Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №18, 2018-05-06

Останнім часом мої коментарі перетворилися на рубрику: «Що знову сталось у редактора Ісаєва?». Мені аж ніяково перед читачем, перепрошую. Однак без розуміння дрібних кроків наступу влади на свободу висловлювання важко побачити цілість того, що відбувається навколо нас. Удари наношені точково, можливо тому далеко не кожен відчуває наступ влади на суспільство.

Коротка передісторія. Від 2016 р., відколи мене і ще кількох моїх колеґ звільнено з Польського радіо, я акредитувався в польському МЗС як журналіст українського тижневика «Ділова столиця». Таку акредитацію іноземного кореспондента продовжують щороку. Загалом це була бюрократична процедура: написав анкету, прикріпив лист від редакції і чекаєш, щоб отримати чергову наклейку на посвідчення.

Цього року сталося інакше. З виданням чергової наклейки затягували, а потім 19 квітня запросили в МЗС, де працівниця видала мені в коридорі відмову продовжити акредитацію № BRP.0512.33.2018/2. На мій запит (з копією до Посольства України) про причини відмови, бюро прес-секретаря польського МЗС того же дня відповіло: «Ми не зобов’язані обґрунтовувати свої рішення в цій царині».

Попри інші, уже не мої запитання, Міністерство закордонних справ Польщі відповідало так само, тобто відмовляло обґрунтування. Отже, міністерство залишило тільки широке поле інтерпретацій того, чому воно так зробило. Між тим, акредитацію іноземних кореспондентів реґулює розпорядження міністра закордонних справ Польщі від 15 березня 2004 р. Цей документ установлює чіткий перелік підстав, коли акредитацію або не починають, або не продовжують.

Тому, дорогі працівники МЗС, керуючись цим документом, чи могли б ви мені в рамках критики з’ясувати про що йдеться? Чи я, як говорить розпорядження міністра, порушив закон Республіки Польщі? Наскільки мені відомо, я не маю жодного правосудного вироку. Чи я поводився незгідно з журналістською етикою? Якщо так, то вам відомо, що є різні підходи до меж цієї етики, чи могли би ви конкретизувати, яким підходом користуєтеся? Згідно з англосаксонським, я не можу бути одночасно журналістом і, наприклад, членом Об’єднання українців у Польщі (а я є). Чи, врешті-решт, продовження акредитації не відповідає державним інтересам Польщі? Якщо так, то може варто це сказати голосно, держава повинна знати обличчя своїх зрадників.

Що цікаво, згідно з цим розпорядженням, думку на прохання кореспондента про акредитацію представляє відповідне польське посольство, у моєму випадку – в Києві. Маю надію, що думка Посольства Польщі, де мене знають, не вплинула на рішення МЗС.

Тим більше, що на шпальтах київського тижневика, для якого я пишу, у грудні торік посол Ян Пєкло заперечував наявність кризи у відносинах Польщі та України: «Між нами [українцями і поляками] існує досить динамічний зв’язок, який не так просто зіпсувати. […] Тому я б не став говорити про найгіршу кризу або крах польсько-українських відносин». У тому ж інтерв’ю посол критикував те, що Україна не впустила мера Перемишля Роберта Хому чи польського професора Чеслава Партача, адже, за його словами, такий жест України «лише на руку тим марґінальним елементам, які хочуть зіпсувати відносини між Польщею та Україною». Пане посол і шановне МЗС, чи відмова продовжити акредитацію українському журналістові польським зовнішньополітичним відомством теж не грає їм на руку?

До того ж, відсутність акредитації для мене особисто – це, передусім, закриття каналу доступу інформації з польських органів влади до мене. Щоправда, кілька разів я скористався акредитацією, щоб увійти до Сейму й Сенату РП, проте вона мені найбільше допомогла в тому, що на мій мейл надходили пресрелізи органів державної влади Польщі. Позбавляючи мене акредитації, чиновники ніби пригрозили: тепер ти не будеш отримувати інформації від нас! Чи польські чиновники, які нарікають, що світ їх не чує, зацікавлені, щоб світ не чув ще більше?

Що звертає в цій ситуації увагу? Акредитація є в російської кореспондентки «РІА-Новостей» і «России сегодня», а також у двох журналістів невідомого аґентства, заголовки якого у стилі «Польща претендує на території України» багато що за себе говорять.

Тому ми втрачаємо, шановні панство з МЗС, причому більше ви, ніж я.

Поділитися: