Олько Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-03-12
Памяти Штефана Феленчака
Яр 1940-го рока рушила неспостережні. Потік за його хижом, повний до берегів, гирмів. Вишов надвір, пізрив на нього і на хвильку станув. Пішов до варстату і перезерав теслярске нарядя; бив певно єдиним теслярьом во своїм селі, бо тото оддавна фахувало ся в каменярюваню. Та хтоси мусив ставляти хижи, зато зістав теслярьом. І ставляв. Помислив, може куплю нови гоблі, пили та пару осників.
Сонце гріло ясним, високим лицьом. Птахи сьпівали єден през другого. Розмітував купи сьнігу по подвірю, жеби прудше стаяли.
В вівторок додня рушив до Горлиць на ярмак. Дішов до Чорториї, спіткав знайомого з Бодаків та ішло ся му веселішше. Чортория то місце перед Бодаками, де, за легендом, чорт сідив та дорогу розваляв.
До Горлиць дішли над раном, сонце їщи не визерало на небі. Купив два гоблі, пару осників і пилу, і юж виходив з торговиці, заґавив ся, завадив о німця, пила му вилетіла та гбила ся ґестапівцьови в офіцерки. Тот наробив крику, прилетів німецкий патруль та го арештували. За напад на ґестапівця заслали го до Авшвіц. В таборі дістав ся до теслярского загону, будував бараки Авшвіц, а пак Біркенав. Бив добрим теслярьом, зробили го фахманом та мав свою теслярску бригаду. Тото му позволило гміру перетирвати табірни роки.
Пережив, як єден з недуже кого, смертний марш, а в 1945-ім році американске війско визволило його табір. Якисий час провев на регабілітації та восени 1946-го вернув ся до Бортного.
Зас поїхав на ярмак в вівторок купити гоблі, осники, пили та хтів ся зайняти теслярюваням. Тото било наяри 1947 рока. Купив тоти пили, гоблі та юж мав виходити з торговиці, коли наглі під’їхали ґазики і до єдного го хсадили. Заарештувало го УБ, переслухували, били, як дуже кого з Бортного посадили го до табору в Явожні. Випустили восени 1948-го.
Поїхав до родини та зайняв ся теслярюваням. В 1956-ім році, як юж ся гдавало вигнанцям з акції “Висла” вернути в гори, вернув ся до Бортного.
В 1997-ім зав’юз єм го до Явожна на 50-ту річницю акції “Висла”. Не пізнав місьця, бо по таборі не било юж сьлідів. Лишив ся лем мрячний бункер, де сідив по шию в воді, коли го переслухували, і будинки убеків. Заросло лісом так, же ани ся не зорієнтував, в котрім місци іде штрека. Станув перед тим місьцьом, перехрестив ся і шепнув: “Ту било пекло на землі”.
В місци, де найдено гроби, насипано пару могив та поставлено березовий хрест з написом “Здавало ся очам нерозумних, же гмерли, а они жиют вічно”. На польовім вівтарю митрополита Мартиняк одправив жалібне богослужіня. По службі спіткав табірних знайомих, зо зворушіням ся привитав, бесідували о тамтих злих днях. Їщи раз огорнув поглядом тото місце. “Пекло, так – земне пекло”, – повів.
– А може бис так поїхав зо мном до Осьвенціма, як юж сме ту? Я цікавий, як там тото виглядат. А як я юж ту, то хтозна, чи не остатній раз там поїхам їщи пізрити…
Рушили сме дорогом на Осьвенцім.
– О, гин є їщи стація, де м’я двараз висаджано, – хказав руком. – Раз ґестапівці, другий раз убеки.
Роззерав ся, та нич не пізнавав. Виріс ліс, люде ся побудували, інакше ту якоси, повідав. Пополудневе сонце гріло в тоти вересневи дні, доїжджали сме до брами табору Авшвіц. Обік табірна огороджа з вартовима вежами.
– О, ту так било. Лем псів і ґестапівців неє.
Лишив єм авто на паркінгу та рушили сме ку брамі “Арбайт махт фрай”. Підішли сме ку касі, зьвідав єм ся пані, чи для колишніх в’язнів є дака знижка.
– А ви сте опікун? Мате даку леґітимацію? – зьвідала ся зас його.
– Так, – повів. Закотив рукав кошелі та хказав витатууваний нумер.
– Пробачте, – повіла пані і дала нам дві безплатни входівки.
– В тім будинку робив єм дах. Там є мій нарізок, што єм робив на кріквах. Такий мій, жеби ся сьлід по мі лишив. Гев се стояли ґестапівці, – хказав пальцьом. – І музика грала, така весела, німецка. Тихо ту якоси…
– Били сте ту даколи по війні? – зьвідав єм ся.
– Ні, николи.
– Не запрошували вас на річницьови врочистости?
– Певно адресу не мали…
Гвошли сме до бараку, в якім провев першу табірну ніч. Оповідав о нім, якби хчера го лишив. Хказав причу, де спав, та споминав по нумерах в’язнів, што спали навколо нього. Клякнув перед том причом, перехрестив ся і помолив. Пам’ятав бльокових і місьця, де ставали, коли тоти їх били, есесманів, вахманів, кухарів, чваняків і колєґів з його загону.
