Марко Постіл-Яруга ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2009-09-10
{mosimage}До недавна думав єм си, же знарядя нашых дідів нихто юж хыбаль не ужыват. Сами повіджте, хто тепер траву косом косит? Я ищы кошу, але барз рідко. Гнеска нашы жены и бабці ани на кудели не прядут, ани на кроснах не ткают, навет полотна юж не купуют. Давно не відів єм тіж, жебы дахто в плахті на плечах дашто нюс. Дідова коса трафила або на зломовиско, або до музею, так як граблі, куділь, кросна, ціпы, опавка и плахта. Гнеска маме спаліновы або електричны косы, а граблі дротяны, моі сут з “Бєдронкы”.
Вчера вернув єм з Кривого (Repedeа), были зме в Румуниі, в Марамурешу. О двомовных таблицях більше розповім пак, лем призрийте ся, як парадні стоят. Жалую двох річы, же в нас не є юж такых стіжків ани такых таблиць, ищы. Марамурешску землю відів єм першый раз, скорше чув єм о ній лем з історичных книжок и з оповідань моіх товаришы, были там перед нами. В тій части румуньскых Карпат мешкают украінці – гуцулы, давны русине – до Кривого іхат ся през Русково (Ruskovo). Нихто іх не выселив, жыют си спокійні, як нашы дідове даколи, сут разом, медже своіма и на своім, хоц в Румуниі. Якбы не акция “Вісла”, то в нас было бы подібні. Выбрав єм ся в далеку дорогу аж до Марамурешу, бо хотів єм познати мітычну землю нашых предків. Ідеологы волоской кольонізациі твердят, же волохы в Марамурешу зрутенізували ся и до нашых сел приходили юж яко русине. Чудне єст тото, што голосят любителі той псевдонауковой теориі (волоской колонізациі), же в Польщы полякы, а в Румуниі румуне ся вынарадавяли. Выходит на то, же давнійше русине все были гором и певні за то до гнеска часом поляк о поляку бесідує, же впертий як русін.
Поіхав єм там, бо быв єм цікавий мовы гнешніх мешканців Марамурешу, ци іх бесіда єст подібна до нашой. Коротко єм быв, але здає ся мі, же єст дуже ближша літературній украіньскій мові, ниж наша лемківска. В іх мові не є тівко архаізмів, як в нашій, а може так мі ся лем здає, бо з такыма, а не іншыма, людми єм бесідував.
Знате, навет не думав єм си, же буду ищы відів косяри. Штоправда, не было іх так дуже, як на моій старі знымці. Віділи сте єй? Была на Лемківскій сторінці. Отаву косило, штоправда, лем трьох хлопів, але гнеска то тіж барз рідкій видок. Ишли лавом, єден за другым, хыбаль в метровых одступах, так як даколи нашы дідове. Косили убіч, рівной лукы ниґде там єм не відів, орного поля тіж. Перший ишов ґазда, а за ним два молоды парібкы, може його сынове, каждий оставав кус зо заду и ишов ниже. В Марамурешу треба не лем знати косити, але треба тіж знати, як стояти и косити на убочы. Рівным кроком ишли си по склесі горы, косы легко проваджены з горы на долину, лишали за собом три покосы. Скошену траву жены розтрясали и пак перевертали граблями. Спостерюг єм, же румуньскы граблі были іншы, а гуцульскы такы як нашы. Підосхнене сіно складали на довгы “роґарі”, бесідували, же часом як настане слота, пніє там барз долго. Як высохне, дают го до стаянкы, неєдна єст з двиганым дашком, таку видно на знимці з таблицьом Кривого.
В гнешнім Марамурешу єст так, як в нас было ищы 30 років тому, вшытко красьні выкошене, каждий потік, фоса, ци полянка. Тракторьом ничого там не скосиш, вшытко лем на рукы жде. Ґаздове не орют, ани не сіют, лем пасут козы, коровы, коні и уці. В стадо кони мало єм не вїхал, пастухы гнали іх цілом дорогом. Марамурешска дорога цілий час крутит ся медже горами або вколо горы. Раз як выіхали зме з кєры (была цьма, хыбаль 10 година в ночы) не знав єм што ся діє, відів єм ногы, затримав єм ся, бо тых ніг было штораз більше. Відів єм дуже підкутых кіньскых ніг и аж пак пастухів. Іншого дня, пощастило ся нам, віділи зме барз цікаву сценку, на лавці, попри брамі, сідили собі старшы жены, єдна скручала ниткы з колічка на кубя, а друга ручні пряла нитку зо жмытку вовны, котрий мала на кудели, як колиси нашы бабці. Інша бабця показала нам своі кросна, мала на них юж фалат зробленого килиму, купили зме два меншы, вкрывати фотелі.
Бесіда румунів єст для ня незрозуміла, ловили зме кажде слово, хвачав єм лем декотры, были хыбаль запожычены з іншых мов або лем подібны, кус більше розумів єм лем завдяки тому, же мова рук и жестів єст міжнародня. Зрозуміли зме, же тота бабця єст юж по ударі мозгу, має несправну єдну сторону тіла, ліву руку и ногу – дякувала Богу за то, же ходит и може ищы робыти.
В Марамурешу стары люде жыют си старым спокійным рытмом, молоды, так як и мы, приспішыли, выіжджают за хлібом до Італиі, Іспаниі, Австриі и Грециі. Як раз поприіжджали домів на урльопы, барз скоро іздили своіма новыма автами. Бабці и дідів Марамурешу віділи зме при роботі, або сідячых на своіх придорожных лавках. Часто сідили там зо сусідами, дітми або внуками, бесідували. Барз часто віділи зме як вертают з поля и на плечох в путні, або в чымси такым кольоровым (залежало од села) припоминаючым велику торбу міх, несут штоси з поля домів. Дві одпочывали, хыбаль дака барз важна бесіда на довше іх затримала, своі путні зняли и оперли о ногы, мали в ных дыні. Дбают жебы собі полекшати, несли лем тото, што добре, не надаючы ся до ідла серединкы дынь лышыли на поли.
Завдякы Карпатам и тым старым людям жытя Марамурешу котит ся як колесо в старым желізьняку, помаленькы, помаціцькы, по старому. Молоды ґаздуют так само, іх роботы механізация не змінила. Здає ся мі, же відів єм не лем Марамуреш, але спосіб жытя нашых дідів и бабць, чув єм іх старинного духа, духа барз тяжкой и довгой праці, духа родинного тепла и великой радости, закоріненой в сімейным и сусідскым жытю. Там старе переплітат ся з новым.
Побесідували зме о будным дню, о роботі, тепер одпочнеме, побесідуєме о тім, што відів єм и пережыв в неділю. Румуния під тым взглядом барже припоминат мі римо-католицку Польщу як православну Сербию. Румуне, так як сербы сут православны, але в неділю сьвяткуют и до церквы идут далеко не вшыткы, там тіж комуна залишила своіх люды. Румуньскы и украіньскы православны церквы в Румуниі в неділю и в свято были повны, они до церкви ишли цілима родинами, як полякы в Малопольщы. Церквы в Румуниі сут близкы мойому серцю, ближе мі до ных як до сербскых, бо сут деревяны, як нашы и прекрасьні розписани іконами, не лем в середині, але и зо двору. Іконостасы тіж сут прекрасны. Гвойдеш и зараз ся чловекови хоче побесідувати з Богом.
В неділю выбрали зме ся до церви в Рускові, дорогом ишла мама з двома дівчатками в народных строях. В церквы, на жаль, більше так позбераных діти юж не было. Довідали зме ся, же в ных єст така мода, же гонорова мати зберат своі дівчата в народний стрій, видно, же в Рускові єст лем єдна. Більшіст жен зберат ся по новому. В тім новым тіж виджу подых традициі, вшыткы жены сут в кабатах, найчастійше в чорных и в білых візитках, а на голові обовязково хустка. Нашы жены не ходят юж в хустках, неєдна вдіват єй перед церквом, а пак, по службі, знимат. Там традиця єст жыва. Тамты жены все ходят в хустці, мают таку внутрішню потребу, без хусткы злі ся чуют, а нашы жены не розуміют, чом так роблят, уберают перед входом до церкви, бо єґомосьць кажут. Там спосіб вязаня хусткы бесідує, ци смотриме на дівку ци на замужню жену. Єдна мала хустку незавязану, кінці свобідні вісіли. Бесідувала, же зато так заложыла, бо горячо, але хустку треба мати. Відів єм и жены не носячы хусткы, але то были молоды люде, якы мали выжшу осьвіту, або выїжджали деси, інакше были позбераны, кус інакше ся поводили, але и стройом и поведінком не заперечували, не негували традициі.
Тото, што єм відів в тамтых церквах, заскочыло ня. Румунія під взглядом віры и традициі ближша єст Сербиі, там и ту обовязуют стары порядкы, жены стоят зо заду. Тетрапод, уставлений праві на середині церквы, вызначав ім місце. За тетраподом, адже ближе іконостасу, стоят самы хлопы и діти. Діти стояли або при няню, або з іншыма ровесниками перед іконостасом. На хорі были тіж лем хлопи и хлопчыска. Тепер розумію, чом част церквы, яка містит ся під дзвінныцьом и хором, зове ся бабинцьом, в нас давнійше хыбаль тіж в такым порядку люде в церкви стояли.
Румунів віділи зме в Мойсеях, в монастырскій церкви быв кєрмеш, Успеня Пресвятой Богородиці, было барже святочні як в Рускові. То быв барз великій румуньскій кєрмеш, было барз дуже хлопців и дівчат в народных строях. Были ціли білы, білы візыткы и білы кошелі найчастійше білыма нитками вышываны, а некотры кольоровом, вишывкы были лем єднокольоровы. Хлопці мали білы леняны сподні, старшы хлопчыска ріжны, а дівчата и дівкы, як Бог приказав, все білы спідниці. Несли іконы, коругви и крест. Старшы жены мали чорны або ріжнокольоровы кабаты и в такым самым кольорі хусткы (зеленкавий кабат – зеленкава хустка; синявий кабат – синява хустка; червени кабат – червена хустка).
Улиця єст хыбаль улюбленым місцьом румунів и гуцулів, перед праві каждом хыжом стоіт лавка, а на ній до полудня и по полудни барз часто сідят си бабці з внуками, або сами, обік них дідове, хлопы и хлопчыска. Бесідуют, чытают газеты або, як то єст будний ден, штоси роблят. В Poienile de sub Munte, адже в Полянах, то великє гуцульскє село, в якым мешкат 10 000 осіб, віділи зме штоси барз цікавого. Была юж хыбаль шеста година по полудни, зышли зме з горы, деси до другой годины, близко рынку, попри річці, быв великій ярмак, з горы віділи зме порожній торговий пляц, жывого духа юж на ним не было. В рынку штоси ся діє, повно люди, а єґомосьць, в якого сме скорше были, нич не бесідував, жебы по полудни дашто цікавого ся ту мало діяти. Треба было звільнити, люде ходили всядиль, в меншых або більшых скупинах стояли си и бесідували. Сідили всядиль, де лем ся дало сісти. Хлопці и дівчата сідили на поручатах мостів, по єдній и другій страні дорогы, як ластівкы на дроті. Пришли просто так, жебы побесідувати, жебы быти зо собом. Подумав єм си: “Так жыли нашы прадіды”, тепер лекше зрозуміти, чом співаме: “Кину куділь на полицю, сама піду на улицю”. В тій сьпіванці не хвалит ся безстресового способу жытя, ту не ходит лем о рими. Мы сідиме сами в своіх хыжах перед телевізором, ци компютером, а они, хоц дома мают єдно и друге, лишают вшытко и идут до себе, до своіх, прагнут быти разом.
“Hаше слово” №37, 13 вересня 2009 року {moscomment}
