Павло Лоза ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №43, 2019-10-27

Розмова з отцем митратом Стефаном Батрухом, головою фонду духовної культури прикордоння в Любліні, який став лауреатом нагороди «Людина польськоукраїнського примирення». урочиста церемонія відбулася 10 жовтня в греко-католицькій церкві собору Святої Софії (мудрості Божої) у Римі. Стефан Батрух став першим її лауреатом.

Пароха греко-католицької парафії у Любліні нагородили за ініціювання та підтримку польсько-українського примирення та керівництво фондом духовної культури прикордоння, який уже багато років організовує Дні добросусідства в Корчмині. у рамках події відбуваються зустрічі та молитви для примирення Польщі й україни. також священик Стефан Батрух популяризує інформацію про блаженнійшого отця омеляна Ковча – у медіа та на численних конференціях.

Примирення. Що це для Вас означає? Перш за все – це процес. Він різний у кожному регіоні, по-різному проявляється також між сусідніми народами.

З одного боку, цей процес має на меті заохочувати до співпраці та долати різні перешкоди. Часто ці перепони спричинені політичною діяльністю, яка сіє недовіру та перешкоджає тісній співпраці між народами. Примирення пов’язане не лише з війною. Воно може мати різну інтенсивність та різну насиченість, але ніколи не перестає бути актуальним і важливим у відносинах між людьми, суспільствами і народами. Існують внутрішні примирення у рамках однієї держави, у якій не вдається випрацювати спільну стратегію. А процес примирення має сприяти, щоби між поляками та українцями не лише не було ворожнечі, а і щоб була тісніша співпраця на різних площинах і напрямках.

Ваша ініціатива Днів добросусідства — це один із елементів, який має долати цю недовіру серед людей?

Коли я на початку 2000-х років починав реалізовувати цю ідею – проведення зустрічей на кордоні, тобто місці, яке розділяє два народи географічно, політично та адміністративно, багато хто говорив, що це нереально. Хтось вказував на труднощі у формальних справах; були також інші думки – мовляв, коли люди з обох боків кордону зустрінуться, між ними може виникнути непорозуміння, що дійде до сварок чи навіть бійок. Сумніви мала також поліція. Перша зустріч показала, що вони безпідставні. Цей момент продемонстрував, що українці не хочуть якогось особливого ставлення чи привілеїв на кордоні – вони хочуть, аби їх не принижували і не ображали. Під час перших зустрічей люди відчули, що до них ставляться з пошаною.
Інший важливий аспект – зустрілися ті люди, яких кордон розділяє. Побачили, що вони схожі, що мають подібні проблеми, що більше речей їх об’єднує, а не різнить. Я вважаю, що Дні добросусідства – це був і є спонтанний спалах взаєморозуміння і бажання бути разом. Зараз люди самі організовують ці зустрічі.

Добросусідство почалося у Корчмині. Чому саме там?

Воєводський реставратор пам’яток із Любліна хотів врятувати святиню у Корчмині, яка була у аварійному стані. Наша парафія вже мала досвід перенесення дерев’яної святині з Тарношина до Любліна, тож ми зацікавилися цією справою. Почавши їздити до Корчмина, я довідався, що майже на самому кордоні з українського боку є капличка і джерельце, куди жителі села ходили колись на празник Успіння. У 2003 році я поїхав на це святкування. Побачив, що людей, які живуть по обидва боки кордону, розділяє колючий дріт. Тоді з’явилася думка – організувати спільне свято біля джерельця. Через рік вдалося провести перші Дні добросусідства. Опісля місцева влада у інших прикордонних регіонах почала просити нас про організацію таких ініціатив. Ідея набула поширення.

Перехід «Долгобичів-Угринів» – це один із результатів Днів добросусідства, що там проходили?

Цей захід показав місцевій владі, що треба докладати зусиль самостійно, а не чекати, поки Київ та Варшава вирішать за них питання пункту пропуску; він допоміг також подолати ментальні кордони у головах людей. Місцева влада не вірила, що зустрічі для людей можна зробити в місці, де немає пункту перетину кордону. Зараз вони самі пишуть прикор
донникам з проханням про дозвіл, аби зробити інші тимчасові пункти пропуску. Так на один день кордон відкривається для жителів Белза, аби вони могли піти на прощу до Ченстохови; для спільноти з ґміни Ульгівок – аби вона відвідала свято в Угневі; перед 1 листопада відкривають перехід до колишнього села Ворохта на Львівщині, що на самому кордоні з Польщею – аби люди могли поприбирати могили, де спочивають мешканці села.

