«Надзвичайний» церковний Собор УАПЦ 28–29 січня 1930 р.

Ірина ПреловськаІСТОРІЯ№6, 2015-02-08

Радянська влада в Україні в особі чекістів здійснила 85 років тому блискучу спецоперацію проти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), спочатку розклавши і послабивши цю Церкву, а потім примусивши її чільних діячів підписати власноруч постанову про свою «контрреволюційність» та «антирадянську діяльність». З погляду потенційних звинувачень у протиправних діях і порушенні закону про відокремлення церкви від держави та конституції СРСР все було здійснене бездоганно – представники УАПЦ зібралися у великому Києво-Софійському соборі і самі підписали текст самоочорнення.

Митрополит Липківський серед духовенства та вірян біля стін Софії, 1923 р.
Митрополит Липківський серед духовенства та вірян біля стін Софії, 1923 р.

УАПЦ постала внаслідок боротьби в Україні у 1917–1921 рр. за створення національної Церкви українського народу. Це мала б бути Церква, яку очолював би митрополит-українець не тільки за походженням, але й за переконаннями, де молилися б українською мовою і під час богослужіння до неба линув би український молитовний голос, а ікони були б при вбрані квітами і вишитими рушниками…
Перший Всеукраїнський православний церковний собор відбувся у великому Софійському соборі 14–30 жовтня 1921 р., коли в неділю 23 жовтня у вівтарі Софії Київської здійснено пресвитерську хіротонію митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927). За весь період до Другого всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ, який відбувся в тому ж соборі 17–30 жовтня 1927 р., ця Церква мала можливість розвиватися і втілювати в життя принципи українізації, автокефалії, соборноправності і відокремлення від держави.
Але з кінця 1920-х рр. влада в Україні припинила гратися в політику толерування українізації і дозволяти існування православних осередків. Колективізація, індустріалізація, діяльність «Спілки войовничих безвірників» – усе це було несумісне з розвитком Церкви.
Джерела з історії Першого «надзвичайного» церковного собору УАПЦ 28–29 січня 1930 р. майже не збереглися. За поки що нез’ясованих причин документи і матеріали собору, на якому УАПЦ сама підписала собі вирок в тому, що вона є «контрреволюційною організацією» і через це оголосила про свою «самоліквідацію», чомусь ніколи не були у відкритому доступі. З позиції вигоди ідеологічної машини і карних органів радянської влади такі документи повинні бути розтиражовані і доведені до відома трудящих мас як реальне свідчення «ворожості» цієї Церкви.
Цей собор УАПЦ є складовою частиною усього комплексу заходів карних органів влади в ході розгортання політичних репресій проти УАПЦ, зокрема підготовки до процесу «Спілки визволення України». Щоб скомпроментувати УАПЦ в очах її вірних, ДПУ розіграло принижувальну пародію на «самоліквідацію» цієї Церкви на соборі в січні 1930 р.
В архівно-кримінальній справі митрополита УАПЦ Миколи Борецького є копія протоколу № 103 засідання Президії ВПЦР (Всеукраїнська православна церковна рада – керівний орган УАПЦ) від 20 грудня 1929 р. На засіданні були присутні: митрополит Микола Борецький, голова Президії ВПЦР прот. Леонтій Юнаків, архиєпископ Костянтин Малюшкевич, єпископ Яків Чулаївський та мирянин Митрофан Кобзар.
У протоколі засідання зазначено, що окремим пунктом заслухано листівну заяву єп. Тульчинського о Володимира Дахівського про негайну потребу від імені УАПЦ реаґувати на оголошені в пресі відомості про «СВУ» і зв’язок з нею УАПЦ – утворення ініціативної групи, що має скликати великі збори чи надзвичайний собор.
Напередодні собору з’явилася заява Президії ВПЦР до НКВС від 12 січня 1930 р. про надання дозволу скликати «надзвичайний» Собор УАПЦ, у якій подано порядок денний майбутніх зборів, зокрема передбачалася доповідь Президії ВПЦР про працю президії і стан УАПЦ. Планувалася присутність на соборі членів ВПЦР, округових єпископів та представників від округ у загальній кількості 66 осіб. Заяву підписали архиєпископи УАПЦ – заступник митрополита Йосиф Оксіюк, заступник голови ВПЦР Іван Павловський і секретар ВПЦР Костянтин Малюшкевич.
НКВС УСРР дав дозвіл за підписом інспектора НКВС Кузнєцова на скликання «надзвичайного» Собору УАПЦ від 23 січня 1930 р., де вказано дату скликання: 28–29 січня.

