Спогад Івана Павлика ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-07-08
Я вже на схилі віку. Нещодавно мені минуло 85 років. Тепер проживаю в селі Седлиськах біля Ґіжицька. Біографія моя багата на різні події, факти, дати. Чимало довелося пережити, чимало вдалося здійснити… Публікував я свої спогади, статті, написав навіть книжку про своє рідне село – “Заліська Воля: люди і доля”. Був я поручником в УПА, а після виселення на Мазури 1947 р. активно організовував українське життя на цих теренах.
Сьогодні щиро прагну розповісти про те, що мало відоме: можливо, комусь не відоме взагалі, але в моєму розумінні – дуже істотне. Без нашого минулого неможливо повністю зрозуміти те, що маємо тепер.
Цього року (2010) маємо ювілей – 20-річчя Об’єднання українців у Польщі. У доповідях фахівців та громадських лідерів напевно пролунають слова про успіхи та поразки об’єднання, про плани на майбутнє. Буде також мова й про УСКТ. З’являться статті й книжкові публікації про українців у Польщі.
Проте якби сьогодні запитати молодого громадського лідера, чи знає він, котрий рік треба вважати за початок об’єднання українців на Мазурській землі, певно, назвав би він 1950-ті рр. та згадав би УСКТ. Так, це правда, але не зовсім….
Організоване життя української громади в околицях Венґожева та Ґіжицька почалося вже 1947 р. Це, на мій погляд, важлива справа і я щиро прагну, щоб наша молодь, представники нашої громади в Польщі та українці з діаспори добре знали про цей факт.
Хочу написати про це бодай коротко, адже я був учасником та свідком оцих вагомих подій. Навіть більше: мені довелося бути також ініціатором, організатором та духовним натхненником.
Перша організація українців на Венґожівщині мала назву “Не дамось”. Я її заснував у Будрах наприкінці червня 1947 р. Це була тайна організація. Назву “Не дамось” започаткував Микола Баб’як, який перед виселенням був дяком у моєму селі – Заліській Волі. Пізніше, після виселення, він був дяком у Банях -Мазурських.
Тоді, коли поставала наша організація “Не дамось”, я був дуже молодий – мені було лише 23 роки.
Ми – я та мої однодумці – проводили таємні зустрічі, де йшлося про важливі національні й організаційні справи. Перші збори відбулися в Будрах, на місцевому цвинтарі, а першим головою “Не дамось” став Михайло Гнап.
Минув місяць – і я пішов до Бань -Мазурських, де зустрівся з односельчанином Михайлом Іляшем. На зустрічі були також Василь Галушка та Петро Логін. Тоді відбулася нарада – ми дискутували про те, що нам робити, щоб наш народ не пропав на чужій землі.
Вже в липні 1947 р. ми організували гурток “Не дамось” у Банях -Мазурських. Головою того гуртка став Василь Галушка, заступником – Петро Логін, а членом правління – Михайло Артимович. […Михайло Артимович.
Протоколістів у нас не було, тому що всі наші розмови були абсолютно таємними. Активістами були люди вибрані: потрібна була певність, що нашої справи не зрадять. Не було легко – Служба безпеки ходила за нами по п’ятах.
Ясна річ: уже 1947 р. в Банях- Мазурських та в Будрах відбувалося навчання української мови. Відбувалося воно по хатах, а точніше – щоразу в іншій хаті. Групи дітей на уроках були невеликими: 4-5 учнів. Я, Іван Павлик, був їхнім першим учителем. Рідної мови навчав я там протягом двох років.
А в різних місцевостях у нашому реґіоні поставали тоді гарні хори.
Якою була головна мета діяльності нашого “Не дамось”?
У центрі нашої уваги була людина. Ми – організатори й активісти – намагалися гуртувати людей, додавали їм відваги, щоб вони не боялися говорити, співати й молитися рідною мовою. Зауважмо, що 1947 р., після виселення, українці були сильно налякані, закриті в собі – а це не сприяло інтеґрації в українському середовищі. “Не дамось” подавало руку нашим родинам у цей важкий час…
А час насправді був дуже складним.
У 1947-1948 рр. усі українці на Мазурській землі, які жили в зоні 10 км від кордону, підлягали комендантській годині. Від заходу до сходу сонця не можна було нікуди виходити, зустрічатися… Польські прикордонники, якщо вже когось з наших людей тоді зловили – нікому не дарували, обов’язково сильно били.
ПІДСУМУЙМО:
Гуртки “Не дамось” у 1947-56 рр. на Мазурській землі:
-Будри – голова Михайло Гнап
-Бані-Мазурські – голова Василь Галушка
-Венґожево – голова Андрій Мацієвич
-Кути – голова Данило Назарович
-Мазухівка – голова Йосип Левицький
-Чарнівка – голова Іван Думка
-Орлово – голова Василь Гій
-Позездже – голова Володимир Лис
-Хшаново – голова Петро Коваль
Активності українців на Мазурській землі послідовно сприяв о. Мирослав Ріпецький. Крім чудового виконання пастирських обов’язків, він помагав людям не тільки в релігійних справах, – про що всі знаємо, – але й рішуче гуртував українців, надихав до громадської діяльності та активності на благо Батьківщини. Без о. Ріпецького чимало громадських справ стали б просто неможливими.
Коли я бачив, як наше велике спільне діло відважно йде вперед, я щиро радів. Набирав я сили до дальшої праці.
Назва “Не дамось” мала сильний зміст, відповідала нашим бажанням, національним пріоритетам. Вона містила в собі сильний наказ. Назва сподобалася. Ідея “Не дамось” виникла далеко від Рідних земель, в околицях Венґожева та Ґіжицька, але звідси пішла на всю Польщу.
У ІІ половині 1950-х рр. у нашому реґіоні діяли два гуртки УСКТ – у Мазухівці та Чарнівці.
На початку 1970-х рр. громадська праця у східній частині Ольштинщини рушила з місця. У реґіоні Ґіжицька діяло п’ятнадцять гуртків УСКТ.
Але це – вже інша історія…
Зібрала Ярослава Кобилко
“Наше слово” №28, 11 липня 2010 року {moscomment}
