Музична культура України: від народних форм до сучасних тенденцій

Роман Ревакович ■ КУЛЬТУРА ■ №4, 2021-01-24

Пропонуємо вашій увазі низку статей диригента та теоретика музики Романа Реваковича про становлення музичної культури в Україні від часів Київської Русі до сучасності. Він розповідає про основні музичні напрямки та найважливіші події і особистості, що впливали на їх формування. В текст вплетене історичне тло, щоб читач міг краще уявити реалії та можливості того часу.

Роман Ревакович – диригент, композитор і теоретик музики, ініціатор та арт-директор фестивалю «Дні української музики у Варшаві», голова фонду «Pro Musica Viva»

Історія України доволі складна. Країна була незалежною протягом декількох періодів, проте багато разів втрачала автономію і ставала частиною сусідніх держав. Початком державності України була Київська Русь, яка існувала з IX століття і була зруйнована монгольською навалою у середині XIII століття. Її центральна та південна частина з Києвом була підпорядкована Великому князівству Литовському, а пізніше в результаті польсько-литовської унії (1569) – належала до Речі Посполитої. Північні території разом з Москвою понад два століття належали монгольським ханам. І вже на цьому етапі можемо спостерігати розходження історичних шляхів України та Росії. Протягом наступного століття, від часу монгольської навали, зберігала незалежність лише найзахідніша частина Русі – Галицько-Волинське князівство, яке приєднав до Корони Королівства Польського в середині ХІV століття Казимир Великий. 

В середині XVII століття відбувся поділ України між Річчю Посполитою та Росією внаслідок повстання під проводом Богдана Хмельницького. Відтоді Гетьманщина, підпорядкована Росії, набула певної самостійності. Це тривало понад сто років – до ліквідації Гетьманщини в 1764 році та знищення Запорізької Січі Катериною II у 1775 році. Внаслідок поділу Речі Посполитої наприкінці XVIII століття політичний вплив в Україні розділено поміж Австрією та Росією із кордоном на річці Збруч. Ця ситуація понад 150 років впливала на формування відмінності між східною та західною Україною. Наступним періодом відродження української державності стало проголошення Української Народної Республіки на зламі другого і третього десятиліття ХХ століття, однак вона не зуміла зберегти незалежність і занепала під тиском радянських збройних сил у 1920 році. Найновіша історія України розпочалася з проголошення незалежності в 1991 році. 

Прийняття християнства та початок нових традицій 

Потрібно згадати і про походження назви Україна, як найменування для позначення територій, вона почала з’являтися в ширшому вжитку з 15 століття і поступово замінила назву Русь, яку тим часом перейняло Московське князівство. Важливо звернути увагу на ці кілька фактів з тієї простої причини, що вони окреслюють політичний та культурний вплив, якому підлягала Україна протягом формування. Перший виразний цивілізаційний поступ розпочався із прийняттям християнства в 988 році. Вибір Візантії – як джерело цієї нової релігії та філософії – визначив культурний фундамент України, а також інших країн та народів-спадкоємців Київської Русі. Прийняття східного обряду християнства з його слов’янською мовною версією, утвореною святими Кирилом і Мефодієм, започаткувало власну традицію релігійного співу – одноголосного, відомого як „знаменний спів” (походить від назви „знам’я” – знак, невма), основаного на греко-болгарському зразку. Традиція одноголосного співу тривала досить довго. Найдавніші книги (зазвичай їх називають Ірмологіони), в яких зібрані релігійні тексти, походять із XI століття та свідчать про багате музичне життя тих часів. Музичні знаки розміщувались над текстом і вказували лише напрямок мелодії (у західній традиції цю нотацію позначають як „невматична”); донині багато прикладів не розшифровано. Осередками збереження цієї музичної традиції були монастирі, де ченці дбайливо оберігали і розвивали її протягом річного обрядового циклу. Найвідомішим і найважливішим монастирем була Києво-Печерська лавра, заснована в XI столітті на високому пагорбі над Дніпром за правління князя Ярослава Мудрого. Цю нову релігійну музичну традицію поширювали вчителі, яких називали „доместиками”. Спочатку це були греки з Візантії, потім до історії увійшли імена місцевих музик – Степана з Києва, Дмитра з Перемишля, Луки з Володимира-Волинського. На Русі була також світська інструментальна музика у виконанні так званих скоморохів, мандрівних акторів, співаків, жонглерів. Ті, хто працював у княжих дворах, виконували танцювальну музику та акомпанували співу на гуслях, трубі, сопілці і барабані. Вони зображені на іконографії того часу. 

Роль братств у культурному житті України 

На наступному етапі формування музичної культури України значним був вплив Речі Посполитої та зіткнення двох традицій християнства – східної та західної. Після приєднання Галицько-Волинського князівства до Польщі в середині XIV століття, а потім після низки унійних трактатів між Польщею та Литвою, від Кревської унії (1385) до Люблінської (1569), західне християнство поступово проникало в Україну. Ці окцидентальні впливи принесли до музичного життя багатоголосся та прийняття західних композиційних технік.

Фрагмент ікони невідомого автора з кінця XVII ст. з церкви у Ситихові біля Львова, який представляє читаючих ноти хористів – також молодих, можливо виконуючих партесний концерт

Важливу роль відігравали „церковні братства”. Це були релігійні, культурно-освітні громадські організації руських міщан, створені при православних парафіях з XV по XVII століття. Найдавніша така організація була заснована у Львові в 1453 році, потім з’явилися у Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та Києві (1615).  На початку XVI століття благодійні братства зміцнили свою політичну владу, вели активну культурно-освітню діяльність, а також представляли православних міщан перед польською владою. Вони захищали православну традицію від впливу Латинської церкви, ініціювали та розвивали хорову діяльність, таким чином хотіли запобігти приєднанню вірян до латинського обряду, що був більш розвинений і багатший на музичному рівні.

У першій половині XVI століття популярним стає просте багатоголосся у вигляді триголосного «строкового співу» (строка – стрічка, рядок). Це були досить прості композиції, що нагадували західні музичні твори з XIII i XIV століття. Вже на початку XVII століття в Україні з’явилася більш розвинена форма багатоголосся у вигляді «партесного співу» (від латинського слова «partes» – партії, хорові голоси), тобто багатоголосний хоровий спів. Кожний голос окремо записаний в книжечках-партіях (звідти і назва „партесний”). Композиції досягали 8 голосів і вже були записані в 5-рядковій нотній системі із назвою “Київська нотація”. Найдавніша збережена збірка композицій –  Супрасльський ірмологіон (впорядкований у 1598-1601 роках). 

Важливим явищем в інтелектуальному та культурному житті України було створення в 1632 році – в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл – Києво-Могилянської колегії, що стала центром розвитку музичної культури. Колегію іменовано на честь засновника Петра Могили, київського митрополита, видатного діяча у галузі релігії, культури та освіти. На прикладі родини Могил можна побачити як переплітаються польські та українські долі. Двоюрідна сестра Петра Могили, Раїна Могилянка, була матір’ю Яреми Вишневецького, який у 1632 році перейшов з православ’я до католицького віросповідання.

Поява «кантів» та видання першого «Ірмологіону»

Наступним важливим пунктом в історії України стало повстання Богдана Хмельницького, яке, як вже зазначалося, призвело до підпорядкування Лівобережної України Росії (приблизно вздовж Дніпра). Внаслідок цього багато музикантів та науковців мігрували з Києва до Москви, вони привезли окцидентальні традиції, зокрема західне розуміння музичного багатоголосся. З середини ХVІІ століття до перших десятиліть ХVІІІ століття до Росії інтенсивно проникали українські традиції церковного співу, що розвивалися в протистоянні до музичної культури латинського Заходу. Цей процес підсилило видання першого в історії України «Ірмологіону» (збірник церковних пісень) у 1707 році у Львові. Про успіх українських музикантів свідчить навіть той факт, що Йосипа Загвойського з Печерської лаври розшукав московський князь Федор Волконський, а рішення про виїзд співака залежало від самого Хмельницького.

Квінтове коло в «Мусікійській граматиці» Миколи Дилецького московського видання, 1679. Вікіпедія

З цим періодом пов’язана постать Миколи Дилецького (дата народження та смерті не визначені – приблизно 1630-1690 роки), першого важливого і водночас найвидатнішого українського композитора того часу, який мав значний вплив на стан музичного життя в Україні. Навчався в єзуїтській академії у Вільнюсі. Перебував також в Кракові, Смоленську, Москві та Петербурзі. Його найважливіша робота “Музична граматика” (1675) містить норми “партесного співу”, де можна побачити теж імена та твори польських композиторів, між іншим, Марціна Мельчевського. Дилецький є автором композицій основаних на літургійних текстах, розрахованих на від 3-х до 8-ми голосів, що використовують поліхоральну техніку венеціанської школи. З XVII – XVIII століть збереглося небагато творів, а імена композиторів відомі лише з переписів. Наприклад, в «Реєстрі нотних зошитів» (1697) львівського православного братства, згадують Дилецького, Гавалевича, Завадовського, Коладчина, Чернушина, Бишовського, Пикулицького, Шаваровського та Яжевського. Цей реєстр точно описує склад хорових виконавців в окремих творах, що змінюється від 3 до 18 голосів.

Іншою формою музикування – можна сказати більш світською, хоча все ще з використанням релігійних мотивів – були пісні під назвою „канти”. Вони походять від традицій скоморохів, але теж є проявом секуляризації суспільного життя та зростаючого впливу міських верств населення, яке відбувалося в Західній Європі починаючи з 13 століття. Цей процес теж відбувався  у Польщі в ХVІ-ХVІІ століттях, та в Україні з кінця ХVІ до ХVІІІ століття. Осередками, в яких ця традиція найбільше розвивалась, були вже згадані вище церковні братства та школи, які вони організовували. Тут потрібно згадати Києво-Могилянську колегію, змінену в 1694 році в академію за участі Івана Мазепи, в якій розвивали музичне, особливо спів, та театральне мистецтво, наприклад, вертеп. У цьому найважливішому вищому навчальному закладі слов’янського Сходу серед студентів стали популярними релігійно-народні канти разом з псалмами (з більшим акцентом на релігійну тематику). Здебільшого анонімні пісні, які, з одного боку, потрапляли під вплив партесного концерту, а з іншого – використовували народні мотиви, щоб таким чином впливати на стиль партесного співу. Канти записані в збірках «Богогласниках» ще в 17-18 століттях. Найдавніша друкована версія з 1791 року була опублікована в тодішньому уніатському монастирі в Почаєві на Волині.

(Далі буде)

Перекладено з польської мови

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Помішалися на «ідеології необандеризму»: польські історики відповідають «кресов’янам»

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №5, 2021-01-31 Четверо істориків, спеціалістів в царині польсько-українського минулого, відповіли на вимоги «кресових» середовищ, сформульовані в листопадовому листі до...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*