Офіційна ліквідація УАПЦ, як релігійної інституції сталася на Першому «надзвичайному» Соборі УАПЦ в м. Києві 28–29 січня 1930 р. Собор відбувся без звичайної процедури скликання церковних соборів і за планом чекістів повинен був забезпечити ДПУ колективним визнанням «вини», а також належно проголосувати за розпуск УАПЦ. У постановах зазначалося, що діячі УАПЦ самі визнали себе «антирадянським елементом», «петлюрівцями», «націоналістами», що давало можливість після цього собору заарештувати всіх причетних до нього не як віруючих, а як тих, хто веде «антирадянську діяльність і пропаґанду», отже і засудити за відповідною статтею Карного кодексу УРСР.
Виглядає так, що 28 січня 1930 р. до Києва з’їхалися представники округ і парафій УАПЦ, щоб розв’язати питання про стан Церкви у зв’язку з «викриттям контрреволюційної діяльности автокефалії, зокрема, з її ролею в організації СВУ». Перебіг собору після його відкриття звівся до обрання на голову собору митрополита Миколи Борецького (1927–1930) і заступником голови єпископа Миколу Карабіневича. Далі заслухано доповідь голови ВПЦР про роботу її президії, а також про стан УАПЦ.
Ці збори єпископів УАПЦ і близько 40 священиків оголошено «надзвичайним церковним Собором» і вони винесли ухвалу про «самоліквідацію» УАПЦ. Митрополит Миколай Борецький і всі єпископи «самоліквідувались», припинили своє духовне керівництво, залишившись тільки «служителями культу» при церквах, при яких були до того зареєстровані. Ліквідовано ВПЦР і всі її округові, районні та парафіяльні церковні ради – тобто здійснено всеукраїнську церковну ліквідацію структур УАПЦ, як це і було заплановане в ДПУ УСРР.
Після цього прийнято постанову, де говориться, що «Надзвичайний собор мусить визнати, що УАПЦ, як це тепер остаточно виявилося, протягом 10 років свого існування була явно вираженою антирадянською контрреволюційною організацією… Тому надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинився до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську організацію, визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне і вважає її за ліквідовану».
Митрополит УАПЦ Василь Липківський про січневі події 1930 р. писав: «Січня 28-го 1930 року були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків, їх оголошено „надзвичайним церковним Собором”, і вони винесли „соборну” ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з тим і митрополит [Микола] Борецький і всі єпископи самоліквідувались, припинили своє духовне керівництво, залишившись лише „служителями культу” при церквах, при яких зарегістровані (…) – одно слово „Всеукраїнська церковна ліквідація”».
Офіційне пресове бюро РАТАУ 6 лютого 1930 р. випустило постанову «надзвичайного» собору. Митрополит УАПЦ Василь Липківський зазначав, що під час процесу «СВУ» подано доповідь про УАПЦ, яка була дослівною копією доповіді ДПУ. Він писав: «Уже зграя христопродавців, що оголосила себе „синедріоном” – „надзвичайним церковним Собором”, винесла смертний присуд Українській Церкві, поховала її, привалила гроб її каменем своєї постанови; вже всі більш чесні прихильники й працівники цієї Церкви і навіть митрополит Микола Борецький, що був почесним головою цієї зграї ліквідовані, зіслані, розстріляні; уже й ті „діячі” зі зграї христопродавців, що для ДПУ були вже непотрібні в Церкві, єпископи – Ромоданов, Грушевський, Чулаєвський, Кротевич, Дахівник, та їхні співробітники з священства й мирянства, як Говядовський, Коляда та інші, прилюдно зреклися і Церкви і віри, стали „повноправними совітськими громадянами”».
Архиєпископ Харківський УПЦ Іван Павловський листом до архиєпископа Івана Теодоровича від 5 серпня 1931 р. інформував церковний провід УПЦ у США і Канаді про цей «надзвичайний» собор. Він повідомляв, що через «нецерковну діяльність» Церкви та використання її органів у нецерковних цілях, про що свідчив процес «Спілки визволення України», постала реальна загроза самому існуванню нашої Церкви, з новою силою ополчився слов’янський єпископат, почався відхід парафій на сторону Російської церкви. За словами Павловського, щоб не чекати ліквідації зовні та з огляду на свідчення Володимира Чехівського на процесі «СВУ» процес довершено саме таким чином.
Поки що не можна порівнювати кількість і якість віднайдених документів і матеріалів Першого і Другого соборів УАПЦ 1921 р і 1927 р. з аналогічними матеріалами 1930 р., коли відбулися два останні собори цієї Церкви у контексті процесу «СВУ». Можливо, унаслідок дальшого пошуку документів буде віднайдено якщо не стенограми засідань, то принаймні більш повний варіант соборних і навколособорних документів і матеріалів. ■

Ірина Преловська, rандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор Київської православної богословської академії Української православної церкви Київського патріархату.

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*