Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ 2009-10-02
{mosimage}
Напередодні Різдва Пресвятої Богородиці, 20 вересня, в Білому Борі зібралися на храмовий празник, як і щороку, тисячі паломників.
Білобірська греко- католицька цер ква, безперечно, належить до найважливіших релігійних центрів на Західному Помор’ї, а 2007 р. їй надано статус санктуарію. Тому щорічні празники тут – це не лише молитовні зустрічі, а також з’їзди молоді й конференції: цього року, зокрема, обговорювалися такі питання, як життя і творчість Юрія Новосільського (доповідачка – Кристина Черні), історія спорудження білобірської церкви за проектом Ю. Новосільського (доп. – Володимир Філь) і церковна архітектура (доп. – Богдан Тхір).
Підбір цьогорічних тем був справді вдалий, не менш цікавою була їх розробка, до того ж, усе широко проілюстровано світлинами та документами. Тому шкода, що так мало українців скористалося нагодою послухати цікаві розповіді про маловідомі факти з життя митця і створення “шедевру”, тобто білобірської церкви.
Сам процес будування церкви, те, що вона означала для Ю. Новосільського, найкраще відображає його листування з визначним польським есеїстом й істориком польської та російської літератури Ришардом Пшибильським (кореспонденція з 1970-1998 рр. за редакцією Кристини Черні була опублікована в щомісячнику “Знак”, № 7-8 за 2008 р.). Ю. Новосільський пише: “Я зараз мало малюю, бо перетворився в архітектора. На Західному Помор’ї я вибудував церкву. Реалізована вона докладно згідно з моїм проектом. (…) Це темний інтер’єр, бо вікна малі, джерело світла невидиме, приховане за карнизом, щоб запалена свічка або лампочка мали своє значення. Фасад має бути другим іконостасом, бо раз у рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, прибуває там багато людей і треба відправляти назовні. Перепрошую, що стільки про це пишу, але реалізація цього проекту є насолодою моєї старості й немовби підсумуванням мого мистецького життя. Загалом, це до певної міри синтез протестантської простоти і старохристиянської традиції”. У відповідь Р. Пшибильський написав: “Велике враження зробив на мене знімок, на якому видно не стільки деталі брили, скільки само існування церкви. Стоїть вона на землі, яка насправді є пустелею під цим предивним небом країв уже північних, з нечувано блідою, майже завмираючою блакиттю. Увійшла в пронизливий смуток, проте є. Заіснувала. Думаю, що в ясний, сонячний день, коли з’являться вірні, забудуть про своє вигнання, про яке мусить їм нагадувати цей пронизливий пейзаж, перемінений святинею. Але навіть у похмурий день, маєте рацію, вогонь всередині церкви перемінить її в пристанище. Розумію, що в такій ситуації може означати колір. Якщо навіть тільки на основі цих знімків церква ця зворушує, це означає, що Бог про вас піклувався. Я не в силі знести святині, яка не породжує ніжності”. Отож, мусимо навчитися розуміти велич і красу цього храму, оскільки він – наше багатство й сила.
Як розповідає К. Черні, професор завжди підкреслював, що народитися в мішаній родині – це велике щастя, оскільки людина знаходиться на пограниччі культур, у своєрідній культурній лабораторії, де все синкретизується й дає нові можливості (батько Ю. Новосільського був українцем, а мати – сполонізована австрійка). Однак мати була проти того, щоб батько водив сина до церкви та розмовляв з ним по-українськи. “Великим бажанням матері було, щоб я став римо-католиком. Батько тягнув мене в другий бік. Була це болісна для мене антиномія в дитинстві, однак, коли я вперше прийшов до уніатської церкви, то зрозумів, що тут моє місце. Дитина сприймає богослужіння в ангельський спосіб – я був захоплений та зачарований літургією”, – наводила слова художника К. Черні.
Саме про роль УГКЦ та наше місце в ній говорив під час проповіді владика Вроцлавсько-Ґданський кир Володимир Ющак (Божественну літургію очолив митрополит Перемисько- Варшавський кир Іван Мартиняк). Адже у той самий час, що й білобірський празник, у Львові відзначали 20-ті роковини виходу УГКЦ з підпілля. На думку владики, незалежно від того, що ці події вже стали історією, все ж таки потрібно про них згадувати, оскільки в Польщі УГКЦ також перебувала у підпіллі, а деякі її члени й досі там залишилися.
– На жаль, не всі українці вийшли з підпілля у 1956-57 рр. чи пізніше, а деяким годі вийти й сьогодні. Працюючи у 80-их рр. на Вармії та Мазурах, коли я намагався запросити до церкви наших людей, неодноразово доводилося чути: “А навіщо, та це ж все одно”. Такі висловлювання можна почути й сьогодні, буває, що наші люди до свого коріння признаються тільки потихеньку. Отож, питання виходу з підпілля з різних причин актуальне донині, а цьому виходу допомагають подібні празники, як білобірський, куди приїжджають вірні з усіх парафій північно західної Польщі – від Щецина по Ґданськ, – сказав владика В. Ющак.
На думку владики, особлива небезпека в тому, що деякі наші вірні у своєрідне підпілля йдуть також тепер. Таке відбувається не тому, що їх переслідують або існують інші загрози, а з огляду на вигоду, споживацький характер життя, духовну, релігійну та національну байдужість. Буває, що людина, замість збереження національних та релігійних традицій, вибирає спокій в іншій традиції, яка домінує в цій країні. Черговий крок – добровільна та повна національна й релігій на асиміляція. Владика застерігав перед цим неприродним станом, який порушує гідність людини й закликав використовувати свободу, яку дає сьогоднішній час. Бо ж свобода має служити духовному збагаченню та розвиткові. Кожен з нас повинен давати свідоцтво своєї віри в народ та його церкву, – наголосив єпископ.
“Наше слово” №40, 4 жовтня 2009 року {moscomment}