– Але ту порожньо, повів. А гев, на тім пеци, посередині тівко ся іх гріло. Приносили сме по роботі дерев’яни обрізки до нашого бараку, а надвишку замінювали сме на жертя: цибулю, хліб і папіроси. Бо папіроси то били табірни гроши.
О, гев, медже тима бараками, гнав м’я ґестапівец. Ішов єм з кухні ку свому баракови, колєґа з кухні дав мі два осухи хліба, тамтот візрив здалека, же мам випханий смугак, я тіж го візрив, та хтічу, скочив єм до того бльока, він на щасьтя того не зауважив та полетів далі. Але бльоковому мусив єм дати осух хліба за тото, же м’я не видав.
До загону зяв м’я німец, а я єм ся добрі знав на роботі. По якисім часі поручив м’я вахманови та дістав єм бригаду. І так сме кінчили будуваня бараків Авшвіц 1. Коли сме тото скінчили, зачали сме будуваня Біркенав. Штоден рано о п’ятій гнали нас до Біркенав, десят годин роботи і назад до Авшвіц.
Порушав ся по таборі як добрі натресуване циркове зьвіря, якби го николи не лишив. Опроваджав м’я, хказував шитко з тих штирьох років табірной тми. […] табірной тми.
– О, гев била кухня, мав єм там колє-ґу кухаря зо Заклічина. Зяв єм го до загону, а він ани сокири николи не тримав. Хчив єм го, але тот лем оповідав о кухарюваню в Кракові та заваджав в роботі. Шефом команда бив порядний шльонзак, без цибулі николи на інспекцію не пришов, часом принюс хліб, а як били сьвата, то і кавалец ковбаси. Гварю до нього: “Не залагодив бис му роботу в кухни? Бо то кухар з доброй реставрації”. І залагодив. Завдяки ньому мали сме гміру їдла, а часом і білий хліб. Обидва пережили сме табір. Бив мі гдячний до кінця житя. Два роки тому гмер, його гнук приїхав по м’я на погріб. Мают м’я за родину.
– Знаш, часом зьвідую ся Бога, як я тото шитко пережив? Але як подумам о Явожні, то певно і Бог нич о тім не зна. Тото, што я ту видів, то часом думам, же Бог не хтів того видіти.
Сонце, червене, ховало ся за доріжку над “Арбайт махт фрай”. Вертали сме ся ку брамі.
– Знаш, же не хтів єм гев николи приїхати? Та може і добрі, же єм приїхав… Дбают о тото місце.
Вертали сме ся назад в гори. Мовчав. Мислив, та штоси там муркав під носом.
Бив парнячий, липцевий ден. Ставили сме ся перед Районним судом в Горлицях на переслуханя. Приїхав зароснений, брудний і смердячий. Аж ся мі дурні зробило. Меценас Дубец, што склав за нього позов про одшкодуваня за табір
в Явожні, приїхав з Лодзі.
Малу салю горлицкого суду наповнив його прикрий запах. Пані судкиня справдила присутніст, одчитала позов та зачала переслухувати оскаржника.
– Коли били сте посаджени до Центрального табору праці в Явожні?
– Наяри 1947-го рока, високий суде.
– Што можете повісти о варунках в ЦТП Явожно?
– Високий суде, били сто разів гірши, як в Авшвіц.
Ту представничка Міністерства нутрішніх справ і адміністрації запротестувала та ся зьвідує, яким правом він прирівнює фабрику смерти Авшвіц до ЦТП в Явожні!?
– А чуєте, як я пахну?
Тиша. Шитки сконстернувани.
– Но ле, чуєте, пані, як пахну? Лем три тижні єм ся не мив, жеби сте почули. Там єм так два роки пахнув, в Явожні. Тепер лем воший не міг єм виховати, бо днес тяжко о них. Так, прошу пані. В Авшвіц пережив єм штирі роки, раз на тижден купав єм ся в теплій воді, мав єм чисти смугаки, їв єм часом білий хліб. В Явожні бив єм в тім ґерку та в тім сведрику, што м’я в нім УБ арештувало. Тіж єм бив нумером, лем же мі го не татуували, як в Авшвіц. В Явожні їв єм погнилу капусту, зморожени компері і буряки, а тото попивав якисом люром, што нам рано давали. Гмили м’я два рази – на переслуханю в бункрі, як м’я шмарили до води по шию.
Міну пані з міністерства не описати. Єй мовчаня і тот його запах виповнили салю докраю. Коли скінчено переслухуваня, напрудко склала якисе осьвідчіня в імени міністерства та вишла зо салі. Єй службова лянчія скоро од’їхала з паркінгу.
Стояли сме на пляци перед судом. Хтів єм го одвезти, та повів, же чекат на нього гнучок.
Не дочекав ся регабілітації. Гмер місяць по переслуханю.
Хтовди, в Явожні, повів до м’я:
– Знаш, на тот ярмак до Горлиць то юж єм николи не пішов.
Переклав Ю. М
“Наше слово” №11, 14 березня 2010 року {moscomment}
