Протягом довгих років очікування українців на повернення НД вогник надії спалахував не один раз. Зокрема 2005 р., коли в Перемишлі перебував з візитом новообраний президент України Віктор Ющенко, а мер міста Роберт Хома пообіцяв особисто сприяти вирішенню справи.

Швидко з’ясувалося, як мала виглядати “підтримка” в уявленні Р. Хоми. Отож, спочатку мер намагався вимусити від української громади, щоб та посприяла в заміні НД на будинок, який належить… Греко- католицькій церкві. Потім звернувся до тодішнього прем’єр міністра Польщі Казимєжа Марцінкевича з проханням підтримати справу передачі НД взамін за ділянку, яка є власністю Фонду державного майна (пол. Skarb Państwa). Приблизно така “стежка” повернення НД мала врешті реалізуватися, проте мусила ще змінитися влада й… мусило минути декілька років.
Липень 2006 р. приносить дві інтерпеляції – авторства депутатів Яцека Пєхоти і Павла Спєвака. Політики хотіли довідатися, чи уряд підтримує такий механізм заміни і чи визначено конкретну дату передачі НД для ОУП. Спєвак додатково звернув увагу на те, що українці в Польщі внаслідок пов’язання справи повернення НД з питанням виділення нерухомості для поляків у Львові “фактично стали заложниками влади міста Львова”. З наданих відповідей виникає, що тоді Міністерство внутрішніх справ і адміністрації звернулося до підлеглого йому підкарпатського воєводи з проханням дати інформацію, яку нерухомість він, як представник держави, може передати армії взамін за військове майно, котрим була зацікавлена перемиська влада як компенсацією за НД.
У лютому 2007 р. в Канцелярії президента РП відбулася зустріч, присвячена вирішенню питання про ділянку для польської громади у Львові, на якій мав би постати т.зв. Польський дім, та проблемі повернення українській громаді НД в Перемишлі. Р. Хома заявив тоді, що у випадку безплатної передачі будинку українській громаді місто повинно отримати за це компенсацію. З’являється також ідея, щоб польська сторона змінила концепцію та купила на комерційному ринку ділянку, на якій буде збудований “Польський дім”. Однак остаточний висновок був такий, що дві такі інвестиції не під силу “польському платникові податків”. Місяць пізніше чути вже про черговий варіант виходу з тупикової ситуації – це “бартерний обмін”: поляки дарують українцям НД, а українська влада – ділянку у Львові польській меншині для їхнього культурного центру. Навіть з’являється проект документа, у якому сторони погоджують схему проведення такого процесу і його офіційного затвердження президентами Польщі та України, під час їхньої зустрічі, що планувалася на 28 квітня 2007 р., тобто в 60 у річницю акції “Вісла”. Проте після проведення згаданої зустрічі стало відомо, що бартеру не буде, оскільки на урядовому рівні прийнято нову модель вирішення справи: Польща придбає полякам у Львові відповідну будівлю, а Україна – викупить у Перемишлі НД і передасть його українцям.
Справа НД потрапляє також до Альтернативного рапорту з реалізації Польщею Рамкової конвенції Ради Європи про захист прав меншин, під яким підписуються представники українських організацій у Польщі. У цьому документі прямо говориться про небезпечне поєднування справи повернення НД зі станом міждержавних польсько- українських відносин. Наприкінці 2007 р. про цю проблему пише ОУП у листі до прем’єра, яким тоді став Дональд Туск, і просить посприяти її остаточному вирішенню.
На початку квітня 2008 р. відбувається важлива зустріч у Перемишлі, під час якої місто уточнює умови, на основі яких буде прийняте рішення про повернення НД. Відтак у Перемишлі “висаджується” десант високопосадовців – НД відвідують депутати сеймової комісії меншин, серед яких був заступник голови комісії Мирон Сич, відповідальний за справи меншин міністр Томаш Семоняк та інші. 31 травня сюди теж приїжджає міністр національної оборони Боґдан Кліх, який переконує, що повернення НД відбудеться “настільки швидко, що журналісти ще пам’ятатимуть його заяву”. Процес тоді дійсно розблокувався, але заяву довелося тримати в пам’яті ще досить довго. Згодом Перемишль відвідують прем’єр Дональд Туск, який здійснює оглядини НД, міністр внутрішніх справ Ґжеґож Схетина та знову Т. Семоняк, який заявляє, що процес передачі невдовзі буде завершений. Однак в дійсності це триватиме ще стільки, що президент В. Ющенко встигне надіслати листа мерові Хомі, у якому поінформує про рішення української сторони самостійно купити будинок ТНД, попросить посприяти справі та… повідомити, на який рахунок мають бути передані кошти. Потім виявиться, що це чергова української сторони голосна пропозиція, проте насправді її не можна виконати, і вже на початку 2008 р. в українських мас медіа можна було прочитати повідомлення, за котрим стояв голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник і яке звучало так: “Львівська обласна рада виділить бюджетні кошти на придбання українською громадою в Перемишлі Народного дому”.
У вересні 2008 р. підкарпатський віце воєвода Малґожата Хомич підтвердила, що Міністерство національ ної оборони погодилося передати мі сту свій Ґарнізонний клуб разом з ділянкою. Щоб процес повернення завершився, потрібне було ще рішення власника НД – перемиського самоврядування. Доки воно з’явиться, українці ще встигнуть наприкінці 2008 р. в анексі до згадуваного Альтернативного рапорту відзначити, що після зміни влади на краще теж змінився підхід до проблем меншин, у тому числі й до української. Тут також відзначалося, що нова влада намагається конкретно вирішувати сиґналізовані раніше проблеми, проте надалі нез’ясованим залишається питання повернення НД, а разом з тим польський уряд “не протидіє належним чином скандальним практикам у цій матерії влади міста Перемишля”. Останній такі слова напевно не сподобалися, проте 3 вересня 2009 р. нарешті з’являється історична постанова ради міста Перемишля, у якій висловлено згоду на заміну будинків, що й відкрило українцям дорогу до повернення НД.
Тоді ще ніхто не знав, що до фінішу справи так насправді ще треба почекати кільканадцять місяців. Проте чим вони є, порівнюючи з кількома десятками років клопотань?..

“Наше слово” №13, 27 березня 2011 року {moscomment}