Навколо донбаського сепаратизму

Григорій Сподарик ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №21, 2014-05-25

Сьогодні один з плацдармів трагічних подій сучасної України лежить на сході. Промисловий і багатоетнічний Донбас практично завжди був проблематичним реґіоном. Однак найбільша біда людей, які в різні часи шукали тут кращої долі, полягала в тому, що будь-яка влада трактувала їх переважно як дешеву робочу силу, маніпулювала і дико експлуатувала – подібно як і природні ресурси цієї землі.

«Помаранчеві» і шахтарі
Промовистих прикладів багато, вистачить згадати лише те, що Сталін навіть не пробував захищати місцеві шахти, а наказав їх просто залити водою, щоб не потрапили у володіння німецького окупанта. Ближче до сучасних часів також достатньо доказів невміння або небажання суб’єктного підходу до людей. Це зробити не зуміла й незалежна Україна, яку, до речі, Донбас підтримав 1991 р., хоч не з ідейних патріотичних міркувань, а з надії на вихід із катастрофічної економічної ситуації.
Проблему виразно ілюструє статистика. У всьому світі у 1995–2000 рр. зліквідовано 3 млн. робочих місць у гірничій промисловості. У кінці 80-х ХХ ст. в Україні існувало 280 шахт, в основному cконцентрованих на Донбасі, у яких добували 200 млн. тонн вугілля на рік. Це забезпечувало робочими місцями близько мільйона людей. Проте до 2001 р. усі ці показники в Україні зменшились аж удвічі. Разом з тим, коли закривали шахти, то лише третю частину необхідних коштів призначали на допомогу шахтарям на перекваліфікацію. Водночас державні контрольні органи виявили, що навіть з тих мізерних грошей більше ніж половина була витрачена не за метою призначення. І шахтарі вкотре утратили свій статус робітничої «аристократії», стали символом невдах, що трудяться над малопривабливим ділом. Зрештою, вже від початку 90-х років Донбас на загальноукраїнському рівні вважали центром патологій, злочинності, корумпованості, аґресії, п’янства і всього найгіршого. Брудний, п’яний і продажний шахтар був також протиставленням до ідейних прихильників Помаранчевої революції 2004 р. Як легко в житті покладатися на спрощення, показували хоча б тодішні коментатори. Це вони звернули увагу на факт, що після виїзду шахтарів з охопленого протестами Києва у місті не стало менше нетверезих людей та сміття. Хоч і шахтарі, і «помаранчеві» так само некультурно справляли нужду в тих самих під’їздах.

Федералізація – пізніше
Також Донбас – це місце переплетення, співіснування чи протистояння українського та російського чинників. Під час розпаду СРСР центральна влада застосовувала кілька методів гальмування цього процесу в окремих реґіонах, можливих незалежних державах. Це були економічна чи військова блокада, підтримка територіальних претензій в сусідському оточенні, пряма окупація, підтримка внутрішнього сепаратизму тощо. Жодна з цих тактик тоді не застосовувалася щодо України, хоча численна російська нацменшина, перебування Чорноморського флоту в Криму чи зосередження військової промисловості на Донбасі могли бути арґументами. Дослідники твердять, що цього не зробили тому, що тодішня Москва не вбачала реальних загроз, наприклад, для функціонування російської мови, хоч державною вже тоді була встановлена українська. Крім того, Україна прийняла закони щодо захисту прав нацменшин. Отже на той час на Донбасі не було ні місцевих, ні керованих з Москви сепаратистських рухів. Важливим фактором є й те, що Україна, як незалежна держава, з’явилася у час, коли модель національної держави переглядалася з огляду на її модернізаційні обмеження. У такій моделі все було підпорядковане центрові, в цьому випадку Києву, що закономірно привело до ослаблення периферії. Тоді у світі вже робили ставку не реґіони і наддержавні інтереси, корисні власне для даної території. Однак проблема полягала в тому, що Україна на той час не могла обрати іншої форми державного ладу. Водночас уже навіть у 90-ті рр. лідери демократичних рухів наголошували, що майбутнє – за федеративним державним устроєм. Проте на початку це було неможливо, бо окремі реґіони віддалилися б і в результаті схилялись би, наприклад, у бік Росії – у випадку Донбасу чи Криму. Проте перевагами федерації є те, що такий лад дозволяє уникнути конфліктів з огляду на мову чи культуру.

Москва надалі є центром
Проблему сепаратизму східних реґіонів України розглядали ще в 90-ті рр. Але вже тоді існувало переконання, що така загроза радше прийде ззовні, бо нова російська влада не мусить дотримуватися підходів СРСР. Для нових керманичів Кремля Україна в їхній зоні впливів дозволяла, зокрема, залишатися сильним геополітичним гравцем та активним учасником загальноєвропейських процесів. Зрештою, саме Європа і США тоді показували, що пріоритетною для них у відносинах з цією частиною світу є Москва. Американський президент Джордж Буш в українському парламенті 1991 р. остерігав перед «самогубним націоналізмом». Це свідчило, що США та Захід, попри схвалення падіння комунізму як системи, сумнівалися щодо розпаду радянської федерації на ряд незалежних держав. Вони воліли укладати відносини з оновленим, але московським центром. Тут слід зазначити, що тодішня Польща вибрала відважніший підхід, бо надала перевагу налагодженню зв’язків як з центром, так і з незалежними державами. Остаточно і США ще 1991 р. визнали незалежність України і потім часто підтримували її фінансово. Для стабільності молодої держави важливим був і той факт, що 1997 р. вкінці Україна та Росія підписали договір про дружбу і партнерство, в якому сторони відмовлялися від територіальних претензій, також щодо Криму.

