Якось промайнув його ювілейний рік – і я не помітив ніде згадки про унікальне й заслужене ім’я, яке вписалося золотими буквами в історію нашого народу. Степан Шах був людиною, яка залишила тривалий слід у нашому житті. Його всестороння працелюбність помітна в науці, педагогіці, публіцистиці. С. Шах належить до сузір’я найвизначніших громадських діячів ХХ ст., які боролися у визвольних змаганнях 1918-20 рр. за кращу долю народу.
Народився С. Шах 1891 р. в міщансько-ремісничій родині в Куликові неподалік Львова. Там закінчив початкову школу, а після неї успішно завершив Академічну гімназію у Львові. Навчався на філологічно-філософському факультеті у столиці Галичини: закінчив його 1915 р.

У студентські роки брав активну участь у гострій боротьбі за український університет у Львові. Після закінчення вишу С. Шаха взяли до австрійської армії: як старшина, він брав участь у бойових діях у Першій світовій війні. Але 1918 р. він переходить на бік Української галицької армії (УГА), у ранзі поручника бере участь у боях на території Західної України, воює в обороні Львова від польських аґресорів. Після Варшавського договору 21 квітня 1920 р., що його підписали Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський, Шахові вдалося, хоч і з трудом, уникнути таборів полонених, у яких масово гинули воїни УГА, УНР. З програних визвольних змагань він зробив належні висновки. Найважливішим завданням для осягнення волі Шах вважав виховання свідомого громадянина-державника, господаря власної долі. У зв’язку з тим він ставить клич і йде за ним: “Українська молодь – наше майбутнє”. Найважливіше завдання у вихованні, на його думку, – це “Бог і Україна та свідомий національний патріотизм”.
С. Шах у молоді роки одружився, але своїх дітей не мав, і тому прийняв згодом на виховання сироту – онучку поета Володимира Самійленка. Від 1920 до 1932 р. був секретарем товариства “Просвіта”, завданням якого було поширення в народі освіти і національного виховання. Для досягнення цієї мети С. Шах, як один з небагатьох, звернув увагу на важливість видавничої справи, через яку намагався популяризувати просвітницьку ідею серед широких верств суспільства. У друкованих матеріалах звернуто увагу на моральні й фізичні страждання народу, на шкідливі звички: наголошувалося, що тільки добре виховання може елімінувати злі нахили та удосконалити ідейний дух народу. На засіданнях і конференціях Шах закликав, що тільки через кращу освіту й належне виховання можна відновити дух народу, здобути для нього належні права. С. Шах своїми публікаціями поклав міцні підвалини для загальної національної освіти. Як талановитий педагог та організатор, він значно причинився до великого духовного піднесення в культурному процесі. У Львові 1932 р. видав книжку “Популярна історія товариства “Просвіта”” (під псевдонімом С. Перський, яким підписувався і під іншими працями). Книжка з малими доповненнями була перевидана як “Сторіччя матері “Просвіти”” (1968 р., Вінніпеґ). Працюючи у “Просвіті”, Шах теж спрямовував свої зусилля на педагогічну діяльність, свої духовні ідеї втілював безпосередньо в школі. Працював викладачем в Академічній гімназії у Львові та Сокалі. Це був час, коли польські націоналістичні ідеологи (як-от Станіслав Ґрабський) ліквідували українське шкільництво, організували погроми українців, пацифікації, вели політику політику полонізації.
Вигравши конкурс 1931 р., С. Шах обійняв посаду директора в українській чоловічій гімназії в Перемишлі (ПЧГ). На цьому посту він дав себе додатково пізнати як блискучий організатор, прекрасний педагог і неперевершений патріот, який виважено реалізував свої педагогічно-патріотичні ідеї. Його освітній діапазон був надзвичайно широкий. Поряд з історією, сфера зацікавлень охоплювала літературу, соціологію, етнографію, майже всі допоміжні предмети й дисципліни, тому заняття С. Шаха були привабливими і корисними. Завдяки його зусиллям учні ПЧГ були добре підготовлені до самостійного життя, мали досконало вироблену сильну волю, вміння оцінювати критичні явища і робити з них належні висновки.
