І в цьому плані можемо говорити про безперечний успіх, оскільки можливістю внормувати своє життя скористалося цим разом удвічі більше людей, ніж у двох попередніх подібних акціях (2003 і 2007 р.) взятих разом. Особливо великою буде різниця, якщо порівняти кількість заяв від громадян України: 2003 р. їх було тільки 88, а 2007 р. – 118.
І тут варто дати якісну оцінку такого стану справ.
По-перше, у попередніх акціях загалом були встановлені занадто високі (а часто навіть нереальні) вимагання для імміґрантів, які хотіли б леґалізуватися таким шляхом: наприклад, документи права власності на помешкання, трудовий контракт та банківський рахунок з кількома тисячами злотих. Погодьтеся, навіть не всі поляки можуть представити такі документи, а що вже казати про людей, які мають обмежене поле діяльності.
По-друге, якщо йдеться про громадян України, то перед прийняттям Польщі до шенґенської зони умови приїзду для них були набагато простішими (деякий час взагалі існував безвізовий рух). Це означало, що вони тоді могли майже безперешкодно перетинати польсько-український кордон в обох напрямках, тому не існувала дилема: чи – їхати додому без реальних шансів на пізніше працевлаштування, чи залишитися на заробітках зі свідомістю, що закінчується термін дійсності візи, а разом з тим і леґальність перебування на даній території. Після введення 2007 р. нових вимог появилися складнощі, які значно утруднювали отримання польської візи. Польсько-український кордон люди почали називати “залізною завісою”, а кількість осіб без вреґульованого правового статусу (читай: без дійсної візи) почала стрімко збільшуватися, як снігова лавина. Обидва ці чинники мали свій вплив на те, що подані вище статистичні дані виглядають саме так, а не інакше.
Задля справедливості слід зазначити, що після 2007 р. поступово почали вводитися полегшення для тих, хто хотів би приїхати до Польщі на роботу. На даний момент ситуація не виглядає вже так трагічно, як кілька років тому. Проте за той час значно зросла кількість людей, які потрапили в пастку “нелеґальності”. Тут пора на оптимістичний акцент у цій справі. Бо громадяни України показали, що вміють вирішувати труднощі і знаходити вихід, здавалось би, з безвихідної ситуації. Адже саме їхня позитивна енергія надала обертів черговій аболіційній кампанії.
Постійні читачі “Нашого слова” знають, як це відбувалося, бо наші журналісти реґулярно описували на шпальтах тижневика розвиток ситуації, тому тільки коротко нагадаю перебіг справ. Отож, дві українки, які не хотіли погодитися зі своїм фактично безправним статусом, вирішили діяти. Довідалися, які організації займаються справами міґрантів, і скерувалися до Фонду розвитку “Крім кордонів” (FROG). Саме тут пізніше постав координаційний центр діяльності різних організацій та окремих осіб, яким не байдужа доля міґрантів. Тут теж писалися відозви і звернення до найвищих посадових осіб, тут був опрацьований рапорт, в якому представлено аналіз ситуації міґрантів у Польщі та пропозиції їхнього вирішення на практиці, тут планувалася акція “Дай зелене світло для аболіції”, проведена під Сеймом РП. До речі, підтримав їх і депутат польського парламенту Мирон Сич, який склав у цій справі інтерпеляцію. Завдяки активності так значного ґрона зацікавлених осіб, імміґрантських середовищ і різних організацій справа набула широкого розголосу.
Завдяки активності імміґрантів, їх помітили мас-медіа, почали запрошувати на розмови, а що за тим іде – їх перестали сприймати в суспільстві як загрозу, а стали звертати увагу на порушення щодо них прав людини. Таким чином змінився їхній візерунок у суспільстві, щораз більше говорилося про їхню працьовитість, чесність, надійність, професійні вміння. А водночас підвищилася самооцінка самих імміґрантів, адже їхні спільні дії принесли реальні результати. Прийняття закону про аболіцію сприяло теж більшому згуртуванню імміґрантів, адже допомагаючи один одному заповнювати заяви, пояснюючи незрозумілі пукти закону, вони набрали більшої впевненості, стали відповідальнішими. За тим прийшло зрозуміння, що кожна їхня корисна дія приносить позитивні наслідки, а гуртом можна зробити значно більше, ніж поодинці. Пройшовши складний шлях аболіційної кампанії, імміґранти тепер усвідомлюють, що краще не допуститися помилок, ніж пізніше їх виправляти. Збагачені життєвим досвідом, хочуть ним поділитися з кожним, хто цього потребує. Вони добре розуміють, що наданих шансів не можна занапастити. Отримання дозволу на перебування в Польщі було щойно першою сходинкою до нормалізації життя. І можна бути впевненим, що українські імміґранти на ній не затримаються, а підуть далі. Адже відкриваються перед ними широкі горизонти.

“Наше слово” №33, 12 cерпня 2012 року {moscomment}