«Наше слово» – це не лише тижневик, а й спосіб прояву національної свідомості

Ораст Лопата ■ ГРОМАДА ■ №48, 2019-12-01

Світ сьогодні розвивається так швидко, а зміни довкола – такі динамічні, що часом варто зупинитися і спитати себе: куди це все прямує? Це питання стосується кожного закерзонця, усієї української громади у Польщі. З історичної перспективи – 1947-го року, потім переломного 1956-го – варто пригадати, якою відтоді була своєрідна візитівка представника національної української меншини – тижневик «Наше слово».

Зараз маємо знак приналежності до громади у вигляді сорочки-вишиванки, ще не зовсім крамольної наклейки з тризубом на машині, української музики на телефоні. Раніше ж такою «візитною карткою» було «Наше слово». Можна було побачити, як у неділю з церков, домівок Українького супсльно-культурного товариства та Об’єднання українців у Польщі виходять один за одним українці, і в кожного в руках – газета із блакитним заголовком, говорячи образно – «голубі ешелони» (однойменна книжка Петра Панча вийшла в радянські часи в Україні – ред.).

Хоча «Наше слово» за змістом тоді було прорадянське, закерзонський народ поважав свою газету. У Польщі тижневик проходив через державного цензора, але, як згадують окремі читачі, радянські митники у, скажімо, Бресті, часом вилучали примірники газети через «антирадянську пропаганду» – адже редакції вдавалося друкувати тексти українських дисидентів.

З іншого боку, тижневик був у центрі уваги тодішніх очільників Українського суспільно-культурного товариства. Зі свідчень очевидців знаємо, що під час зборів керівних органів представники регіонів звітували не лише про те, скільки учасники УСКТ сплатили членських внесків, а й про те, скільки людей в регіонах передплачують єдину тоді українську газету. Варто також зауважити, що в українських школах «Наше слово» було навчальним посібником і для вчителів, і для учнів.

Наслідком такого ставлення стало те, що (сьогодні в це складно повірити) «Наше слово» має своїх вірних читачів ще від самого початку – 1956 року, а також відданих розповсюджувачів (пол. kolporterów), які займаються дистриб’юцією газети. Чому вони роблять це, жертвуючи своїм часом? Ми поговорили з кількома такими людьми (усім тим, кого не вдалося згадати у цій статті – слова вдячності та пошани) – Ольгою Ласкою, Володимиром Липинським, Богданом Сіроцьким та Богданом Тхіром. З цих розповідей можна зробити висновок, що «Наше слово» – це не лише тижневик, а й спосіб прояву національної свідомості.

 Ольга Ласка (Щецін)

Я почала розповсюджувати «Наше слово» у 1957-му році і працювала так до 1992-го року. Початок і результат моєї діяльності для мене були оптимістичними. Майбутнім читачам «НС» я говорила: «Якщо не вмієш читати українською – скоро навчишся з тижневика!». Цей аргумент був дієвим та апелював до почуття національної гідності українців.

Тоді, у 1950-ті роки, ми раділи з того, що комуністична влада дозволила видавати газету українською мовою, створити Українське суспільно-культурне товариство. Нам треба підтримувати ці ініціативи – говорили ми собі. До лав УСКТ у Щеціні вступали не лише місцеві українці, але й люди, що проживали на території цілого регіону. Справа у тому, що через погане ставлення поляків вони боялися відкрито заявляти про свою національність та активно діяти у своїх маленьких містах. Тоді у Щеціні було 330 членів ланки УСКТ, а «Наше слово» передплачували, здається, понад 200 людей. Коли у домівку привозили новий тираж – а це величезна кількість друкованої продукції – мені треба було ці важкі бандеролі брати, нести на поверх та передавати передплатникам. Хочу додати, що я тоді була студенткою щецинської україністики та передплачувала «Наше слово» для своїх друзів-студентів. Клала замовлені примірники їм на ліжка у студентському гуртожитку. Це, на мою думку, був чудесний, радісний початок історії нашої газети.

Потім уже, з політичних причин, все відбувалося по-різному. Люди переконалися, що функціонування нашої громади, української газети в умовах комуністичної держави – складна справа. Прийшло розчарування. Не раз в нашу роботу втручалися місцеві чиновники, натякали нашим «товаришам» із керівництва, що націоналістичне Товариство «треба розігнати». Я завжди відповідала, що фактично наказ щодо створення УСКТ надійшов від Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) та Міністерства внутрішніх справ.

Ми, у свою чергу, попри усі негаразди виконували свою громадсько-патріотичну роботу.  Я надалі переконувала місцевих українців читати тижневик, навіть ходила з «Нашим словом» до помешкань відомих мені людей, щоби поширювати передплату, а також збирати членські внески до УСКТ.

Така моя кропітка робота тривала багато років, поки я не відчула, що з огляду на вік вже не могла цього робити. Це був 1992-й рік, коли мені виповнилося 70 років. Мене тоді гідно вшанувало центральне керівництво Об’єднання українців у Польщі у Варшаві, я змінила свою думку та з новими силами стала продовжувати діяльність на громадській ниві. Однак зараз стан здоров’я вже не дозволяє мені продовжувати роботу, треба було передати естафетну паличку іншим. Після мене прийшов Іван Зінчук, потім – Надія Курдила.

Нині ж ситуація невтішна. Ось приклад: зараз у Щеціні – 29 передплатників «Нашого слова». Також мало хто сплачує членські внески ОУП. Я вважаю, що кожен член нашої організації має їх платити, а також купувати «Наше слово». Адже потенціал у нас надалі є. Про це свідчить діяльність пункту навчання української мови: оскільки там багато дітей, можна сподіватися, що нашу газету буде кому читати. Добру волонтерську роботу сьогодні виконує для України наш голова відділу ОУП – Іван Сирник. Я вважаю, що наша громада існує завдяки таким свідомим людям, що закінчували українські школи в Польщі.

Раніше «Наше слово» було «візитною карткою» української громади. Зараз у ставленні людей до проблем меншини багато чого змінилося, бо всі зайняті щоденною працею. Однак нам варто, попри все, сподіватися на краще.

Володимир Липинський (Ольштин)

Спочатку, десятки років тому, в Ольштині було багато передплатників «Нашого слова». Зараз їх стає щораз менше. Наскільки я пам’ятаю, розповсюдженням тижневика займалася міська ланка УСКТ, пізніше – ОУП. Понад 30 років тому, повернувшись із Австрії, я перейняв цю справу. Зараз громадська діяльність мені вже не під силу, бо маю понад 80 років.

Нині люди не хочуть купувати газети. Колись члени нашої громади, сьогодні вже літні, вважали себе свідомими українцями, а проявом цього для них був тижневик – своєрідна домашня газета, вони з ентузіазмом купувати його і читали. Зараз до цього важко заохотити когось нового, а читання рідною мовою не є таким популярним. Може, це через те, що зараз «Наше слово», його зміст менше цікавить людей? Мабуть, тут надто довгі статті, а мова текстів видається нашому асимільованому українцеві незрозумілою. Про події в Україні, на мою думку, пишуть надто мало – потрібне більше розмаїття тем. Скажімо, про війну на Сході ми знаємо в основному із повідомлень польських ЗМІ, а на сторінках тижневика треба врахувати нашу, українську точку зору.

***

Заробітчани в Ольштині зовсім не цікавляться справами нашої української громади. За минулий рік до мене в церкві підійшло, може, двоє людей, що приїхали з України, однак про передплату тижневика вони не питали. Безкоштовно, вони, може, і брали би газету, але купити – оце вже ні. Приїжджі з України хочуть чимшвидше розчинитися в польському морі, прийняти польський менталітет як свій і чимскоріш забути про Україну.

Якщо у нашій громаді не буде докорінних змін – ситуація погіршуватиметься. Багато чого залежить від нас самих – від людей, що живуть тут і зберігають національну українську свідомість. На жаль, зараз ми бачимо, що в громаді бракує активних діячів. До прикладу, в нашому Ольштині на щодень не видно підтримки активності місцевої української громади. Центральні органи ОУП у Варшаві також не мають добрих пропозицій. З нагоди великих свят у нас проводяться якісь культурні заходи, та й усе. Кілька років тому я намагався спонукати місцевий гурток ОУП працювати активніше, однак не вдалося. Тоді справа була у нестачі фінансування на поточну діяльність ланки.

Редакції тижневика треба більше писати про нашу діяльність на місцях, а також про події в Україні, враховуючи українську точку зору – треба пояснити хоча би зворотній бік подій на Донбасі. Мені уже 87 років, тому я не можу бувати на всіляких культурних заходах в Ольштині, але радий прочитати про це все на ламах «НС». Попри свій вік, я все ще передплачую тижневик. Я переконаний, що це свідчить: українці в Польщі ще існують, вони – національно активні, хоч би й через читання рідної газети. На мою думку, інших незаперечних фактів про наше існування тут, у Вармінсько-Мазурському регіоні, та й в усій країні, на щодень немає. Оскільки тираж «Нашого слова» роками зменшується, невдовзі уряд та місцеві поляки скажуть, що української меншини не існує, а є лише сотні тисяч мігрантів.