У перемиській гімназії молодь гуртувалася в “Соколі”, “Січі”, “Пласті”, підпільно діяв осередок ОУН. Щорічно відзначали там дату 1 листопада, 22 січня, бій під Крутами, відбувалися походи на гору Маківку та на могили героїв у Пикуличах. Гімназисти врочисто святкували роковини Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших українських діячів і важливих історичних подій. У житті гімназії чимале значення мали обряди різдвяного й великоднього циклу. Про всі врочистості С. Шах писав в “Історії перемиської гімназії”. Йому належать великі заслуги в організуванні батьківського кружка при ПЧГ, за допомогою якого, при його участі, видавалися щорічні звідомлення, альманахи-календарі, шкільні підручники. С. Шах опікувався “Сяновою чайкою”, навіть увічнив діяльність молодих спортсменів у літописному оповіданні у двох сценах під назвою “Двобій Русича з Редедею”. С. Шах у Перемишлі мав великий авторитет, у катедрі Святого Івана сідав з дружиною в лавці на крилосі, де було місце для вищого духівництва. Його шанували перемиські єпископи Йосафат Коциловський і Григорій Лакота, Шах зустрічався з митрополитом Андреєм Шептицьким у Львові. Турбуючись про ПЧГ, він об’їхав майже все Закерзоння, а особливо Лемківщину. З гімназії створив своєрідний центр, у якому здобували освіту не лише учні з Західної України, але також зі Східної. Його зусиллями 1936 р. побудовано гуртожиток ім. С. Петлюри. Безустанно шукав альтернативних виховно-освітніх конструктивних систем, які б запевняли високі педагогічно-виховні аспекти. С. Шах наголошував, що вчителювання – це не професія, це покликання і його найголовніша місія в народі.
Першу трагічну небезпеку ПЧГ пережила під час приходу 1939 р. радянської армії, яка практично припинила діяльність закладу й запровадила систему переслідувань і терору. Неодноразово були спроби відновлення гімназії, але вони виявлялися безуспішними. Повернення фронту 1944 р. і прихід других радянських “визволителів” зумовили, що українська інтеліґенція великою мірою вирішила податися разом із сім’ями в еміґрацію. Серед них був і С. Шах, який через Чехословаччину та Австрію переїхав до Німеччини, де протягом 15 років працював класичним філологом у німецьких державних і таборових українських гімназіях, водночас займаючись творчою працею. С. Шах був співорганізатором багатьох українських організацій та установ у діаспорі. Сам був дійсним членом і діячем НТШ. Перебуваючи в Німеччині, дружньо співпрацював з колишнім катехитом ПЧГ о. Петром Голинським та з іншими священиками і педагогами. Навіть зав’язав тісний контакт і співпрацю з проф. Володимиром Кубійовичем, Володимиром Яновим, Григорієм Ващенком, Г. Васьковичем тощо. Співпрацював з Українським вільним університетом у Мюнхені, від якого одержав звання почесного доктора. Організував у Німеччині товариство “Рідна школа”, яке декілька років очолював. Однак С. Шах, про що свідчать окремі публікації, особливо тужив за Перемишлем. Він усвідомлював, що втратив казкову землю Надсяння, яку всією душею любив.
Свою тугу придушував творчою працею: писав відкрито, висловлював свої погляди на сучасність, на історичні теми. Його перу належать статті, нариси, рецензії, наукові довідки, монографії. Він написав понад 200 цінних робіт, які друкувалися переважно в тижневику “Християнський голос” (Мюнхен) та інших виданнях. На мою думку, серед багатьох робіт Шаха на окрему увагу заслуговує його праця, видана з нагоди 150-ліття Маркіяна Шашкевича. У цьому унікальному виданні автор феноменально й цікаво представив галицьке національне відродження, яке мало й має велике виховне значення (працю видав Український християнський рух у Європі). Він чимало цінних матеріалів передавав до “Енциклопедії українознавства”, видав низку книжок. Брав активну участь у міжнародних і реґіональних наукових сесіях та конференціях. На внесок апостольського екзарха, єпископа Платона Корнеляка з Мюнхена, 1964 р. папа Павло VI іменував С. Шаха лицарем-командором ордена св. папи Сильвестра. Був відзначений також різними іншими нагородами.
С. Шах 1978 р. переїхав до Сиднею. Та недовго судилося йому пожити в Австралії: 16 вересня 1978 р., на 87-му році життя, далеко від рідної землі С. Шах відійшов у вічність.

“Наше слово” №10, 4 березня 2012 року {moscomment}