів від нього, як від нападника, знову не було, до того ж “Карпати” почали втрачати позиції. “Шахтареві” поступилися на виїзді 0:3, зіграли внічию з “Темпом” (Шепетівка) та “Прикарпаттям” (Івано-Франківськ). Переграли вдома майбутнього володаря бронзових медалей “Дніпро” 3:1, але не змогли обіграти “Чорноморець” та вінницьку “Ниву” (0:0 та 1:1 відповідно). Саме тоді у гравця з’явилася можливість спробувати свої сили в київському “Динамо” і Амілехін під час зимового антракту сезону 1994/1995 залишив Львів. До основи столичного “Динамо” гравець не потрапив, глухо засівши у “Динамо-2”. Коли ж на початку сезону 1995/1996 стало зрозуміло, що нападнику в команді вітчизняного ґранду нічого не світить, він залишив Київ і поїхав до Івано-Франківська, де якраз у найвищій лізі чемпіонату України виступало “Прикарпаття”. Удруге в елітному дивізіоні гравець опинився завдяки тренеру Ігореві Юрченку.
Там Амілехіну вдалося сходу стати гравцем основного складу. Не без його допомоги івано-франківці розгромили кременчуцький “Кремінь” (5:2), переграли “Шахтар” (2:0), зіграли в Києві (!) унічию з майбутнім чемпіоном “Динамо” (1:1). Завершили осінню частину змагань івано-франківці нічиєю з майбутнім срібним призером чемпіонату “Чорноморцем” (1:1). Навесні прикарпатці, хоч і нестабільно провели змагання, проте міцно закріпилися в середині турнірної таблиці.
Проте в міжсезоння 1996 року Амілехін залишив Івано-Франківськ.
Після “Прикарпаття” доля знову манила футболіста до столиці і знову, як й у випадку з “Динамо”, ніби познущалася над ним. Третім колективом Амілехіна у найвищій лізі чемпіонату України став київський ЦСКА, який тоді очолював Володимир Федорович Лозинський. Схоже, це була ще одна помилка Сергія Володимировича (після “Динамо”), оскільки він відіграв у команді армійців лише два матчі.
Після ЦСКА, залишивши непривітну столицю, нападник повернувся до однієї з команд, у яких розпочинав свою кар’єру – охтирський “Нафтовик”. У команді Сумщини, яка тоді виступала в першій лізі, Амілехін провів повноцінний сезон і допоміг їй посісти високе п’яте місце. Гравцеві вдалося навіть учетверте потрапити до команди найвищої ліги чемпіонату України. Цього разу Сергій Володимирович потрапив до кіровоградської “Зірки”, яку тоді очолював Олександр Довбій. Там футболістові вдалося стати гравцем основи, проте бажаного результату це не принесло: кіровоградці програли донецькому “Металургові”, одеському “Чорноморцю”, “Дніпру”, “Шахтареві”. Болючим ударом для команди й для самого Амілехіна став виїзд до Кривого Рогу, де підопічні Довбія зазнали розгромної поразки від “Кривбасу” (0:4). Після цього Сергій Володимирович відіграв ще одну гру в чемпіонаті та дві – у Кубку України (одну з яких неповністю) і залишив Кіровоград. Більше у найвищій лізі чемпіонату України футболіст ніколи не грав.
Після найвищої ліги Амілехін ще два з половиною роки грав у своїй новій-старій команді “Нафтовик” (Охтирка). Разом з нею вилетів з першої ліги до другої, потім знову повернувся до першої й закріпив її на високому сьомому місці. А під час зимового антракту сезону 2001/2002 залишив країну.
Після України поїхав до сусідньої Росії, де ще грав на першість Орловської області, виступав за саратовський “Сокіл”, перебував на оглядинах у сочинській “Жемчужині”.
Нині мешкає в російському Орлі, де працює дитячим тренером у місцевому футболі, грає за ветеранів та реґулярно приїздить на дитячо-юнацькі турніри в Суми зі своїми підопічними.