Належати до Пан’європейського Союзу

Олена ГуменюкІСТОРІЯ№44, 2014-11-02

У світлі останніх подій варто згадати про талановитого дипломата, міністра закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) на еміґрації Олександра Яковича Шульгина (1889–1960). Протягом міжвоєнного періоду та в роки ІІ Світової війни він відстоював права українських еміґрантів на міжнародній арені та боровся за здобуття Україною незалежності.

SzulhynЗ початком революційних подій у березні 1917 р. Олександр Шульгин активно долучається до національно-визвольних змагань, і, повернувшись до Києва, стає членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради. Від липня 1917 р. до січня 1918 р. він – генеральний секретар міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, співавтор Статуту Вищого Управління України, співорганізатор З’їзду народів Росії в Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою УНР Франція та Англія визнали de facto молоду українську державу. За гетьманату Павла Скоропадського О. Шульгин був співробітником Міністерства закордонних справ Української держави Гетьмана Скоропадського, а з липня до кінця грудня 1918 р. – послом у Софії (Болгарія).
Однією з проблем, якою займалося Посольство УНР у Болгарії на чолі з О. Шульгиним, було звільнення українських військовополонених з болгарських в’язниць після І Світової війни. Також силами посольства двічі на місяць видавався болгарською мовою часопис «Украинско-Български переглед». Посольство тісно співпрацювало з різними українськими громадськими організаціями в Болгарії, а саме з культурно-освітнім товариством «Михайло Драгоманов», студентським товариством, українською громадою, Українським Червоним Хрестом. У Софії 1918 р. побачила світ книжка болгарською мовою «Украйна», одним з авторів якої був О. Шульгин.
Директорія УНР 1919 р. призначила О. Шульгина членом української делеґації Паризької мирної конференції, згодом (1920 р.) – головою української делеґації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві, а з 1921 р. він очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі.
Під час перебування у Празі 1923 р. разом з іншими однодумцями, зокрема, М. Славінським, О. Лотоцьким, Д. Чижевським, А. Лівицьким, О. Шульгин відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького осередку. Дане політичне угруповання, найбільше з-поміж інших політичних формувань на еміґрації, підтримувало авторитет Державного центру (ДЦ) УНР в Екзилі. З ініціативи цієї групи 1925 р. створено у Празі понадпартійний Республікансько-демократичний клуб. На цей період припадає зближення й активна співпраця Олександра Шульгина і Симона Петлюри. А вже на початку 1926 р. С. Петлюра призначає його міністром закордонних справ УНР. На цій посаді він працював до 1936 р.

Як постійний делеґат при Лізі Націй, О. Шульгин виносив на розгляд українські проекти до різних установ цієї міжнародної організації, наприклад, у справі Європейського Союзу, роззброєння, світового конфлікту, економічної кризи тощо. О. Шульгин відстоював українські інтереси на міжнародній арені, зокрема, виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці і голоду в Україні, проти утисків українців Галичини з боку польської влади, особливо під час проведення акції пацифікації. Також йому довелося у 1928–1930 рр. проводити на форумі організації біженців при Лізі Націй у Женеві кампанію за визнання української національності на міжнародному рівні. Велике значення мало відстоювання прав української нації на самовизначення, особливо у протистоянні з Ф. Нансеном – комісаром у справах біженців при Лізі Націй, який досить неоднозначно ставився до українського питання. О. Шульгин 1929 р. написав «відвертого листа до Ф. Нансена», в якому в коректній, але гострій формі виступав проти упередженого ставлення комісара до українських біженців.
Однозначною була думка О. Шульгина про майбутнє України та її місце в системі міжнародних відносин, яка ґрунтувалася на тезі про невід’ємність Української держави як повноправної частини Європейського співтовариства: «Україна в майбутньому конче мусить належати до Пан’європейського Союзу, а для СССР там місця бути не може, бо з погляду українського – Совітський харківський уряд не репрезентує ні в якій мірі інтересів країни, а з погляду Європейського – СССР та ІІІ Інтернаціонал ведуть до знищення Ліги Націй і європейської культури, яку саме хоче піднести Європейська Унія. Отже, співробітництво таких протилежних сил є абсолютно неможливим».
Крім цього, О. Шульгин був провідником концепції т.зв. «упорядкування простору СРСР», за якою передбачалися дієздатними тільки державні формації, що були утворені раніше і мали певну національну традицію. Тому такі географічні одиниці, як Крим, повинні були творити, на його думку, нерозривний політичний, економічний і стратегічний зв’язок з Україною.
Він 1936 р. пішов у відставку з посади міністра закордонних справ УНР. Та вже наприкінці 1939 р., коли більшість членів Уряду УНР опинилася на окупованій німцями території, О. Шульгину доручено очолити екзильний Уряд УНР та виконувати обов’язки міністра закордонних справ. На цих посадах він перебував під час окупації Франції аж до арешту та ув’язнення у вересні 1940 р.
Після закінчення ІІ Світової війни президент УНР Андрій Лівицький учетверте призначив О. Шульгина міністром закордонних справ. Але через розходження, що виникли в середовищі українських еміґрантів, він 1946 р. подав у відставку та в подальшому відійшов від активної політичної діяльності.
Протягом міжвоєнного періоду і нелегких років ІІ Світової війни О. Шульгин проявив себе, як непересічний громадсько-політичний діяч і талановитий дипломат, який невідступно обстоював права свого народу та репрезентував українську націю на міжнародній арені. ■

Олена Гуменюк – кандидат історичних наук, головний науковий співробітник Центрального державного архіву зарубіжної україністики (Київ)

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*