Богдан Сіроцький (Варшава)

Сьогодні, з перспективи стількох років, мені важко сказати, коли саме почалася моя історія з «Нашим словом». Усе це відбувалося якось природньо, поетапно. Спочатку я сам їхав з дому до редакції газети, ще на вулиці Новгородській, 15, брав примірники до свого помешкання. Опісля, в неділю, я заносив їх до церкви на вулиці Медовій, де розповсюджували тижневик. Це все було, мабуть, із 20 років тому. А серйозно я почав займатися продажем газети у 2002-му році, коли редакція переїхала з Новогродської на Косцєліску. Усе почалося з того, що після смерті співробітниці «НС», голови Союзу українок Володимири Балій, не було кому приносити газету до церкви. А я працював поблизу, тож мені було зручно заходити в редакцію за примірниками.  

Сам продаж газети має, на мою думку, бути повсякденним явищем, інакше тижневик не матиме передплатників. Колись наших читачів цікавили повідомлення про поточні справи нашої громади, скажімо, про розвиток українського шкільництва, події, концерти, інші культурні заходи. Сьогодні старше покоління вже відходить від нас, молодші використовують здебільшого сучасну техніку, читають не на папері, а з екранів телефонів. Через це вони не купують тижневик. Тираж проданих газет у Варшаві сильно скоротився. Колись я продавав 14 примірників, а зараз – вдвічі менше.

Богдан Сіроцький

Емігрантів з України справи нашої громади у Польщі зовсім не цікавлять. Виняток – ті, чиї родини депортували із Закерзоння до СРСР у 1946-му році. Лише вони відчувають тісний зв’язок з нами. На жаль, він обмежується лише тим, аби згадати про минуле, своїх предків із, скажімо, Лемківщини або Любачівщини, однак ці мігранти також не купують у церкві «Наше слово».

На мою думку, «НС» поступово втрачає зв’язок із корінними українцями, що живуть у Польщі, себто з тими, хто народився тут після ІІ Світової війни. На його сторінках можна побачити дедалі менше повідомлень про життя нашої громади на місцях. Виникає певний бар’єр між газетою та громадою у віддалених від України (та навіть від Варшави) місцях, адже повідомлення про актуальні події в Україні ми можемо отримати і з інших джерел, часто навіть оперативніше. Вважаю, що статті надто довгі, їхнє прочитання забирає багато часу. У редакції не розуміють нюанси нашого специфічного сприйняття світу, зокрема України.

Богдан Тхір (Ґурово-Ілавецьке)

Про те, які у Ґурові-Ілавецькому починалося розповсюдження «Нашого слова», я знаю лише з розповідей старших. Передплатників тоді було кілька десятків у самому місті і довколишніх селах. Однак із плином часу читачів стає щораз менше. Сьогодні найбільше людей беруть газету з розкладених близько 30 примірників на столі в домівці ОУП, що неподалік церкви (на фото).

Фото – Богдан Тхір

Відомо, що літні люди, які звикли читати друковані видання, від нас відходять. Молодь, попри те, що навчається в українських школах, пунктах навчання рідної мови, не надто охоче читає українські тексти в паперовому вигляді. Це також діти свідомих активістів нашої громади. Тому наймолодшому передплатнику тижневика у Ґурові-Ілавецькому, про якого я знаю, – понад 50 років. Молодших здебільшого цікавить лише остання сторінка тижневика, де друкують оголошення про різні заходи. Ті, що читають середину номера – зацікавлені подіями місцевого значення, на другому місці – повідомлення про Україну. Oб’ємні тексти про візити українських виконавців менше цікавлять нашу регіональну публіку. На заваді у паперових видань стоїть глобалізація та інтернет. Це стосується також повідомлень про події в Україні.

Попри все, я не думаю, що традиційні паперові медіа невдовзі перестануть існувати. Якщо хтось вважає себе інтелігентною, національно свідомою людиною, то він принципово не відмовиться від друкованого українського слова, навіть якщо дивиться там лише фотографії та підписи під ними. Зацікавившись побаченим, він зможе повністю прочитати статтю. Тут є про що думати не лише редакції, але й нам усім – українській громаді у Польщі.

Фото – Павло Лоза

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*