Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ 2009-10-29
{mosimage}
Відкриття Громадянської платформи чи закриття акції “Вісла”?
Такого ще не було від раннього УСКТ 1956-1957 рр., коли комуністична партія, намагаючись вийти назустріч проблемам, які сама створила польським громадянам української національності, організовувала велике та показове “відкриття”: у повітах і воєвідствах керівництво партії й державної адміністрації засідало разом із представниками УСКТ на нарадах та старалося вирішити українське питання в Польщі. Партія вдавала, що вирішить його, не відмовляючись від акції “Вісла”. УСКТ залишалося вірити, що партія будьщо вирішує.
Час удавання й віри швидко пройшов: партія та УСКТ згорнули “відкриття” і зайнялися внутрішніми проблемами. З цієї причини нарада, що відбулася у Воєвідському управлінні в Ряшеві 29 вересня 2009 р., була присвячена проблемам, які виникли на Підкарпатті у відносинах держава – суспільство – українська меншина протягом останніх кількадесяти років. Ішлося, зокрема, про стан церков, цвинтарів та місць пам’яті українців Підкарпатського воєвідства.
Міністерство внутрішніх справ і адміністрації ще у квітні ініціювало підготовку до цієї зустрічі. Чималу заслугу в цій ініціативі мав голова ОУП Петро Тима, прямо вказуючи ще в другій половині 2007 р. Департаментові віросповідань та національних і етнічних меншин МВСіА на потребу комплексно розглянути українські проблеми на Підкарпатті й задуматися, чи не можна б їх якось вирішити. Департамент погодився, і Воєвідське управління в Ряшеві зайнялося доведенням справи до кінця. Так була організована конференція “Зустріч, присвячена питанню цвинтарів, сакральних об’єктів та увічнень на території Підкарпатського воєвідства, які важливі з точки зору української меншини”.
Координатор – заступник воєводи М. Хомич – вибирала запрошених продумано. Представників департаменту, Д. Жеменєвського, А. Марциняка та Ю. Ружанського, запрошувати не було потреби, але з’явилися представники ОУП, самоврядування, громадських організацій, що займаються проблемами збереження об’єктів національної культури на Підкарпатті.
Анджей Пшевозник “обіймає” українську пам’ять
Попри все це конференція, що проходила в будинку воєвідського управління, не була ані комплексна, ані комплектна. Не прибув секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва А. Пшевозник. Отож протягом більшої частини майже 5-годинної зустрічі присутні обговорювали тему, на що звернув увагу П. Тима, у “не цілком репрезентативному для справи колі осіб”. Це – наступний прояв легковаження своїх службових обов’язків секретарем Ради. При його неясних відповідях на ініціативу МВСіА (на запрошеннях з воєвідського управління прізвище Пшевозника до кінця видніло в списку), а також у контексті його недавньої зустрічі в Ряшеві з представниками самоврядних структур з Підкарпатського воєвідства, на якій строго попереджав їх, що тільки Рада має повноваження вирішувати питання українських місць пам’яті. Позиція Пшевозника щодо конференції – неґативна. Невже напрямок праці Департаменту віросповідань та національних і етнічних меншин у МВСіА суперечить політиці Пшевозника? Секретар робить усе, щоб українських меморіалів або не було взагалі, або принаймні якнайменше.
– Не треба практикувати принцип взаємності та проблем пам’яті польських громадян української національності і, переносячи його на ґрунт міжнародних відносин з Україною, розігрувати як функцію чи арґумент у питанні польських місць пам’яті в Україні, а саме так робить А. Пшевозник, – сказав авторові голова ОУП. – Ми не погоджуємося з тим, що Рада охорони не консультує проблем польських громадян безпосередньо з ними, а вивозить їх поза територію Польщі.
Зрозуміло, що без представника Ради кожна розмова про увічнення пам’яті – безпредметна. Отож, А. Пшевозник записав на свій рахунок боротьби з європейськими стандартами спілкування з громадянами наступну перемогу. Пшевозникова політика безпардонного відмежування польської держави від своїх українських громадян становить продовження політики комуністичної Польщі. Між ув’язненням людей та ув’язненням живої пам’яті є чимало аналогій.
По одній церкві для кожного?
Суттєвою була та частина конференції, яка мала назву “Сакральні об’єкти та цвинтарі в Підкарпатському воєвідстві – питання опіки та реставрації”. Воєвідський реставратор архітектурних пам’яток Ґражина Стояк представила своє розуміння стану справ, постаралася подивитися на них з точки зору української меншини та вказала на низку труднощів при внесенні різних об’єктів української культури до списку пам’яток. На щастя, вона мала поважних партнерів. Про українські місця національної пам’яті говорив директор Відділу соціальної політики Даріуш Трач; про заходи ПАПЦ та УГКЦ щодо збереження пам’яток української духовної культури розповідали о. Юліан Феленчак з Морохова та Євген Завалень з Архієпархіальної реставраторської комісії в Перемишлі. Кожен з них вніс важливе слово, підтримане знанням справи та практикою. З пропозицією одного з чиновників воєвідського управління, щоб церкви, які не мають реального власника, передати громадським організаціям, ніяк не погоджувалася Єва Брила з Товариства рятування спадщини карпатських меншин:
– Питання церков і цвинтарів не можна трактувати виключно як питання пам’яток українських – на сьогодні це інтеґральна частина польської національної культурної спадщини, а тому держава не повинна розбазарювати їх через громадські організації, позаяк вони навіть при всій своїй добрій волі не спроможні відбудувати близько 40 об’єктів, яким нині на території воєвідства загрожує знищення, – сказала Є. Брила.
Шимон Моджеєвський з Незалежного каменярського товариства “Маґурич” звернув увагу на стан цвинтарів. Їх майже немає в списку пам’яток Підкарпатського воєвідства. На погляд Моджеєвського, потрібне одне комплексне розпорядження, принаймні на рівні воєвідства, щоб уреґулювати статус цвинтарів. Воно теж повинно стримати такі процеси, приклад якого маємо в Чистогорбі коло Команчі, де нещодавно ґміна продала землю разом з цвинтарем приватній особі, яка почала господарювання від спроби вивезти каміння з церковної підмурівки.
Томаш Ґеруля з “Воріт східних Карпат” у Бірчі підсумував дискусію над цвинтарями доволі гірко:
– Зроблено спробу, хаотичну і мало продуману спробу, одноразової зустрічі, яка нічого не вирішує, тому що важко за одним разом позитивно вплинути на стан руїни, що твориться уже понад 60 років. Конференція не дала ніяких конкретних рішень, тим часом цвинтарі й церкви – це конкретні об’єкти.
Що ж, влада могла показати також позитивні моменти – хоч не зовсім власної діяльності. Що це можливо, доводили повідомлення о. Степана Батруха (завершення відбудови даху церкви в Балигороді), о. Ю. Феленчака (відбудова церкви в Команчі) чи того ж “Маґурича”, проте, як на мене, співвідношення кількості вдалих реставрацій та відбудов і кількості “вдалої” руїни виглядає приблизно як 1:1000! І не треба мешканцям Підкарпаття замилювати очі, як це пробував робити хоча б Д. Трач з воєвідського управління, переконуючи, що щось позитивне таки робиться. То чому такий унікальний об’єкт, як церква у Великих Очах, уже півтора року не може знайти господаря? Ще трохи – і вона розділить долю церкви в Болестрашичах. Цікаво тільки, хто перший відкриє по ній остаточний вогонь: самоврядування чи римо-католицька парафія?
Що далі? Частину своєї відповіді представив мені голова ОУП П. Тима:
– Конференція в Ряшеві – це дуже потрібна ініціатива, однак якщо вона не буде продовжена, то не можна буде від неї сподіватися позитивних результатів. Отож відразу після конференції я написав листа до Департаменту віросповідань та національних і етнічних меншин МВСіА з проханням сприяти проведенню наступних і вже конкретних зустрічей такого типу, як та, що відбулася 29 вересня у Воєвідському управлінні в Ряшеві. Треба виробити цілісну програму та визначити конкретні заходи. На це вказували як ми, так і, напр., Є. Брила чи Ш. Моджеєвський. Потрібне також спільне звернення в цій справі до МВСіА та воєвідства від присутніх у Ряшеві авторитетних священиків і громадських організацій. ОУП без їхнього сприяння також не впорається з проблемою великої культурної пустелі, на яку неухильно перетворюється територія, де проводилася акція “Вісла”.
– Як на мене, активність української меншини, а навіть деяких церковних громад обох віросповідань, – замала. Не знаю, чому ОУП досі не підготувало для мешканців Підкарпаття власної програми поширення ідеї опіки над архітектурними пам’ятками візантійсько -руської культури. Адже вона напевно мала б підтримку маршалківського управління, – визначила дещо зі своєї позиції Ґ. Стояк.
Коментар
Такого “відкриття” не було від раннього УСКТ другої половини 50-х років, але ж є також і важлива різниця: тоді не займалися місцями пам’яті, церковними будівлями та цвинтарями – важливими були насамперед люди. Комуністи розуміли, що треба починати від людей: чи бажали їм добра, чи лиха. Владна Громадянська платформа прокинулася, тому що по людях залишилися церкви та цвинтарі, якщо взагалі можна так називати купи кущів на місці перших, та ліс на території других. Платформа відзначила також факт існування українських жертв Армії крайової та Війська польського. У 1956-1957 роках говорили люди – 2009 р. також говорять люди, проте вже від імені мертвих об’єктів культури, які годі внести у список тих, що “охороняються” державою.
На фото церква у селі Великі Очі (світлина з виставки “Мовчазна скарга. Доля святинь на польсько-українському пограниччі”, авторка Марія Канєвська)
“Наше слово” №44, 1 листопада 2009 року {moscomment}