Суспільна думка
В Україні 2001 р. проведено перший за роки незалежності перепис населення. У Донецькій області кількість тих, хто декларував російську етнічну приналежність, становила 38,2 %, в Луганській – 39%. Було це не набагато менше, ніж під час останнього за радянських часів перепису, проведеного 1989 р. За його результатами було відповідно 43,6% і 44,8%. Таку невелику різницю аналітики пояснюють, наприклад, частковим прийняттям української ідентичності.
З іншого боку, брак радикального зменшення кількості етнічних росіян вказує і на те, що вони не зазнавали тут переслідувань і не відчували потреби виїзду в Росію. Статистичні дослідження виявили водночас, що 58,2% мешканців Донеччини і 49,4% Луганщини визнали рідною мовою російську. Це у свою чергу означає, що в цих реґіонах розмежування російського та українського чинників є доволі складним. Таке сплетення ідентичності в минулому також розглядалося як брак основ для потенційних форм організованого спротиву, який загрожував би територіальній цілісності України.
На те, що на сході України не було якихось значущих сепаратистських рухів, вказують і результати соціологічних опитувань: 66% людей прихильно ставиться до своїх співмешканців у реґіоні, незважаючи на їхню етнічну ідентифікацію. І хоч етнічні росіяни не раз виносили питання щодо надання їм подвійного громадянства чи захисту російської мови, та насправді вони не зазнавали жодної дискримінації. У середині 90-х рр. вони займали приблизно 20% відсотків високих посад у політиці та адміністрації, що майже прямо відповідало їхній чисельності в українському суспільстві.
Правдою є й те, що вже за кілька років після отримання Україною незалежності, 60% мешканців Донбасу сказали, що вдруге такий напрямок не підтримали б. Але знову ж таки підставою критичної оцінки були не сепаратистські настрої, а розчарування браком змін і катастрофічною економічною ситуацією. На все це накладалася ще й туга за часами СРСР і життєвою стабільністю. Знаковим є й те, що тоді більше як половина мешканців Донбасу висловилися за приналежність Криму до України, а лише 6% бачили півострів при Росії. До того ж, 54,1% жителів Донбасу висловилися за територіально цілісну державу, а 24,3% – за федеративну, що майже співпало з думкою всієї України, де ці цифри становили відповідно 50% і 26%.
Остаточно жителі Донбасу, політичним представництвом яких стала Партія реґіонів, 2010 р. переобрали владу і впливи над усією державою – перейшли до Віктора Януковича. Він став іконою, яка символізувала донбаський принцип «перебрання». Сепаратизм у реґіоні полягав не в запереченні з боку місцевої еліти леґітимності української держави, а в максимальному розширенні своїх впливів у її рамках. Для цього, звичайно, використовувалася маніпуляція суспільними настроями на Донбасі. Про це свідчить те, що на початку липня 2004 р. лише 5,2% респондентів у реґіоні були за вихід зі складу України, а 80% – проти. Але вже у грудні, в розпалі Помаранчевої революції, кількість мешканців Донбасу, які висловлювалися за приєднання до Росії, виросла до близько 31%. Очевидно, що попрацювала над цим команда Януковича, яка ще під час виборчої кампанії переконувала, що прихід до влади Віктора Ющенка означатиме тотальну українізацію, дискримінацію російськомовних чи закривання шахт.

Знову переконати шахтарів
Наведений вибірковий аналіз показує, що на сході України сепаратизм сам по собі не мав шансів розвиватися, хоча завжди для цього було підґрунтя. Отже над ситуацією працювала зовнішня сила, що, як усім відомо, сьогодні вилилася в зелених чоловічків, медіа-пропаґанду, трансфери коштів чи озброєння – все з московського напрямку. Видно також, що й незалежна Україна приклалася до цього. Інтереси Донбасу не бралися до уваги, а люди часто просто існували на грані виживання. У такій ситуації не варто сподіватися, що місцеве населення, маючи натуральні або нав’язані русифікацією промосковські погляди, не піддасться тяжінню в цей бік.
Російський президент, напевно, розуміє, що успішність України на європейському шляху – це найбільша загроза для нього самого. Історія Донбасу показує, що вся напруга по суті пов’язана з економічними питаннями. Хоч і як боляче може бути українським патріотам, мова і культура стоять після них. Мабуть, тому Путін, розуміючи це, намагається утримувати постійну дестабілізацію. Сепаратисти, референдуми, права російськомовних – метою цього всього є блокування справжніх реформаторських процесів України на її новому шляху розвитку і водночас дискредитація цього курсу. Доки в Україні буде хаос, а такі бренди, як «Volkswagen» або «Skoda» спрямовуватимуть інвестиції в Росію, створюючи робочі місця і забезпечуючи заробітком, доти Путін може бути більш-менш спокійним. Доти частині українського суспільства буде важко повірити в державний бренд «Україна».
У свою чергу, підтримка України Заходом базується передусім на політичних кроках, і лише потім – на економічних. Європа повинна робити це більш динамічно, щоб і донбаські шахтарі побачили шанс на розвиток. ■

(Текст на основі книжки Марти Студенної-Скрукви «Ukraiński Donbas. Oblicza tożsamości regionalnej», Wydawnictwo naukowe i innowacyjne, Познань 2014. Слід відзначити, що дослідниця свою роботу завершила 2012 р., а її загальний висновок зводився до того, що в Україні не з’являться ефективні сепаратистські рухи)

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*