Ви сказали про ментальні кордони. Раніше ми вже мали різноманітні жести з обох сторін, коли українці і поляки вибачали та просили вибачення. Наприклад, підписання напередодні вшанування пам’яті жертв 70-х роковин злочину на Волині у 2013 році спільної декларації між Українською греко-католицькою церквою та Римо-католицькою церквою Польщі. Тоді відбулася також спільна молитва за участі глави УГКЦ блаженнійшого Святослава, тодішніх голови Конференції єпископату Польщі Юзефа Міхаліка та президента Броніслава Коморовського. Але примирення у цьому питанні й далі немає.

Не зовсім так. Є різні категорії людей. Частина з них має в собі глибокі рани, спричинені втратою близьких. Вони були покинуті, ніхто не простягав їм руку та не проявляв розуміння. Це спричинило дуже велику травму, ці люди проявляють свій біль дуже емоційно, навіть агресивно. На жаль, політики це використовують. Не тому, що хочуть загоїти рани, а тому, що спекулюють на емоціях у політичній грі. Один зі шляхів протистояння цьому явищу – подальша діяльність задля примирення, зустрічі з людьми, які носять в собі цей біль.

Є також люди, які мають в собі силу, аби думати про майбутнє та шукати те, що нас об’єднує. Примирення не відбувається миттєво й одноразово, не охоплює всіх і вся. Люди мають різну свідомість і різний родинний досвід. Не можна думати, що у випадку інших народів це проходило легко. Кожні відносини між сусідами відрізняються, а надто коли дійшло до протистояння.

Ви мали нагоду розмовляти з членами сімей, родичі яких були вбиті на Волині, Ви їздили з ними туди. Розкажіть про це.

Це була спільно організована поїздка, де ми відвідували, зокрема, місця, пов’язані з протистоянням та зі смертю невинних людей; шукали спосіб перемогти цей біль. Думаю, така ініціатива допомогла деяким людям інакше подивитися на проблему і звільнитися від негативних спогадів. Ми були також на Галичині, завершенням спільної подорожі стало село Вижняни на Львівщині. Там українська та польська сторони спільно намагаються відновити римо-католицький костел.

Встановлення пам’ятника блаженнійшому Омелянові Ковчу в Любліні – це ще одна ініціатива, що може допомогти у примиренні?

Думаю, що всі дії, які спонукають людей до співпраці, роблять примирення реальнішим. Навколо ідеї встановлення цього пам’ятника гуртуються поляки та українці. Отець Омелян Ковч був прикладом людини відкритої, толерантної, готової до самопожертви. Те, що співв’язні називали священика парохом Майданека (нацистський концентраційний табір неподалік Люблі- на – ред.) – вияв великої пошани до нього. В архівах нечасто можна наткнутися на інформацію про те, що когось із духовенства називали парохом концтабору. Тому, коли реалізовується ідея, до якої причетні поляки й українці, римо-католики, греко-католики й православ- ні – це можна назвати примиренням. Додам, що без огляду на політичну приналежність і погляди депутатів міської ради Любліна, рішення про встановлення пам’ятника було прийняте одноголосно. Ця ідея їх примирила.

Хочу спитати про ще один пам’ятний знак. Колись Ви сказали, що в селі Руда-Ружанецька, де 21 травня 1945 року представники Української повстанської армії та польської Армії крайової підписали угоду та оголосили про взаємну допомогу, теж має з’явитися пам’ятний знак.

Я б хотів, аби з цієї думкою освоїлися – і місцева влада, й інші люди. Думаю, зараз саме це відбувається, і відзначення цієї події буде. Для цього все готово. Але немає необхідності робити це вже зараз. Я вважаю – інколи краще, щоби справа «дозріла». Для примирення так само потрібен час. Є різні середовища і люди. Одні більше схильні прийняти пропозиції, пов’язані зі співпрацею та спільним виясненням трагедії минулого, інші – більш закриті, переживають великий біль. Не можна змушувати цих людей до примирення. Кожному на це потрібен свій час.

Фото надане о. Стефаном Батрухом

Поділитися: